Чтение онлайн

– Я з ним балакаю, балакаю, а він мовчить, - зустрів він батька з матір’ю скаргою на маленького чорного привида.
– Я його до себе в печеру запрошую - не йде. Такий гарний хлопчик, а мовчить і мовчить. Я хочу з ним гратися...

Єва заголосила і накинулась на батька:

– Чув?.. Йому потрібні люди!

– Давайте заберемо чорного хлопчика до себе. Йому погано самому в горах. Він хоче з нами жити.

– Чому погано?
– запитав Адам.
– Адже у нього є тато і мама. Ось вони зараз з’являться.

Ледве Єва з Адамом ступили на хребет, як по той бік біля маленького привида з’явилися два дорослі.

– Прийшли!..
– заплескав у долоні Адамчик.
– Тато й мама прийшли! Тепер він не сам! І він теж у долоні плеще, бо зрадів, що тато й мама прийшли.

Єва схопила сина на руки, обціловуючи його, промовляла:

– Синочку мій, я тебе більше не залишу самого ні на хвилину.

– І дарма, - озвався Адам.
– Його треба привчати до самостійності. Бо самостійність теж іноді може знадобитися.

Тільки тепер Адам збагнув, що таке рідна дитина. І якими б важкими не були недоспані ночі, справжні труднощі тільки починаються. Синові потрібні Земля і люди. А якщо земляни не прилетять, що чекає їхнього сина? Йому стало страшно від цієї думки, і він поспішно прогнав її геть, переконуючи себе: ні, ні, земляни їх не залишать у біді!..

– Хлопчику!
– гукнув Адамчик до своєї проекції на сусідньому хребті.
– Приходь до нас у гості. Ми будемо вдвох гратися у бухті. Чуєш, хлопчику?

– Того хлопчика не відпустять тато з мамою, - крізь сльози сказала Єва.
– Вони бояться його самого відпускати.

– То хай він бере з собою тата і маму.

І махав йому рукою.

А на протилежному хребті маленький чорний хлопчик на руках у мами теж махав йому рукою.

Після всього, що вони перенесли вдень, уночі було не до сну.

Та й сон не йшов до них тієї ночі. Вони лежали довго, терпеливо чекаючи сну, та згодом переконалися, що марна затія, - повставали. Адамчик, розкидавшись на шкурах, безтурботно посвистував носиком та іноді швидко-швидко смикав ніжками - певно, й уві сні кудись біг. А бігати він умів і любив. Єва прикрила його одіяльцем, зшитим із вим’ятих шкур, чмокнула в щоку, і вони вийшли з печери під шатро зоряного неба. Колись незнані їм зоряні сузір’я за ці роки стали близькими й рідними, і небо вже не видавалося чужим.

Сіли на теплому камені під скелею, зітхнули полегшено, що все скінчилося добре і ще один день на планеті минув благополучно й, отже, ще на один день стала ближчою Земля. Дув морський бриз, приємно обвівав лице, підхоплював Євине волосся і кидав його Адамові в обличчя. Адам ловив його губами, і гарно у нього було на душі: все скінчилося добре і Єва поруч. Море було відносно тихим, темним, лише зрідка зітхало. Але вони зникли, що море завжди важко зітхає у пітьмі ночі, зітхає навіть тоді, коли тихо. А ліворуч, на Великих Рівнинах, над землею носилися світлячки, то падаючи в трави, то іскрами шугаючи вгору. За далекими звідси Західними горами беззвучно спалахували бузкові блискавиці, іноді аж фіолетові, але грому не було чути.

– Дивно, - озвалась Єва.
– Сиджу вночі біля печери на чужій планеті, а таке відчуття, ніби я вдома сиджу на порозі отчої хати. Чому це так?..
– І сама собі відповіла: - Мабуть, тому, що тут у мене народився син. Ця планета стала батьківщиною нашого сина, тому й нам вона рідніша.

– Колись на Землі нашому синові, як він уже стане дорослим, снитиметься планета його дитинства і у снах кликатиме його до себе, і в нього щемітиме серце.

– Ми також згадуватимемо цю планету із щемом у серці. Адже це планета нашої любові.

Єва поклала йому голову на плече, полегшено зітхнула, її тепле дихання лоскотало Адамові шию, і він мружився від задоволення.

“Треба було б сказати їй щось ласкаве, ніжне, приємне, - думав він.
– А то ми, чоловіки, розучилися говорити своїм дружинам: “кохана”, “моя рідна”... Тільки чуємо ці слова у кіно, читаємо про це зрідка у книгах, а в житті рідко”.

– Скажи, тільки чесно: я постаріла?

– Чого це тобі спало на думку?

– Адже мені вже 36 років. Подумати тільки - 36 років!

– У порівнянні з середнім віком життя в 150 літ, твій вік - юнацький.

– А ще чотири роки чекати землян, сім піде на зворотну дорогу. Отже, коли я повернуся на Землю, мені буде під п’ятдесят. Жах!

– І все одно у тебе попереду - ще майже століття життя.

– Глянь!
– раптом сполохано вигукнула Єва, показуючи рукою вперед.
– Що то?

У чорній, аж смоляній, пітьмі моря почали спалахувати якісь іскорки чи крихітні світлячки. Вони густо сяяли, і тоді здавалося, що знизу, із дна моря, піднімається хвиля яскравого світла, затим гасли, розбившись на окремі плями.

– Якісь мікроорганізми піднімаються з дна моря, - висловив припущення Адам.
– Чому ти так тремтиш? То так зване світіння моря.

– Але ж ми його раніше не спостерігали.

– Просто не помічали, - сказав він не зовсім переконливо.
– Та й мікроорганізми не щоночі плодяться і тим більше не щоночі піднімаються з морської глибини. Можливо, то якісь черв’яки типу паоло, що водяться у південних морях Землі і в певні місяці ночами піднімаються на поверхню.

Світла пляма почала блякнути, рідшати, наче згасала.

– Мені щось моторошно, - зітхнула Єва.
– Ходімо спати.

Коли вони зайшли до печери, Адамчик при світлі багаття посміхався уві сні. Єва поправила на ньому шкіряне одіяльце, чмокнула в щоку і, не роздягаючись, лягла на ведмеже хутро, яким було вистелено її лежак. Адам підклав паліччя у багаття і хотів було піти до свого лежака, але вона попросила, щоб він побув ще з нею.

Він ліг поруч і наче провалився у сон...

Довго не міг збагнути, чого Єва його термосить. У печері було напівтемно, тільки на долівці, у ямці, жевріло вугілля.

– Та проснись же, Адаме!

– Що?.. Га?..
– Він сів і стріпнув головою, звільняючись од міцного сну.
– Чого ти мене трясеш?

– Запах. Чуєш?..

Він сапнув носом повітря.

– Нічого не второпаю.

– У печеру став проникати якийсь дивний запах, наче газ. Його ніколи раніше не було.

У печері і справді було чути якийсь запах. Різкуватий. І ніби гарячий.

– Зараз розберемося, - Адам устав, підклав у багаття хмизу, на всяк випадок взяв спис і вийшов з печери.