Чтение онлайн

З кишені в нього щось посипалося.

— Пардон, мадам, — знову шаркнув ніжкою чоловічок, — листівки. Презент друзям на різдвяні свята.

Він зібрав листівки і сунув їх у кишеню, та вони знову віялом розсипалися по бруківці.

— Ну як Париж? — спитав Сіверський.

— Париж? Усе люкс! Париж вартий обідні!

— От би гайнути… — замріяно промимрив Сіверський. — У відрядження…

— А що, можна, — погодився Глібов.

Глібов знав, що все буде так, як він захоче.

…Копита зацокали по бруківці. Як дивно змінилося місто!.

Вулиці повужчали. Будинки повищали. Балкони зсунулися. Попливли арки, мости.

— Дивіться! — закричав Сіверський. — Нотр-Дам!

— Авжеж, — Рудольф на правах гіда їхав попереду. — Авжеж, це Нотр-Дам.

— А це?

— Площа Згоди, — гундосив Рудольф.

— Ґрати? Що це за ґрати? — Сіверський силкувався згадати, що то за ґрати, він бачив їх на десятках фотографій.

— Люксембурзький сад, — тішився своєю обізнаністю Рудольф.

— Монмартр?

Глібов байдужливо усміхався. Він знав.

— Монмартр.

— Славко, почекай, — Сіверський спішився. Переступив через фіолетову калюжу.
–

Господи! Справжній Париж! Усе життя мріяв…

— Стій, Іване! Стій!

Сіверський не чув його і прожогом біг до будинку.

— Іване, схаменись!

Але Сіверський уже ткнувся лицем і руками в оксамитовий, закіптюжений камінь стіни… Будинок хитнувся.

— Що це? Полотно?!

Полотно. Будинок. Вулиця. Ліхтарі. Ажурні ґрати Люксембурзького саду. Нотр-Дам. Будинок інвалідів. Ейфелева вежа, хай їй грець! Все це було намальовано!

Місяць був звичайнісінькою діркою на полотні.

Полотно і дірка.

Сіверський лежав на бруківці і плакав: не було Парижа! Не було фіолетових коней!

Над ним голосив ідол Ольга: “Нещасний ти мій, бідолашний мій, — звідкись з’являлися слова. — Наше життя не в Парижі. Не побивайся так! Ягідко моя!”

Зморщилось гутаперчеве обличчя Рудольфа — чи плакало, чи кривлялося?

Глібов не знав, як утішити Сіверського:

— Іване! — ступив уперед. — Ти ж художник. Ти ж знаєш, що все наше життя — намальоване. Вже кимось намальоване. Дивись, — він тицьнув пальцем в ідола. — Поглянь на Ольгу.

Ідол став жінкою. Некрасивою, неохайною, товстою жінкою.

Сіверський замість відповіді гупнув лобом об асфальт.

— Ти багато разів бачив її на полотнах. А цей? — від стусана товстенький чоловічок відкотився вбік. — Ти впізнаєш його?

Сіверський ще дужче почав битися об асфальт.

— Рудольфе, — Глібов глянув на чоловічка, — ти живий?

Чоловічок скривився і прогундосив:

— Я щойно з Парижа… У мене синові шістнадцять років… Жінка… Я у відрядженнях… Париж, Рим. З жінкою зустрічаюсь тільки в аеропорту… Син студент… — По гутаперчевих щоках текли справжні сльози: — Ми всі намальовані…

Сіверський сів і звично посовався, сподіваючись відчути рідні пружини. Під ним був мокрий асфальт.

— Ми всі намальовані… всі намальовані… — повторював раз по раз.

На стоптаному снігу повільно зникали фіолетові плями.

“Щось минуло”, — подумав Сіверський.

— Щось минуло, — сказав Рудольф і зняв шапчину.

— Щось минуло, — сказала Ольга, доторкнувшись до Івана.

— Славко, — спитав Іван, — є ще на світі живі люди?

— Охо-хо! — з полегкістю зітхнув Глібов. — Ну звичайно, Іване. Дякувати богові.

— Покажи мені.

— Навіщо?

— Я… модель…

— Малюватимеш? Навіщо?

— Ну…

— Адже вони теж стануть намальованими.

— Ні!

— Так, Іване. Це неминуче.

Сіверський довго мовчав. Ольга намагалася підвести його.

Думка повільно народжувалася в голові Сіверського.

— Значить… Я малюю… І все намальоване стає мертвим.

— Так, Іване. — Глібов знав.

— Значить, я поганий художник. Я вбиваю все, що малюю!

Ніч тривала.

— Але все ж я покажу тобі живу людину.

Глібов швидко пішов уперед. За ним потяглися його супутники. Сіверський відчув холод і вітер: знялася заметіль. Зайшли в під’їзд. Піднялися на другий поверх. Двері несподівано легко відчинилися. Довгий, темний, захаращений коридор.

Кімната. Два шандали зі свічками. У фотелі — жінка в чорному.

— Знаєте, я його дуже любила, — сказала жінка. — Дуже. Він був художником.

— Він помер? — спитав Сіверський.

— Не перебивайте. Я любила в ньому Митця. Він їхав і повертався. Знаєте, наше тіло пам’ятає довше. Довше, ніж серце. Він повертався. І вночі знову моя голова лягала йому на плече, а стегно притулялося до стегна, неначе тільки вчора ми спали разом. Я люблю сидіти на підлозі. Читати, дивитися телевізор. Я любила сидіти біля його колін і слухати. Він був сильний і талановитий.

— Він помер? — спитав Сіверський.

— Не перебивайте!

Глібов увійшов у напівтемряву і повернувся звідти з чаркою коньяку. Жінка взяла чарку і кивнула:

— Налийте всім.

Глібов знову вийшов з освітленого кола.

— Розумієте, — жінка тримала чарку в долонях, — я була певна, що він талановитий.

Я бачила його ескізи, етюди. Він писав вірші… Знаєте, — вона засміялася, волосся розсипалося по плечах, і було видно, що жінка молода і вродлива, — одного разу він сказав: “Я напишу роман”, — а я відповіла: “Мені приснився початок твого роману”. — “Який?” — “Синьо-чорний з золотим…” Він подумав і сказав: “Мабуть, саме так він і розпочнеться. Хоча я почав з іншого: “Чоловік зрозумів, що життя не склалося…” Я знала, що він напише цей роман. І ту картину. І вірші. І зробить усе, що захоче…

— А потім? — Глібов дивився просто в її зелені очі і бачив у тих зіницях сумну Ольгу, і Рудольфа, який сидів на підлозі біля дверей, і Сіверського з чаркою у руці.

— А потім, — вела далі жінка, — потім я прийшла на виставку і побачила його полотно.

Тільки зараз Сіверський почув запах скипидару і зрозумів, що вони з жінкою колеги по ремеслу.

— І ти побачила, — заплакала Ольга, — що це погано?

— Ні, — відповіла жінка. — Це було не погано. Це було жахливо. Це було бездарно.

Він прикидався художником.

Сіверський здогадався:

— Ти розлюбила його?

— Ні. Я досі його люблю. Але себе я люблю більше.

— Ти маєш на увазі, — Глібов підійшов до шандала і дмухнув на свічку, — що заради поваги до себе самої ти залишила коханого?

— Виходить, що залишила.

— Так помер він чи ні? — спитав Глібов у Сіверського.

— Ліпше б помер! — несподівано розгнівався Рудольф.

— Що з нами роблять, — схлипнула Ольга.

— А що? — сказав Глібов. — Вона на диво точно вхопила суть.