Чтение онлайн

Коли, фактично несучи на плечах колегу, майор залишив церковне подвір’я, дівчина все ще стояла біля брами і дивилася услід.

–  Ромео і Джульєтта… - пробурмотів він докірливо.

Поки дісталися квартири, з Миколи Пилиповича зійшло сім потів - а ви б самі спробували так довго нести на собі людину, та й не просто людину, а дужого хлопця. Тому не диво, що упустивши нарешті свій вантаж на ліжко, майор півгодини просто сидів за столом та одсапувався.

Остаточно відновивши дихання, він узявся збирати речі. Акуратно зняв з колеги кобуру, витяг з неї пістоля і про всяк випадок ще раз зафіксував на руків’ї лейтенантові пальці. Тепер будь-яка експертиза підтвердить, що зброя була в руках його молодшого колеги. Сховавши «макарова» до дипломата, майор почав уже закривати друге дно, але раптом стукнув себе по лобі, і про всяк випадок видобув звідти свого вже пістолета. Мало там що, а бугай здоровий. Прилаштувавши кобуру під пахвою, він знову взявся за хлопця. Тепер він підняв йому голову і пальцем запхав у рота якусь білу пігулку, глибоко, аж поки той судомно ковтнув. Впевнившись, що хлопець не вдавився, старший товариш обережно поклав його голову на подушку і став скидати нехитре хлопцеве манаття до його спортивної сумки.

Петро розплющив очі невдовзі. Каламутним поглядом він обвів кімнату й зупинився на Миколі Пилиповичу. Той бадьоро посміхнувся. Майор знав це відчуття - спочатку гірко в роті, але за кілька хвилин тіло стає вільним та міцним, хоч і трошки не своїм, а біль згортається у маленьку кульку і лише іноді відчувається десь у потилиці.

–  Живий?
– спитав Микола Пилипович.

Хлопець не відповів. Либонь, намагався пригадати, що трапилося. Рука раптом помандрувала за пазуху, під пахву в пошуках кобури, яку Микола Пилипович теж передбачливо заховав. Не знайшовши того, що шукав, лейтенант спохмурнів ще більше.

Ну та це було байдуже, на майоровому боці лишалися вирішальні переваги - по-перше, субординація і дисципліна, а по-друге, досвід. І останній велів у складних випадках використовувати перше.

–  Ти вночі зброю застосовував. Не помніш?

Петро знову заплющив очі, відкинувшись на подушку.

–  Лейтенант!
– підвищив голос Микола Пилипович.
– Слухай мой приказ! Ми одбуваєм додому. Я прекращаю операцію. До прибитія ніяких обсуждєній не дозволяю. Вопроси єсть?

Петро розплющився і недобре подивився на начальство. Безперечно, він мав питання, але не став їх задавати.

–  Вопросов немає, - констатував Микола Пилипович.
– Бери сумку і шагом марш.

Для переконливості він поплескав себе по грудях, де повна кобура злегка відстовбурчувала комір імпортного піджака.

–  Ну!

Петро знехотя підвівся.

Потім під пильним майоровим поглядом підняв свою сумку й вийшов з кімнати.

–  Двері вони тут не закривають, наверноє, - припустив майор, виходячи на ґанок, але про всяк випадок припер стулку цеглиною, що валялась неподалік.

Обтрусивши руки і свиснувши на прощання Цигану в буді, Микола Пилипович повів свого напарника вулицею до ставка, а там і до зупинки з написом: «Зелене», тої самої, що зустріла колег у перший день. Проходячи повз хату діда Юхима, він голосно вилаявся і плюнув на землю.

–  Сволоч! Ну підожди у мене!

Петро так і не промовив жодного слова. Він похмуро топтав землю і нічого не можна було вгадати в його очах.

А сонце палило землю своїми променями, яскраве літнє сонце, що так нагадувало повний місяць, бо висіло у небі точно у тому ж місці, що й він нещодавно. Сліпе сонце, адже воно не бачить, що відбувається на землі вночі, адже воно стає безсилим, коли сідає за обрій, і може освітлювати тільки наслідки нічних подій.

–  Слиш, Петро, а ти не помніш, как тут автобуси ходять?

У відповідь ані слова, тільки тоскний погляд удалечінь. Точно, йому треба у лікарню. Накаркала-таки баба Кабачиха. Та вони всі тут заодно, правду лейтенант сказав.

–  А как ти думаєш, до колєг в районі стоіт зайти чи ні? І знову без відповіді.

Припинивши спроби зав’язати розмову, Микола Пилипович спробував заспокоїтися і проаналізувати ситуацію. Якщо відкинути емоції, насправді, що сталося? Провалили операцію? Це як подивитися. Провал чи успіх операції насправді залежить від рапорту, а рапорти Микола Пилипович писав найкраще в конторі. А бійки, стрілянина, кулі - за це нехай лейтенант відповідає. Що там люди бачили? Як по селу бігав? Бігав. А стріляв? Ну принаймні на пістолеті його пальці. Коли виникнуть питання - все чисто. А хлопець молодий, на пенсію йому ще не скоро, відслужить, відпрацює. Тим більше що зараз, здається, йому одна дорога - до лікарні.

Лейтенант з виглядом сомнамбули міряв кроками запилюжену стежку, і майор подумав, що ситуацію можна було б навіть повернути собі на користь, якби не один, дійсно провальний момент. Відсутність завербованих агентів. Таких, щоб розписку можна до справи підшити. І ця маленька обставина, на жаль, зводить нанівець будь-які героїчні зусилля. Так вони дісталися автобусної зупинки. Майор все-таки зумів відновити рівновагу після скандалу в церкві. Петро уперто мовчав. І тут на колег чекав сюрприз - на поламаній лаві у тіньку бетонного даху сидів парторг власною персоною.

Побачивши знайому худорляву постать, Микола Пилипович мало «дипломата» не впустив. Це був дарунок долі, шанс врятувати операцію. Останній шанс.

–  Стой!
– стиха наказав майор чи то Петрові, чи то собі.
– Щас я тут одного паразита прищучу.

Петро з індиферентним виглядом зупинився.

Майор кількома нечутними кроками наблизився до сільського ідеолога. У цій ситуації треба було зразу заходити з козирів, бо притримувати їх уже не було сенсу.

–  Що ж ето ти, сволоч, мого хлопця по голові ударив, га?
– сказав він тихо, але грізно.

–  Не доведеш, - спокійно сказав парторг, не піднімаючи очей.

–  Доведу, - пообіцяв Микола Пилипович.
– І підеш ти по етапу год на десять. Це я тобі гарантірую.

–  Дзуськи, - огризнувся той.

–  У тебе алібі нема. І здохнеш ти в тюрмі де-небудь у Жовтих Водах, єслі только я захочу. А я можу захотєть або нєт. Це от тєбя завісіт, понімаєш мене?

–  Алібі, кажеш?
– посміхнувся раптом парторг і підняв очі.
– Алібі у мене буде скільки завгодно, бо я тутешній, я тут живу.
– Він зухвало дивився просто в обличчя, немовби нічого не боявся, немовби не його, а він звинувачував.
– А ти краще згадай, що ти сьогодні вночі робив. Згадав?

Микола Пилипович рипнув зубами.

–  Згадав!
– сказав парторг з притиском.
– Ти собі краще алібі пошукай. Як вночі стріляв з табельної зброї, пам’ятаєш? Тобі тут війна, чи що? Напарник твій без штанів по вулицях… Усі бачили, усі скажуть. Так що тікайте звідси, товариші наукові працівники! З пістолетами. Ви чого приїхали? Дівчат портить? Чи в Києві вже вороги народу скінчилися? Я тебе питаю!

Сільський ідеолог так швидко перейшов у напад, що майор тільки зараз оговтався, почувши знайоме формулювання.

–  Тут я спрашую!
– звично гаркнув він у відповідь. Серед поля, на зупинці, звична фраза прозвучала по-ідіотському, але кращої не знайшлося.

Парторг криво посміхнувся і раптом плюнув просто співбесідникові під ноги. Майор від люті захлинувся:

–  Та я… Та ти… Ти мнє отвєтіш! Тепер я тебе сто процентов посажу!
– Він дав невелику паузу, аби до співбесідника дійшов страшний зміст погрози, і тихо додав: - Якщо не підеш на сотруднічество. Пиши розписку, що будеш з нами сотруднічать, ілі тюрма. У тєбя нема виходу!
– Є!
– сільський ідеолог чомусь зовсім не злякався.
– У мене скільки хочеш виходів. Оно цілий степ навкруги. А от ти…