Чтение онлайн

– Ой Євочко, забув!
– раптом вигукнув з радістю.
– Я ж тобі відлив щось таке, таке!..

Витягнувши з піску дзеркало, хукнув на нього, витер рукавом, ще раз подихав і знову витер. А тоді врочисто простягнув Єві.

– Спеціально для тебе. Із кращих сортів бронзи. Можна сказати, не з бронзи, а з моєї любові до тебе.

– Хіба у тебе бронзова любов?

– Зате краще у світі дзеркало. Колись на Землі, за тисячі літ до нашої ери, у такі дзеркальця фараонові дружини задивлялися, цариці різних народів дивилися.

Єва взяла дзеркало ї, повертівши його в руках, похвалила:

– Якщо й далі вдосконалюватимеш свою майстерність, то далеко підеш. Можливо, міжзоряний корабель віділлєш з бронзи і ми на ньому повернемось додому.
– Вона задивилась у дзеркало на своє відображення. Поправила волосся.
– Гм!.. А знаєш, все видно. Мерсі!.. Ну, дзеркальце, скажи мені всю правду, яка я?

– Ти найкраща у всьому світі!
– замість дзеркала відказав Адам.

І враз ніби тінь пробігла’по її обличчю.

– Ох, Адаме!..

– Я давно вже хочу запитати, що з тобою?

– А ти запитай у дзеркала. Може, воно тобі що

Єва зробила крок до Адама і, жалібно схлипнувши, ткнулась йому в плече.
– Ой чоловіченьку мій, я боюся...

– Кого?..
– Адам усе ще нічого не міг збагнути.
– Доки ти зі мною, тобі ніщо не загрожуватиме.

– Який ти нездогадливий. Я - вагітна.

– Як?.. По сп-правжньому?
– прошепотів він.

Єва крізь сльози посміхнулася.

– А ти гадаєш, що вагітною можна бути жартома?

Зборовши ляк, Адам заусміхався і заходився обціловувати її лице, щось розгублено бурмочучи:

– Але ж тут нема ні лікаря, ні акушера, а я... не знаю, що робити...

Єва обхопила його за шию і зашепотіла:

– Дурненький мій!.. Треба побільше м’яти шкур.

– Для... чого?

– На пелюшки! Тільки щоб м’якенькі були. Як шовк. Щоб було у що замотувати першу маленьку людину, яка з’явиться на планеті Леонія.

Кілька ночей вони майже не спали.

Обоє раділи і жахалися того, що має статися. Як бути? Хто прийме роди? Чи благополучно вони скінчаться?..

Запитання, запитання, запитання, одне одного тривожніші, а відповіді - жодної! Тож було не до сну. Іноді вони, не змовляючись, вставали серед ночі, виходили з печери, всідалися на камені, слухали шум моря. Над ними висіло чорне шатро з чужими зорями і сузір’ями, що вже стали знайомими і ніби своїми. Та серед усіх сузір’їв було одне, що, як магнітом, притягувало їхні погляди. Кассіопея, шоста зірка Кассіопеї.

– Сонце, Сонечко, - шепотіла Єва, і на душі ставало затишніше, коли дивилася на шосту зірку Кассіопеї. Там - люди. Земляни рідні. Люди Сонця. Там багато-багато людей. А хто їм допоможе тут?.. Єва вже чула в собі нове життя - і раділа тому життю, і страхалась...

Зайшли до печери десь аж під ранок, полягали на своїх лежаках і деякий час вдавали, що сплять.

– Все одно ти не спиш, - озвалася Єва і сіла на лежаку.
– Хоч би ранок швидше.

– І ти не спиш, - стиха промовив Адам.

– Страшно мені, та... що зробиш. У мене під серцем уже б’ється дитя. Хочеш почути?

Адам схопився і підбіг до Єви.

– Дай руку, - вона взяла його руку і притулила до живота.
– Відчуваєш?

Од хвилювання він нічого не відчував, а Єва запевняла, що дитя вже штовхає ніжкою.

– Пригадуєш, що тобі сказав батько, коли ти збирався у космос?

– Чоловік мусить лишити на Землі продовжувача роду, а тоді може й летіти до зірок, - слухняно відповів він.

– Ось я народжу тобі продовжувача роду. Майбутнього астронавта, - вона ткнулася лицем Адамові в плече і тихо заплакала.
– Це я від щастя, - пояснила.
– Скільки мріяла стати матір’ю, і ось... Моя мрія збудеться, а я боюся...

Адам пригорнув її, і в його обіймах вона заспокоїлась. Навіть задрімала. І бачився їй сон. Широке поле, зелена трава. Там і тут кульбаби квітнуть. Вони - вісім астронавтів - ідуть до ракети, що понесе їх на орбіту до “Геліоса”. На шпилі башти вже спалахнув застережливий вогник. Єва хоче сісти в ракету, аж бачить, як зеленим полем космопорту за нею біжить білявий хлопчик і махає ручкою. “Син”, - думає вона і хоче кинутись до нього, але не може ворухнути ані рукою, ані ногою. А звідкілясь несеться музика - сумна, хвилююча. Прощання з Батьківщиною... “Синку, чекай мене на Землі, я повернуся!..
– кричить Єва до білявого хлопчика, але її слова заглушує сумна і хвилююча музика, що наростає і заповнює її всю... Слухаючи полонез, Єва плакала вві сні, і сльози капали Адамові на груди.

А вранці вона подивилася на нього усміхненими очима, під якими з’явились ледь видимі синці, і м’яко сказала:

– Ти ж не забувай про пелюшки...

На пелюшки потрібні були шкури, й Адам зібрався у Мідні гори на полювання.

– Ніколи не думала, що буду замотувати свою дитину в козячі шкури, - бідкалася Єва.
– Це ж треба до такого дожитися!

– Не в козячі шкури, а в замшу, яку я виготовлю до народження продовжувача нашого роду. А замша- це рідкість. На Землі ніхто не дозволить собі такої розкоші - замшу на пелюшки.

Коли вже виходив із печери, почепивши через плече торбу з луком і стрілами, взявши ще й списа, Єва раптом сказала:

– І я піду з тобою.

– Але ж я в гори збираюся.

– І я у гори хочу. Повинна ж і я навчитися стріляти з лука.

– Правильне в тебе бажання. На безлюдній планеті і жінка мусить уміти володіти зброєю.

Дорогою А дам і справді вчив її, як тримати лук у руках, як класти стрілу на тятиву, як відтягати її, цілитись. Після кількох спроб Єва вже могла поцілити стрілою в дерево і цим дуже пишалась.

У Мідних горах вони пробули цілий день. Адам показував їй розсипи мідних самородків, поклади каситериту - олов’яної руди. Потім завів Єву в одну з ущелин, і серед піску вони збирали коштовне каміння: то смарагд, то сапфір, то гранат або агат, траплялись опали, рубіни, яшма і навіть зоряний сапфір. Очі у Єви збуджено горіли, вона сплескувала руками і захоплено вигукувала:

– Яке багатство! Яка краса! Я вся буду в коштовному камінні.
– І зітхала: - Ось тільки ніхто із земних жінок не позаздрить мені.