Чтение онлайн

У церкві було доволі темно, незважаючи на білий день. Сонячне світло ледь просотувалося сюди через невеличкі віконця попід самою стелею, крім того, заважало мерехтіння свічок, тому, аби побачити що-небудь, доводилося напружувати очі.

Отець Штефан сказав: «Во ім’я Отця, Сина…», і всі, наче по команді, закланялися.

–  Ти хоч би лоба перехрестив, - почувся раптом біля самого вуха тихий голос.

Микола Пилипович обернувся. Поруч стояла невеличка бабуся із зморшкуватим обличчям у квітчастій хустині. Навіть у непевному світлі свічок майор одразу впізнав бабу Кабачиху.

«Тільки тебе не хватало», - не дуже ввічливо подумав він, але тут-таки слухняно підняв пальці до обличчя - з конспіративною метою незвичні рухи давалися значно легше.

Тим часом Петро роздивився найближчих сусідок, певно, нічого цікавого не знайшов і потроху посунув уперед до вівтаря. Люди сахалися його свердлячого погляду, у центрі приміщення поступово утворювалась порожнеча.

Микола Пилипович знічев’я і собі взявся роздивлятися жінок навкруги. І тут наче хтось полуду зняв з його очей. Всіх їх, ну майже всіх він бачив уночі. Оно сусідка, хреститься якраз, теж там була, окуляри тільки прибрати, і отой профіль знайомий, і поруч теж… Професійна підготовка давалася взнаки, навички, що їх отримав колись в училищі і потім шліфував в оперативній роботі, давали змогу швидко зорієнтуватися у натовпі. Господи, та тут їх було повно! І оно стоїть молодиця, великі груди, на правій - родимка, це він учора помітив, а та - з контори, точно з контори, теж, здається, була біля багаття, і оно, і оно.

Микола Пилипович очманіло озирався, і баба Кабачиха, що продовжувала стояти поруч, звернула на це увагу.

–  Перехрестися!
– штовхнула вона майора під ребра після чергового «амінь».

Той послухався.

–  Розглядаєш?
– помітила його погляди цікава баба.

–  Ага, - без ентузіазму відгукнувся Микола Пилипович.

–  Ти де був сьогодні вночі?
– продовжувала стара.
– Там?

Це «там» прозвучало настільки несподівано, що Микола Пилипович несамохіть озирнувся. Бабині очі дивилися мудро і трохи іронічно.

–  А ви… откуда…

–  Е, хлопче! Я вже стара і все знаю, - засміялася вона.

До Миколи Пилиповича давно вже ніхто не ставився зверхньо, і хоч баба через свій вік, певно, мала таке право, все одно це різонуло вухо.

–  Так шо, це все… по-настоящему?
– промимрив «хлопець» під іронічним бабиним поглядом.

–  А цього ніхто не знає. Хто думає, що по-справжньому, для того так і є.

Микола Пилипович розгублено озирнувся. Що ж це виходило? Виходило чортзна-що. Тут він упіймав погляд попаді, не схожої на попадю. Вона теж була в лісі і, щиро кажучи, без одягу біля багаття виглядала значно природніше.

–  Атож, - прокоментувала баба Кабачиха, либонь, помітивши майорів рух.
– Ти їх усіх вночі бачив, правда?

–  Правда, - визнав той.
– А как же… - Він вказав рукою на свічки, ікони, розп’яття.

–  А що?
– знову посміхнулась баба.
– Тобі сказали, що вони церкви бояться? Дурнику! Це попи їх бояться. А вони не бояться нікого і нічого, бо вони тут жили, коли ще попів не було.

Микола Пилипович глянув на отця Штефана у золоченій рясі.

–  Цей не боїться, - мабуть, стара читала його думки.
– Цей знав, що брав. Вона його врятувала, сам розумієш.

«Значить, правда», - промайнуло у голові майора, який згадав історію, розказану парторгом про місцевого попа. Цікаво, що з кожною хвилиною він упізнавав все більше й більше учасниць нічних подій. Виявляється, тренована пам’ять сама по собі зафіксувала усі деталі, і тепер очі несамохіть роздягали парафіянок, знаходячи під одягом знайомі вигини тіл та округлості форм.

–  А у вас тут, в сєлє, всі женщини… цеє?
– запитав Микола Пилипович, не припиняючи озиратися.

–  А в Києві - ні?

–  Не знаю, - щиро зізнався він.

Чомусь згадалася канцелярія, де сиділи самі жінки і куди офіцери завжди поспішали у вільну хвилину. Формені кітелі, що розходяться на грудях, недбало розстібнуті ґудзики… От їх би всіх роздягти та туди, на галявину до багать - чи відрізниш від тутешніх? Оно поштарка стоїть, так навіть схожа на Лідочку з шефової приймальні.

У цей час Петро теж дістався поштарки та зазирнув їй в обличчя. Дівчина трохи ніяково посміхнулася, але хлопець дивився, неначе на порожнє місце. Він наполегливо, навіть маніакально шукав Тетяну, перевіряючи всіх жінок, які знаходилися у церкві.

Баба Кабачиха важко зітхнула:

–  Пропав хлопець.

–  Чого ето?
– обурився Микола Пилипович, мабуть, тому що баба вголос повторила думку, що він її сформулював в голові.
– Нічого не пропав. Я його зараз в больніцу здам, так там в момент вилічать, у нас такі врачі - ого-го!

Баба у відповідь тільки знову зітхнула, і це ще більше не сподобалося майорові. Він почав активно розвивати тезу щодо майстерності та спеціальних знань київських лікарів.

–  Наши врачі, - агітував він навіщось стару, а скоріше себе, - зараз такоє можуть, шо раньше і не снілось. От у мене одін друг, так єму апендіцит вирізали без розрєза. Зараз такая техніка… - Їхали б ви звідси, - сказала раптом баба.

–  Що?
– не второпав майор, але тут пролунало фінальне попівське «амінь», і всі ретельно захрестилися.

–  У це велике свято для всіх християн хочу звернутися до вас, - почав панотець святкову проповідь, і миттєво у церкві запала тиша, так, що чутно стало, як, згоряючи, тріщав віск у свічок біля ікон.

–  Добре, що сьогодні багато молоді прийшло до церкви, бо скільки років не пускали наших дітей до джерела спражньої віри. І бачите, до чого дійшло. Приїздять до нас начебто з Києва, у відрядження, а потім напиваються п’яні, - Микола Пилипович нашерешив вуха.
– Один голий вночі бігає вулицями, безо всякого сорому. Стріляють… - Священик зробив паузу, і слухачі як по команді осудливо захитали головами.

У майора похолола спина. Він обдивився навколо і побачив, навкруги тих самих жінок, яких бачив уночі. Так само, як і тоді, вони уважно спостерігали за подіями. Тільки тоді були голі, а зараз вдягнуті, ще й замотані хустками. І дивилися нині з осудом, і хресилися з виглядом ображеної цноти. І найстрашніше, що виглядали при цьому абсолютно щиро, всі, як одна, об’єднані праведним гнівом проти порушників суспільної моралі.

Майор глянув на бабу Кабачиху, але та тільки перехрестилася.

А отець Штефан вів далі: - І отакий приклад нашим дітям привозять зі столиці. Це наукові працівники. Отакі плоди дає наука без віри. Без духовного виховання.

А й справді, де вони, свідки нічних подій? Ці, які в церкві, в один голос повторять те, що почули від попа. А інших нема, всі вони тут. І не виправдаєшся. І не відмиєшся. Микола Пилипович втягнув голову в плечі і спробував заховатися за спинами парафіян. Але тут під церковною стелею, перекриваючи слова священика розкотився громовий голос Петра:

–  Де вона, я питаю!

На одну мить у церкві стало тихо-тихо, а потім люди загомоніли, спочатку ті, що побачили, тоді ті, що почули, і далі, і далі.