Чтение онлайн

Так мені й треба. Нема чого було знущатися над заїжджим репортером, розповідати йому байки з інститутського фольклору. Але ж слухав як! Приємно було подивитися. А коли ми прогнали його через дві сотні запитань щойно придуманого “тесту” і з таємничим виглядом передали йому “психологічний портрет”… Сором, хлоп’яцтво, звичайно… Але помста була страшною. Після публікації матеріалу почалося… Нам писали, телефонували, нас ловили вдома і на роботі. Нас навіть обзивали екстрасенсами. Всі вимагали чудес. І ми їх робили. Я, наприклад, вилікував від алкоголізму сусіда, назавжди позбавив головного болю вахтерку інституту тьотю Ганю і відучив одного знайомого двієчника від звички гризти нігті.

А взагалі у мене є непоганий шанс заблукати, пропасти назавжди у нетрях міфів, забобонів, легенд та чуток. Дуже я охочий до цього всього, каюсь. Надто вже полюбляю відпускати на волю свою підступну уяву. Люблю посидіти з решетом на березі океану знань. При бажанні з будь-якої легенди можна виловити просяне зернятко істини, а іноді й величезний кокосовий горіх. Тільки от де брати час на це?

Я віддав тьоті Гані ключі й поплентався додому. Дорогою мене зігрівала думка про запашну, товсту котлету, яку мені вдалося врятувати під час учорашнього наскоку гостей. Гість нині пішов дисциплінований, приходить зі своїми харчами, особливо коли наскоком, але й з’їдає геть усе. Та я вже вчений. І тільки-но трапилася нагода, запхав котлету у вазу з-під квітів.

Я перетнув тополиний парк і потрапив на розпечену привокзальну площу. Мій тролейбус уже чекав мене, і, щоб не змушувати його гаяти час, я розпочав був рекордний спурт. Аж раптом чую:

— Хлопче, хлопче… зачекай хвилинку…

Хриплуватий жіночий голос — медовий, солодкий такий голосок…

У нашому популярному серед туристів місті частенько доводиться слугувати Бедекером, тому з міркувань жалісливості я зупинився, кинувши тролейбусові прощальний погляд — вибач, мовляв. Кликала мене циганка. Тепер хвилин з десять я буду відкараскуватися від неї. Треба ж було мені гальмувати!..

Циганка чомусь мовчала. Була вона дуже молода. Синювато-засмагле обличчя з великими вологими очима й плавно заокругленим носом нічого не додавало до середнього типу її одноплемінниць. Заплетене у дві короткі коси тужаве волосся прикрашала ясно-червона із золотими нитками хустка. Звичайна циганка, в зеленій кофті, у дзвоні рясної строкатої спідниці, в зношених туфлях. Господи, і чому вони такі невибагливі в одязі? Циганка, здається, збентежилась під моїм безцеремонним оглядом.

— Ну, що тобі, вільна донько степів? Сигарету? Рано тобі ще. Монету, водички попити? Тримай. Поворожити? Я про себе все знаю і на три метри у землю бачу. Чого мовчиш?

Вона усміхнулась. Усмішка примирила мене з її диким виглядом.

— Ех ти, замордована міська дитино. Все знаєш? Навіщо живеш? Краще застрелься.

І вона відвернулася. Це щось нове.

— Слухай-но, звуть тебе як? Часом не Клеопатрою? Скажи. Я дам тобі карбованця.

— Карбованця? Я тобі два подарую, тільки йди собі. А звуть… Тетяною.

— Тетяною? Ну яка ти Тетяна?

Вона засміялася. І її трохи грубувате обличчя відразу стало гарненьким.

— Добре, добре… хай не Тетяна. Тобі що?

Я знизав плечима. І справді, що мені? Мені б зараз мою товсту котлету.

— Та нічого. А ось і мій тролейбус. Тримай карбованця, та ні, даю два.

Вона докірливо хитнула головою, зсунула брови, глянула просто в очі. Я обернувся, щоб піти і… не міг рушити з місця. Ноги прилипли до асфальту. Обережно, щоб не впасти, оглянувся, скрутившись гвинтом. Циганочка дивилася на мене, примруживши одне око. Я суворо сказав:

— Кидай ці жарти. Знову не встигну у тролейбус.

Вона стрельнула поглядом на новенький тролейбус. Тієї ж миті штанги з ляском злетіли з дротів.

З кабіни виліз водій, натягнув рукавички, розпачливо втупився в дроти й вилаявся:

— Що за бісова душа! Завжди на цьому місці…

— Так… А що ти ще вмієш?

Погляд циганки натрапив на огрядну жінку в білому комбінезоні. Жінка спіткнулась об невидиму перешкоду і випустила з рук пачку ягідного морозива, безповоротно заляпавши сніжну білину свого чудового комбінезона.

— Я все зрозумів. Більше не буду. Відпусти мене.

І ноги мої нарешті могли рухатись. Поправивши люрексову хустинку, циганочка пірнула в людський потік.

…Казала мені бабуся:

— Ніколи не ображай циган. Життя у них завжди важке було. Вони нікому кривди не чинять, а віддячити за кривду можуть. Нашлють хворобу яку… Силу вони особливу мають…

Все це, якщо хочете, можу вельми науковоподібно пояснити. Ну, хоча б так. У мить гніву мозок видає імпульс енергії, “лихої волі”. Потрапляючи в “мозок-приймач”, він на мить розлагоджує, руйнує баланс зв’язків. Як сигнал активної перешкоди у радіолокаційному захисті. Псується настрій, з’являються пригніченість, передчуття лиха, головний біль… А потім усе це закріплюється у пам’яті, заростає перебільшенням, підсвідомим підтасуванням фактів — і привіт. Розпорошується увага, з’являється роздратованість, вразлива людина і справді може захворіти.

Найстрашніше те, що практично все можна пояснити науковоподібно. Взяти хоча б феномен знімання лівої панчохи англійською відьмою або англійську шпильку як вірний засіб проти пристріту. А що таке англійська шпилька? Замкнений металевий контур. Простий і надійний засіб, що екранує… антену мозку.

Або в медицині. Пастер! Імунізація! Африканці з давніх-давен прищеплювали виразку свійським тваринам. І вельми успішно. Ера антибіотиків! І в Древньому Єгипті пережоване зерно зсипали в глечик, заливали водою та витримували якийсь час. Коли утворювалась пліснява, воду зціджували й напували нею хворого…

Котлету я з’їв без всякого ентузіазму — у мене від злості апетит зникає. Працювати сьогодні не буду. Читатиму детектив: “…Годинник Біг-Бена відбив полуніч… Літл Блонд, засунувши пістолет за підв’язку панчохи, тремтячою рукою розчинила двері спальні підступного графа Деймо…”

Сусід за стіною крутив циганські романси. Я зняв з полиці товстий том Горького. Потім дістав Купріна. Після Купріна взявся за Буніна. Потім знову до Горького. Під ранок відчув, що табір іде в небо… Ех, чавела!

На роботу ледь не спізнився: тинявся біля вокзалу. Марно.

У лабораторії панувало якесь безладдя і хаос. За законом підлоти, відключили воду та світло, а отже, і їдальня зачинилася. Довелося йти на поклін до дівчат з обчислювального. В їхніх столах завжди були в наявності і печиво, і чай, і кава, не було тільки тарганів.

…Казала мені бабуся:

— А діда твого я причарувала. Я ж бо некрасива була, а він… Перший хлопець на селі, вся сорочка в півнях. Скільки я через нього сліз пролила. А він, ірод, і не дивився у мій бік. То я з відчаю одній бабі-шептусі і вклонилася — рядном білим та мереживом барвистим. Навчила вона мене. Зараз смішно, а тоді вірила. Ой, вірила! А страшно ж як. Опівночі, дитино, на русалчиному тижні треба було вийти за ворота, простоволосою, босоніж та в одній сорочці. А побачив би хто? Засміяли б… Вийшла я… Думаю — ну, дівко, мабуть, ти з глузду з’їхала. Проте йду. Зілля, квітки рву, вінок плету. Горобини гілочку зламала — квіткувала саме вона, хмелю батіг вплела. Важкий вінок, шия гнеться. Спустилася до річки. Від води теплом віє, і туман по лощовинах стелиться. Риба на плесі грає. Зайшла я у воду по коліна, вінок зняла й проказала те, чого шептуха навчила. А сказати ось як треба було…