Чтение онлайн

А там, на великій галявині, коїлося чортзна-що. Розібрати щось у безперервному галасі було неможливо. Свистіли, кричали, як уміють кричати тільки жінки. Щось гучно гупало - чи то били когось, чи що. І у всьому несамовитті відчувався один великий ритм:

–  Гуп-гуп-гуп, гуп-гуп-гуп.

Петро зробив кілька кроків уперед, прислухаючись та намагаючись розрізнити у галасі знайомі голоси, і раптом відчув на руці обережний доторк.

–  Хрясь!
– зламалася гілка під чиєюсь ногою, і лейтенант, зробивши несамовитий стрибок, покотився по траві.

А перед ним стояв чорний-чорнісінький цап і, задумливо схиливши голову, дивився на застиглого під кущем чоловіка. Звичайний собі сільський цап. Петро вилаявся та звівся на ноги.

Впав він невдало, зачепившись за дрючок і розідравши бік. Подряпина була неглибока, але довга. Петро долонею витер кров і підвів очі. А цап все стояв і так само задумливо дивився, схиливши голову.

–  Брись!
– Петро роздратовано тупнув ногою.

Цап дуже здивувався. Чи то від того, що голий незнайомий парубок дивно поводився в лісі, чи то від незвичного слова. Але так чи інак цап зовсім не по-цапиному стенув плечима і ступив крок уперед. Вигляд при цьому у нього був доволі рішучий. Петро відступив. Цап трусонув головою і, ступив ще крок. Потім ще. І тут лейтенант просто чкурнув у кущі, не маючи бажання зв’язуватися з дивною твариною.

Пробігши для певності кілька десятків кроків, хлопець знову спробував зосередити увагу на великій галявині і знову змушений був відступити, бо прямо під ногами, в кущах кілька невідомих істот, здається, обох статей, захоплено робили щось вкрай непристойне.

Нарешті Петрові вдалося знайти більш-менш вдале місце для спостережень. З лісу на галявину вибивався невеличкий клинець чагарнику, і Петро заліг у ньому, намагаючись не подряпатись і ухваливши собі цього разу таки щось зрозуміти.

А події біля багать вже змінили свій ритм. Галасу, здається, трохи поменшало, але все одно розібрати що-небудь не вдавалося. І Тетяни, як не придивлявся, не вгледів. Чутно було, як кричали щось гуртом чи співали. Петро прислухався. Так. Це була таки пісня. Величезний, навіть велетенський хор жіночих голосів вів щось дуже високо з вискотом та криками. Слова було годі розібрати, але відчувалося, що співачки досвідчені, та й не вперше зібралися у такому складі. Петро, що, як ми знаємо, не мав твердих музичних уподобань, все одно заслухався. Тут, у кущах, він відчував себе у безпеці. Жіночі голоси налаштовували ідилічно.

Та раптом праворуч щось заворушилося, і коли лейтенант обернувся, то побачив, що з кущів на галявину зовсім поруч лізе здоровезна й страшна, просто страшнюча жаба. Таких Петрові за все своє життя бачити не доводилося. Завбільшки вона була десь із людську голову, та ні, мабуть, із дві голови. Як індик. І йшла повільно, так-так, саме йшла, а не стрибала. Лейтенант мимоволі сахнувся назад. Та жаба була не одна. Слідом за нею так само повільно на галявину вилазили ще кілька, та таких, що бридкіших й уявити годі. Брудно-зелені, у бородавках та слизу. Вони важко ляскали вогкою шкірою й наче відхекувались, пересуваючи ноги. Боже! Петро з відразою відступив ще на кілька кроків до лісу.

А на галявині бридких створіннь зустріли з ентузіазмом. Засвистіли знову, заверещали. Дехто кинувся до новоприбулих, немовби вітаючись, а одна з молодих дівчат навіть скочила на задню, найбридкішу жабу верхи і з величезною помпою проїхала до багаття. Громада розважалася і реготала.

Відступивши до лісу, лейтенант втратив добру позицію для спостереження, тому деякі з подальших подій пройшли для нього непоміченими, тільки чулися регіт та вигуки, зойки та, здається, знову пісні. Хтось іще прибув, когось вітали з величезним захватом. Білі голі постаті у світлі багать вигиналися та спліталися між собою, ховалися за гілками і самі затуляли собою те, що відбувалося поряд.

–  А, ось ти де!

Дзвінкий дівочий голос вивів Петра із задуми. Хлопець обернувся і побачив поруч Лесю.

–  А я тебе шукаю, Петрику. І знову у Петра в голові загуло, задзвеніло, знову глянули на нього чарівні Тетянині очі, і губи її розтулилися у посмішці, дражнячи білими перлами зубів.

–  Га?
– Петро трусонув головою.

Леся стояла зовсім поруч, так що відчувалося тепло шкіри, і дивилася в обличчя знизу вгору.

–  Петрику, не шукай тітки Тетяни, добре? Петрику!

Вона зробила півкроку вперед, так що груди її торкнулися лейтенантових, уперлися гострими сосками, лоскочучи шкіру, а живіт наблизився до живота, ноги до ніг. Дівчина зазирнула хлопцеві в самі очі. Петро стояв, байдуже дивлячись.

–  Петрику!

–  Га?!

–  Не шукай тітки Тетяни, чуєш?!

Лейтенант стояв, наче кам’яний.

–  Не ходи тут, Петре, бо дід тобі зле зробить. Він уже щось пронюхав. Петре! Він такий, дід, усе чує… - Іще що?
– повільно, із свинцем у голосі запитав лейтенант.

Леся замовкла.
– Іди.

–  А ти обіцяєш?
– Дівчина глянула жалібно.

Петро відвернувся.

Схиливши голову, Леся постояла трошки, і раптом гаряче вчепилася Петрові в руку.

–  А хочеш, я тебе звідси виведу? Хочеш?
– Благальні очі шукали Петрового погляду, а гарячі груди уривчасто дихали.
– Тільки на мітлу сядеш, та щоб «но» казать, а «тпру» не казать. Хочеш? Я тобі свою дам, хочеш?

Хлопець стояв нерухомо, і Леся, врешті-решт, замовкла. Відпустивши руку і витерши нишком сльози, вона сказала раптом:

–  Просто я ще дуже мало знаю, - і зникла між кущів так само тихо, як з’явилася.

Петро лишився один. Він постояв ще трохи, і тут раптом зрозумів, що йому зараз же треба побачити Тетяну. Негайно. Треба. Негайно. Побачити. Боже! Дівчачі балачки - та чого вони варті, якийсь дід… Петро подумки розмовляв сам із собою і все далі впевнювався, що він правий. Тетяна, він же за нею сюди приїхав, от і… Хай їм всім… Там же Тетяна. Треба ж її знайти. «Я проб’юсь», - чомусь виникло у хлопцевій голові. Він рішуче стулив губи. Треба туди.

Лейтенант повільно обернувся і пішов вперед, розсуваючи руками віття і майже не відчуваючи уколів гострих гілок.

Перші кроки по галявині були легкими. Туди, до багать. Серед галасу ніхто й уваги не зверне на нового гостя. А поки розберуться, він уже й Тетяну знайде. Її хоч серед тисячі сховай - не загубиться.

Так міркував лейтенант, наближаючись до юрби голих тіл, що тепер утворили щільне коло, звільнивши посередині чималенький простір. Жінки стояли, притискаючись одна до одної, немов намагаючись роздивитись те, що діялось у колі. І було їх до біса.