Чтение онлайн

“І звідки у неї стільки ніжності?
– подивувався Адам.
– Ніколи б не подумав, що Єва може бути такою!..”

– Хлопчик з Леонії! Як гарно звучить: хлопчик з Леонії! Чуєш, синочку мій? Єдиний у всьому Всесвіті хлопчик з Леонії.

Навколо Адама враз стало світло-світло. З-за хмар виглянуло Сонце і засяяло в голубій, аж синій, небесній ополонці. Великі Рівнини стали такими зеленими, аж очам боляче було дивитися. А на морі почувся шум - тихий, заспокійливий. Він наростав, ближчав, і вже в бухті залопотіло. Пішов сліпий дощ. Адам стояв під тим дощем і посміхався. Який теплий та ласкавий сліпий дощ!

Дощ припустився дружно, рясно, весело.

А Єва стиха наспівувала у печері:

Котику сіренький,

Котику біленький,

Котку волохатий,

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти!..

Адам вслухався у музику її співу і думав, що віднині його життя стане зовсім іншим, віднині засяє нова грань, незнана досі, незвідана...

Але в ту мить його пойняв страх.

Стало страшно від однієї лише думки: до Землі звідси далеко, так далеко, що й збагнути ту відстань не можна. А раптом його син ніколи не зустріне людей? Раптом він буде приречений усе життя провести на безлюдній планеті? Вони з Свою спізнали щастя, а що їхній син спізнає, коли самотнім житиме на планеті?

Від тих думок стало так важко на душі, так гнітюче, що Адам поспішив розвіяти тривожні думки. Ні, ні, Земля не полишить їх у біді, Земля виручить, і син його буде з людьми.

Він підійшов до тотема, обхопив стовп руками, притулився до нього щокою.

– Ну, охоронцю нашого роду, чув, як співає у печері Єва, чув, як дзвінко плаче мій син? Нова людина на Леонії, і тобі її охороняти й берегти.

Адам дістав свій бронзовий ніж і вирізав на тотемі: “Адам + Єва = Адам”

– Ось так, тотеме, - гомонів до стовпа.
– Мій батько Адам, я Адам, тож хай і син мій теж Адамом зватиметься. Батько - Адам Весна-Перший, я - Адам Весна-Другий, а син хай буде Адам Весна-Третій. Щоб рід наш Весен ніколи не уривався в світі білому.

З печери лінькуватим перевальцем вийшов Нявкунчик, потягнувся на передніх лапах, вигинаючи лискучу спину, і смачно позіхнув. Загледівши господаря, підійшов до нього і, високо задираючи хвоста, заходився тертися об його ногу. І муркотів, муркотів, наче щось хороше-прехороше розповідав на своїй котячій мові. Дощ припустився ще дужче, на морі Спасіння стояв лункий виляск, а на Великих Рівнинах у голубизні неба сяяло сонце, мов намальоване.

Син, певно, заснув, бо Єва наспівувала вже зовсім тихо:

Дитя буде спати,

Котик воркотати,

Ой на кота - воркота,

На дитину - дрімота,

А-а-а... а-а-а!..

Адам слухав, і по його щоках, змішані з дощем, текли сльози, такі ж світлі та радісні, як сліпий дощ на планеті Леонія.

І ходять по вічних своїх орбітах навколо Сонця дев’ять планет, дев’ять сестер і братів. А називаються вони... Хі-і, забула. Це ж треба, га? Забула, як називаються дев’ять планет Сонячної системи. Ай-ай-ай!..

– А я знаю, я знаю, ага!

– Ану ж бо скажи, синочку.

– І скажу, і скажу!.. Венера, Марс, Меркурій, Сатурн...

– Молодець. А далі?

– Зараз, мамо, зараз. Я вчора знав, ще й татові розказував. Чесне-пречесне, вчора знав... Ага, згадав: Нептун, Юпітер, Уран і Плутон. Всі, мамо!

– Отакої! А рідну планету нашу ти й пропустив. Як називається голуба планета людей?

– Земля! Земля! Земля!.. Найголовніша планета.

– Для людей - так, а для Всесвіту Земля - піщинка, пилинка в безмежному Космосі. Колись людська уява про світ викристалізувалася спершу в формі геоцентризму: Земля в центрі світу. Потім - геліоцентризму - Сонце в центрі світу. Потім - галактизму і нарешті - метагалактизму. Але для людей Земля була і буде центром життя. Колискою людства.

– Мамо, а чого ти?.. У тебе сльози в очах. Ти плачеш?

– То дим, синочку, зайшов мені в очі. Ах, який поганий дим! Ану геть іди звідсіля! Йди, йди, ти нехороший. Тікай з печери та в небо краще лети. Там тебе чекає привілля.

– А чому дим по очах ходить? Йому ходити більше ніде, еге?

– Так, так...

– І неправда, неправда! Ти завжди плачеш, коли згадуєш Землю. І ховаєш свої сльози од тата. Тобі дуже-дуже хочеться на Землю?

– Ох ти ж мій зіркоокий хлопчику!.. Але урок ще не закінчився, і тому не будемо відхилятися. Скажи мені, синочку, чому Земля називається планетою людей?

– Тому, що... На Землі люди живуть!

– Вона єдина планета людей у Сонячній системі.

– А за Сонцем є люди?

– Земляни вже друге сторіччя шукають у Космосі братів по розуму. Проте ні зоряні кораблі землян ще не зустрічали людей у Космосі, ні радіосигнали не принесли нам нічого втішного. Але в одній лише нашій Галактиці сто мільярдів планет - хоч на деяких, а мусить же бути життя. Бо не може людина змиритися з думкою, що вона єдина у Всесвіті. Це було б жахливо.

– Ма, а хто такі люди?

– Та я ж тобі вже не перший раз розповідаю, що ми з тобою - ти, я і тато - люди. А про людину сказано, що вона - істота, яка стоїть на найвищому щаблі розвитку живих організмів на Землі. Як біологічна істота вона належить до роду людей (гомо). А рід гомо на Землі представлений лише одним видом - Людина розумна, гомо сапіенс. Ми з тобою вивчали це на минулих уроках, Хіба вже забув?

– І не забув, і не забув. То я і є - люди?

– Ну звичайно ж.

– І ти людина, і я людина. І тато, бо він дуже добрий, - навчив мене стріляти з лука, кидати спис, тримати ніж у руках, розбиратися в слідах на землі і плавати мене навчив... Вогонь добувати мене тато теж навчив. А люди всі такі, як ти, я і наш тато?

– Звичайно.

– Такі-такісінькі?

– Такі-такісінькі, синочку. Тільки одні високі, другі низькі, одні біляві, інші чорняві, одні веселі, другі сумні, одні тихі, інші гамірні, одні добрі, другі, на жаль...

– А другі злі?

– На жаль, ще й такі люди зустрічаються на Землі. Недобрі. І навіть жорстокі... Але колись усі люди будуть тільки добрі.

– А погані до якого роду та виду належать?

– Теж до гомо сапіенс.

– Ні, вони належать до гомо нехороших.

– Можливо, ти й маєш рацію, хлопчику. Але будемо вірити в краще. Будемо вірити, що гомо погані зникнуть із Землі, а залишаться тільки гомо сапіенс. Багато людей на Землі, більш як десять мільярдів.