Чтение онлайн

– Ага, - iронiчно посмiхаюся, - познайомились.

– Ранiше вона простоювала тут годинами i дуже заважала. Не люблю, коли хтось стоїть над душею.

– Вона не заважала, вона захоплювалася тобою. Це правда, що ти знiмаєшся в кiно? Хочеш стати справжнiм актором?

– Нi, звичайно, - спокiйно вiдповiдає Роман.
– Актором - нi. Ну глянь на мене, хiба я схожий на актора?

Одверто кажучи, я вже й так придивлявся до нього. Але як тут визначиш: схожий чи не схожий?

– От бачиш, - розводить руками Чорногора, так i не дочекавшись моєї вiдповiдi.
– Все, що стосується акторства - легенди. Ми з тобою рiзьбярi i залишимо йорданськiй малечi таких чоловiчкiв-крокодильчикiв, що всi ойкнуть. Головне - щоб ти полюбив цю справу.

– I що ти спускався у човнi з водоспада - теж легенда?
– допитуюся в нього.

– Нi, про човен i водоспад - правда, - несподiвано визнає Роман.
– Єдина правда з усього, що тобi розповiдають про мене у цiй тайговiй Атлантидi.

– Навiщо ж ти так ризикував?

– Тобi цього не зрозумiти. Можеш вважати, що це я так, щоб прославитися на весь Нордан. А насправдi для мене важливо перевiрити самого себе. Адже тобi теж не раз хотiлося дiзнатись, на що вистачить смiливостi, а на що - нi. Зумiєш подолати свiй страх чи страх подолає тебе. Я справдi хочу стати каскадером. Ти, напевне, читав про каскадерськi групи при кiностудiях. Але щоб стати професiйним каскадером, треба чимало знати i вмiти - водити машини рiзних марок, знати прийоми самбо, дзю-до, джiу-джiтсу, займатися боксом. Бути витриманим, не боятися ризику. Люди ставляться до цього фаху, звичайно, по-рiзному, але я вирiшив готуватися до нього серйозно.

– Ще б пак. До такої професiї будь-хто готувався б серйозно, погодився я, тiшачись, що Iнга все ж таки сказала правду.

– I незабаром ти знову знiматимешся у фiльмi?

– Хотiлося б, - нерiшуче мовив Роман.
– Аби тiльки затвердили. Оце з дня на день чекаю виклику на київську кiностудiю.

– Ще й фiльм, напевне, про вiйну...
– вже не можу приховати заздростi.

– Ага, про вiйну, - мрiйливо всмiхнувся Чорногора, вловивши мiй настрiй.
– Про групу розвiдникiв, яка дiє у ворожому тилу. Хлопцi потраплятимуть там у такi ситуацiї, що без каскадерiв їм не обiйтись. Та й трюки, скажу тобi, карколомнi. Але мене це не лякає, - скуйовдив моє волосся.
– Справдi не лякає, - задумливо додав Роман.
– 3 таких фiльмiв i починається шлях у каскадери.

6.

Нi, що не кажiть, а на знайомства менi сьогоднi щастить. Пiсля обiду Роман подався до гуртожитку, а я вирушив до залiзничного вокзалу, щоб вiдшукати батька. Я вже був неподалiк цiєї будiвлi, якiй бракувало лише даху, аж раптом мене наздогнав бульдозер. Водiй, худорлявий рудоволосий чоловiк, висунувся з кабiни й уважно придивився до мене:

– Куди ж це ти, вождь могiкан, зiбрався?

– Та батька розшукую.

– Батька, кажеш? А ти, часом, не iнженера Любича син? Щось дуже схожi.

– Любича, - кивнув я.

– Валерка, значить, - просвiтлiв з лиця бульдозерист.
– Менi про тебе Iнга розповiдала, моя донька.

Почувши про Iнгу, я чомусь одразу знiтився. Хтозна, що воно там наговорило про мене, це дiвча.

– Тодi сiдай, пiдвезу. Оце пiдремонтував свого "динозавра" - i знову в бiй. Через мiсяць залiзниця уже має прийти до мiста. Вiд БАМу ведуть, уявляєш?

Я сказав, що уявляю, хоча, чесно кажучи, досить погано уявляв, як саме будують залiзницi, i хутко залiз у кабiну.

– Може б, ви мене й до самої залiзницi довезли?
– одразу ж пропоную свiй варiант подорожi.

– Туди й прямую. От тiльки без дозволу батька... Сам розумiєш...

– До чого тут дозвiл батька? Я самостiйна людина. Куди треба туди їду.

– А, ну хiба що так...
– розсмiявся батько Iнги.
– Тодi, звичайно... Але поки що раджу помилуватися вокзалом. А назад тебе вiдправлять у кабiнi якогось самоскида. Вони тут частенько куряву здiймають.

Бiля вокзалу вiн справдi зупинився i запитливо глянув на мене. Я вдав, що не помiчаю цього. Хтозна, як поставиться до моєї подорожi батько, а є змога вже через кiлька хвилин побачити, як прокладають залiзницю.

Вокзал здався менi досить красивим. Колони, широкi сходи, що ведуть до центрального входу, невеличка вежа для годинника... Але все це я ще бачитиму безлiч разiв. Iнша рiч - будiвництво залiзничної колiї. I батько Iнги зрозумiв мене.

Поминувши будiвлю, ми спочатку тряслися розбитим тайговим путiвцем, проте досить скоро звернули з нього i подалися просто через тайгу, петляючи мiж малесенькими сiрими озерцями, та пiдминаючи гусеницями кущi i деревця. Братися тайговим бездорiжжям було значно приємнiше. Бульдозер iшов по товстому шару моху та якоїсь приземкуватої порослi, отож нi вибоїн, анi пилюки.

Я з цiкавiстю поглядав на крони височезних модрин, на сопки, якi раз по раз вiдкривалися праворуч нас, на тайговi галявини, що зблискували двома-трьома мiнiатюрними озерцями, котрi сполучалися мiж собою вузесенькими протоками. Я милувався ними, наче космонавт, що оглядає з космiчної орбiти велетенськi океани. А ще - бульдозер уявлявся менi космiчним всюдиходом, що просувається по незвiданiй планетi дерев та озер. Дивовижно красивiй планетi, на якiй iснує все те, що й на Землi, крiм хiба що людини. I ми з батьком Iнги висадилися на нiй першими. Принаймнi ми так вважали, не здогадуючись, що неподалiк знаходиться ще одна людина, яка стурбовано стежить за нами. Отож i поява її була цiлком несподiваною для нас. Ця людина йшла нам навперейми, вiд путiвця, про який ми вже забули. Ось нашi шляхи перетнулися, i цей чоловiк примусив батька Iнги зупинити свiй "всюдихiд".

Ще не розумiючи, що знадобилося цьому "iнопланетяниновi", я визирнув з кабiни й уважно придивився до нього. Передi мною стояв високий, богатирської статури чоловiк, рокiв за шiстдесят. "I все ж таки, здається, вiн дуже сильний", - подумав я, з цiкавiстю оглядаючи його богатирську постать, вилицювате, обрамлене короткою, густою i сивою (як у норвезьких шкiперiв - такими їх iнколи малюють у книжках i журналах) бородою; його величезнi зморшкуватi руки, що вiдпочивали на повiшенiй на грудях рушницi...

– Ти що, Миколо Матвiйовичу, нову далекосхiдну трасу в тайзi прокладаєш?
– спокiйно запитав той чоловiк, пiдiйшовши до кабiни.
– Чи, може, з дороги збився?

– Та хiба ж то дорога, Власе Кириловичу?
– нiяково розвiв руками батько Iнги.
– На нiй так пiдкидає, наче у кожнiй виямцi заклали по мiнi.

– То й що ж у цьому дивного? Дорога тайгова, не бетонка й не асфальт, - так само спокiйно визнав Влас Кирилович, уважно глянувши на мене.
– А ти думаєш, що прокладеш рiвнiшу?

– Я не прокладаю. Просто їду собi, де менi краще.

– "Просто їду собi, - передражнив "шкiпер-iноплалентянин".
– Де менi краще..." I не соромно тобi, га? Що буде, коли кожен почне їздити по тайзi, де йому захочеться? Вийдiть-но обоє з трактора та подивiться, якi ви лишили пiсля свого танка слiди.

Ми обидва висунулися з кабiни i подивилися назад. Пiсля гусениць залишилися двi широкi болотянi смуги, обабiч яких валялися залiпленi землею гiлки, пучечки трави, квiтiв i торiшнього листя.