Чтение онлайн

— Я люблю його. Але його більше немає. А справді була б могилка — було б де поплакати… — Жінка засміялася і тріпнула головою: — Славо, налийте нам.

— Вона — жива? — кивнув на жінку Глібов.

— Може бути, — відповів Сіверський.

— Жива, — сказала Ольга.

Жінка підвелася, і всі побачили, що вона горбата.

— Господи Ісусе! — не стримався Рудольф.

— Ходім додому, Іване, — сумно сказав Глібов.

— Час, — підтакнув Рудольф.

Жінка взяла пальто:

— Я теж з вами.

Світало. Продеренчав порожній трамвай.

“Чому, — думав Глібов, — ніч закінчується сумним ранком? Гидко дивитися на трамвай, на жіночу голівку на твоїй подушці… Ми живемо. Але нас колись намалювали, і ми померли. Тепер живемо в намальованому світі. Ця жінка — вона кохала. Що з того?

Намальоване вогнище тата Карло. Єдина жива людина — каліка. Господи! Дай мені сили пережити це! Чорні силуетики побігли чорними вулицями. Навіщо мені тепер запальничка?”

Глібов зупинився під ліхтарем, дістав запальничку й кинув її на водостічну решітку. Пістолетик застряв між ґратами. І тоді Глібов підбором спробував проштовхнути цю іграшку в чорний отвір. Розлючений, він бив по ній, доки не перетворив на шматочок безформного заліза.

“Не можна так, — думав Сіверський, — фіолетових коней більше не буде. Людина слабка. Канючить, канючить у долі хоч стілечки таких перевтілень. А коли має… Той, хто сидить нагорі, теж розумний. Не дає, не дає, а потім — лясь тобі на тім’ячко грудку щастя: на, мовляв, жери. А ти, слабка людина, лякаєшся — не треба. І ходиш, треш на лисині ґулю, набиту тим-таки щастям. Сумно. Потім знову просиш, а він тільки посміхається: чого не брав, коли давали…”

“Де, де помилка? — розмірковував Рудольф. — У чому я винуватий? Жив, як інші, навіть ліпше. Я, звичайно, не вірю, що я намальований. Але з іншого боку… В намальованому світі живуть намальовані люди. Це логічно”.

“Шкода Ваню, — думала Ольга. — Бідолашний. За що людина мучиться? За фарби оті кляті… Так і помре під парканом”.

Чому Сіверський мав померти під парканом, Ольга не знала, але відчувала, що жити йому буде важко.

Важко забути цю ніч і фіолетових коней.

Так вони добрели додому. І зрозуміли, що все й справді минуло. Постояли перед під’їздом, не наважуючись увійти. “А що, як?” — думав Глібов.

“Може…” — сподівався Сіверський.

— Холодно, — сказала горбата і шарпнула двері. Тоді всі гуртом рушили слідом і затупали по сходах.

У майстерні було темно й тихо. Тхнуло олією і вином. Гостей не було. Лише на канапі хропів Богданов.

Сіверський обережно підійшов до картини. Помацав простирадло.

Кепсько було Івану, ой як кепсько.

— Казки, Іване, — співчував йому Глібов, — лишились у дитинстві.

— Стягни те рядно, — підказала Ольга.

Сіверський відчайдушно смикнув за край простирадла. На полотні плоско і мертво скакали чотири вершники на фіолетових конях.

— Ніяких чудес, — сказав Глібов.

— Ніби нічого не було, — зітхнув Сіверський.

А нічого й не було.

Молодіжна газета в приморському місті мала назву “Молодий чорноморець”. Її відділом культури завідував літній чоловік, який підписував статті псевдонімом Нордост. Нічого від славнозвісного вітру у нього не було: штани, підперезані старим флотським ременем, на ньому ледве тримались, а в чому трималася душа — невідомо. Шкіра та кістки: дмухни — полетить.

Але новачки й позаштатні кореспонденти тяглися саме до Нордоста, тому що в нього було найдобріше в редакції обличчя, та й назва відділу — на будь-які життєві випадки.

— Відділ культури — наче прохідний двір, — полюбляв скаржитися Нордост. — Усі прагнуть щось надрукувати.

Ось, наприклад, сьогодні зранку, не встиг іще Нордост заварити чай, як у відділ культури зазирнув заклопотаний молодик — із тих, які пишуть і ходять.

“Новенький”, — відзначив Нордост.

— Заходь, сідай, — запросив завідуючий. — Нічого не кажи, зараз я тебе розгадаю.

Телепатично… Студент третього курсу філологічного факультету. У “дипломаті” — вірші, а в голові — агресивний план захоплення рубрики “Молоді голоси”. Все правильно вгадав?

— Ні, — усміхнувся студент. — У мене проза.

— Це одне й те саме, — зітхнув Нордост. — Усі під богом ходимо. Велика проза?

— Роман. Триста дев’яносто шість сторінок.

— Для газети це знахідка, — розуміюче кивнув Нордост. — Завтра ж почнемо публікувати… з продовженням до кінця року. Який роман? Фантастичний?

— Так, фантастичний. На військово-морську тему. Про висадку феодосійського десанту.

Мабуть, уперше в житті Нордост розгубився. Він устромив кип’ятильник у пивний кухоль з холодним чаєм.

— Усе правильно! — вимовив замислено. — Настав час молодому поколінню сказати своє слово про війну. Що ж, почитаємо. А зараз виручай: рубрика горить! Якщо вже ти пишеш морську фантастику, тебе треба познайомити з Федором Крюковим. Ось тобі бойове завдання: катай на спуск імені Добролюбова, — Нордост уже писав адресу, — візьми в нього інтерв’ю і зроби мені нарис для рубрики “Про людей хороших”, а то ми здебільшого про поганих пишемо… А він чоловік незвичайний. Моряк. У сорок першому році, приблизно в твоєму віці, втратив праву ногу, а з протезами тоді було скрутно. То він знаєш що зробив? Не спився і не пішов з костуром та гармошкою по трамваях, — ні, він купив велосипед і почав ним їздити, крутячи однією ногою. Оце людина!

— Яке ж тут геройство? — ввічливо заперечив студент. — Людина з однією ногою навчилася триматися на велосипеді. Велике діло! Це незвично, згоден, але в цирку, наприклад, зайці в барабан б’ють, і що?

— Ти розумний хлопець, — похвалив Нордост. — Думка працює. Але не мудруй, дивись простіше. Зайців дресирують, а людину без ноги ніхто не змушує їздити на велосипеді. Тут сила волі, розумієш? Але й це ще не все. Він потім придумав роликові ковзани з ручним управлінням. Він, виходить, сам собі ноги зробив. Так що катай, брате. Ага, ще одне, — провадив Нордост, сьорбаючи чай. — Ти з ним обережніше відносно фантастики. Він сам, розумієш, вірить у чудеса.

— В які чудеса?

— Це ти в нього спитай.

Після роману студентові зовсім не хотілося братися до нарису “про людину хорошу”, але ж роботу в газеті теж треба з чогось починати. Тому він залишив роман Нордостові й попрямував до спуску імені Добролюбова.

Господар квартири, потішений відвідинами кореспондента “Молодого чорноморця”, натягнув нові джинси й, роз’їжджаючи на роликових ковзанах між кухнею й кімнатою, частував гостя чаєм.

Нічого незвичайного в долі Крюкова не виявилось. Ногу Федір Іванович втратив у морському бою. Навіть не в бою, а просто… втрапив під бомбу. Корабель потонув. Більше нічого не пам’ятає. Отямився у медсанбаті без ноги.