Чтение онлайн

– Та це вже всiм давно вiдомо, - досить примирливо вiдповiло дiвча.
– Увесь Нордан, окрiм тебе, звичайно, знає, що Чорногора буде каскадером.

– Ким-ким?!

– Та звичайнiсiньким каскадером. А що це таке - теж усi знають. Крiм тебе.
– Можливо, дiвча вже й не сердиться на мене, але все ще потихеньку помщається. Мабуть, за звичкою.
– Вiн дублюватиме акторiв кiно, що тут незрозумiлого? Наприклад, героєвi якогось фiльму треба вискакувати з палаючого будинку, або дертися на скелю, чи кидатися з мосту у гiрську рiчку. Так от: за нього це робить каскадер. Хiба ти не знаєш, що Роман уже знiмався у справжньому художньому фiльмi?

Менi важко повiрити, що дiвчина говорить усе це серйозно, тому я бурмочу щось невиразне i при цьому заповзято хитаю головою, нiбито чутки цi доходили й до мене. Насправдi ж менi аж подих перехопило вiд такої новини. Я ж був упевнений, що Роман всього-на-всього тесля. А виявляється, вiн ще й каскадер, знiмався у якихось-там фiльмах! Якби не дiвчисько, я, напевне, так i поїхав би звiдси, не дiзнавшись про це.

– Вiн i зараз готується до зйомок, - вирiшує остаточно доконати мене дiвча.

– Хто це тобi сказав?

– А це нiяка не таємниця, студенти з його загону розповiли. Всi знають, що Чорногора чекає виклику з кiностудiї. Здається, київської. Там збираються знiмати якийсь пригодницький фiльм. Про вiйну.

– Оце життя!
– замислено кажу я.
– Звiдки ж менi було знати, що Роман Чорногора - це ваш норданiвський Гойко Митич?

– Ну що ти...
– вже цiлком по-дружньому каже дiвчина.
– На екранi ти його навiть не впiзнаєш, адже каскадери завжди грають за когось. До речi, вiн приїхав сюди з Одеси, вчиться там в iнститутi. Хоча родом звiдкись з Карпат. Цi Карпати, що, справдi дуже красивi? Адже ти теж з України?

– Кажуть, що найкрасивiшi в свiтi. Але сам я нiколи не бував там. Як i в усiх iнших горах. А ти звiдки?

– З Москви. Але влiтку ми всiєю сiм'єю живемо тут, у Норданi, тiльки на осiнь я повертаюся до бабусi.

– Батько, напевне, будує комбiнат?

– Бульдозерист вiн, - кивнула дiвчина.
– А мама радистка. До речi, ти не проти того, щоб хлопцевi i дiвчинi знайомитися ось так, одразу?

– Усi люди на свiтi тiльки так, одразу, i знайомляться.

– Тодi мене звуть Iнгою. А тебе?

– Валеркою.

Я теж пояснив, звiдки приїхав та ким працює тут мiй батько. I що ми пробудемо в селищi до кiнця материної вiдпустки. Але все-таки менi хотiлося бiльше дiзнатися про Чорногору.

– Невже Роман такий смiливий, що може робити все, що роблять справжнi каскадери?

– Напевне, так. Вiн увесь час випробовує себе. Хоче бути сильним, витривалим, нiчого не боятися.

– Ну, цього хотять усi хлопцi, - стенув я плечима.

– Але багато iнших тiльки мрiють про таку силу волi. А Чорногора виховує її. Недавно вiн спустився на човнi з водоспаду. Так-так, отого, що за селищем. Багато б знайшлося хоробрих, якi зважилися б на таке?

– Небагато. Навiть не вiриться. Я бачив цей водоспад. Вiн - для самогубцiв.

– Поки Чорногора не продемонстрував цей трюк, всi теж вважали, що таке неможливе. Щоправда, човен перекинувся i Роман мало не загинув. Але все одно. А ще ранiше вiн переплив рiчку неподалiк гребеня водоспаду. Вже не в човнi, просто так. Знаєш, як усi боялися за нього?! Якби вiн раптом зiрвався звiдти... Навiть страшно подумати, що сталося б. I на гору, що по той бiк рiчки, теж пiднiмався. Я не була бiля того схилу, але кажуть, що вiн страшенно крутий. Просто дивно, чому Чорногора зважується на все це.

Я слухав Iнгу i не знав: вiрити їй чи нi. Не вживалися в моїй уявi цi двi постатi - Чорногори-рiзьбяра i Чорногори-каскадера. Не вживалися i все. Не було в ньому нiчого вiд каскадера, ну нiчогiсiнько!

– Добре, що ти розповiла менi все це, - нарештi змилостивлююся над Iнгою.
– Адже ми з Романом познайомилися тiльки двi години тому. Ось, учить мене витесувати гномикiв.

– Та що ти кажеш?
– раптом нiби пiдмiнили Iнгу. Про Чорногору вона вмiє говорити серйозно, а про мене - нi.
– I ти вважаєш, що зможеш навчитися цьому?
– розсмiялася Iнга, вiдходячи вiд огорожi.
– Бiдний Чорногора: невже вiн не розумiє, що даремне марнує час? Ну, подумай сам: який з тебе скульптор?

I погордо вiйнувши снопом довгого чорного волосся, пiшла геть.

5.

"...Який з тебе скульптор?" - передражнюю Iнгу, повертаючись до свого Гномика.
– "...Який скульптор?!" Нiбито в неї могло б вийти краще!"

Знову пробую взятися за роботу, але менi вже не працюється. Треба ж було цьому дiвчиськовi приходити сюди! Вдасться - не вдасться! Iншим же вдається. Аби тiльки стояти над душею i каркати.

Переборюючи себе, знову беруся за стамеску. Та не встигаю зробити й п'яти надрiзiв, як звiдкись з'являється Роман.

– Бачу-бачу, працюємо в потi чола. Цiкаво, чим потiшимо сьогоднi громадськiсть Нордана?
– весело проказав вiн ще вiд хвiртки. Але, побачивши мiй витвiр, розчаровано пошкрiб пiдборiддя.
– Нi, колего, мистецтво нам цього не пробачить. Не пробачить... По-перше, виявляється, ти ще бiльше ледащо, нiж я. А по-друге, ти надiлив свого Гномика такою шиєю, що вiн радше схожий на пiнгвiна, нiж на чоловiчка.

– Та невже?!
– вдавано дивуюся я. Менi треба було б образитися, проте розумiю, що Роман каже правду. З шиєю моєму Гномиковi не пощастило - це точно.

– Слухай, а може, це навiть добре, що вона така?
– кажу Чорногорi.
– Усi гномики як гномики, а цей буде особливий. Такого й до музею можуть вiддати. Он, цi, як їх, абстракцiонiсти...

– Пофантазуй-пофантазуй...
– бурчить Роман. I знову зосереджено шкрябає пiдборiддя.
– Ти, бачу, фiлософ. Хоча... Можуть вiддати i до музею. У мистецтвi все може бути. Раптом започаткуєш нову течiю в сучаснiй скульптурi. Так що давай, закiнчуй. Чесно кажучи, самому менi гномики вже набридли. Хочу взятися за Iвасика-телесика на лебедi, але не знаю, як до нього пiдступитися. Це складна робота.

– Нiчого, спробуй, - раджу тепер уже я.
– А раптом iз шиєю Iвасика нам пощастить бiльше.

Якийсь час ми мовчки мудруємо кожен над своєю фiгуркою. Але я раз по раз зиркаю на Романа, чекаючи слушної нагоди, щоб поговорити про його каскадерство. Тепер, дiзнавшись, що вiн знiмається у фiльмах, я вже рiдко наважуюся набридати йому своїми запитаннями.

– А знаєш, - наважуюся нарештi, - коли тебе не було, приходила Iнга.

– Он як! Вiзит ввiчливостi.
– I я бачу, що насправдi моє повiдомлення не справило на нього нiякого враження.
– Це, здається, ота дiвчинка, москвичка?.. Ви вже познайомилися?