Чтение онлайн

Ми з Романом здивовано переглянулися. I я вiдчув, що й вiн теж вражений поясненням. От тiльки дiд Курун чи не помiчав цього чи просто не зважав на наш подив.

– Внук розповiдав менi про своїх друзiв з України - Романа й Валерку, i про всiлякi дива, якi вони вирiзьблюють з дерева. Тепер я побачив це на власнi очi. Дякую. Пiшли, Чингiсе. Час...

– Я навiдаюся до тебе завтра, - радiсно пообiцяв Чингiс, пiдскоком iдучи за дiдом.
– I про печеру не забув. Так що не сумуй!

– Чекатиму!
– вiдповiв я. Й одразу ж запитав Романа, чому вiн не поговорив з Вiчним Мисливцем про подорож до печери. Адже така нагода, така нагода!..

– Ти ж бачиш, що старий не має часу. А з людиною, яка поспiшає, такi важливi справи краще не обговорювати. Бо й вiдповiсть вона, поспiшаючи.

– Та скiльки потрiбно часу, щоб домовитися про таке?!
– бiдкався я.
– Кращої нагоди вмовити старого нам уже не трапиться.

– ...Так любить казати мiй батько, який не вмiє поспiшати. Нi в чому.
– Нiби й не чув моїх слiв Чорногора.
– А щодо Вiчного Мисливця, то головне, що наше знайомство вiдбулося. Не журись. Навiдаємося до нього в Еймон i про все домовимось.

9.

Два наступнi днi ми знову мудрували над скульптурами. I кожного дня батько приходив до нас, придивлявся, як я працюю, та про щось стиха перемовлявся з Романом. А про що саме - Чорногора мовчав. Я навiть обурювався з приводу такої секретностi, одначе це не допомагало. На всi запитання щодо їхнього перешiптування Роман тiльки зосереджено чухав потилицю i казав одне i те ж: "Ну чого ти хвилюєшся? Задоволений твiй батько. Роботою нашою задоволений. Усе гаразд".

– То хiба про це треба говорити пошепки?
– дивувався я.

– Це в нього педагогiка така: щоб ти не зазнався, - усмiхався Роман.
– Отож давай, твори...

Сьогоднi батько затримався бiля нас трохи довше, нiж завжди, взяв у мене стамеску, трохи пiдправив пащу крокодила, якого ми з Романом тiльки-но почали витесувати, прискiпливо оглянув незавершеного гномика...

Я уважно стежив за батьком i менi чомусь здавалося, що йому зовсiм не хочеться йти вiд нас. Якби не справи, напевне, з задоволенням лишився б тут i працював з нами.

– Ну що, подобається бути скульптором?
– запитав вiн, уже занепокоєно поглядаючи на годинник.

– Хiба така робота може не подобатися? Я навiть не здогадувався, що це так цiкаво.

– А ранiше, ну, до приїзду сюди i зустрiчi з Романом, у тебе з'являлося коли-небудь бажання щось витесувати, вирiзати?

– Ранiше? Здається, нi.

– Отже, не хотiлося...
– задумливо кивнув головою батько.
– Та й справдi, нiяких рiзьбярських поривань я за тобою не помiчав. А знаєш, чому запитую?
– мовив уже за воротами, де Роман не мiг почути нас. Та, зрештою, вiн i не прислухався, бо вже взявся за свого незавершеного гномика.

– Просто нiколи не бачив, як це робиться. Хотiв запитати. Навiдуючись сюди, ти завжди шепочешся про щось iз Романом.

– Невже говоримо пошепки?
– щиро здивувався батько.
– Не ображайся, жодних таємниць. Цiкавився, як у тебе посуваються справи - тiльки й усього. Це добре, що ти захопився скульптурою. Та й Роман говорить, що в цiй справi в тебе вже проявляються певнi здiбностi.

– Вiн сказав так?

– Повторюю його слова. Тiльки домовимось: не задаватися.

– Не бiйся, поки що нема чим. Але менi Роман чомусь нiчого не сказав. Ну, про здiбностi... Огляне мою роботу, почухає бороду i каже: "О, це вже щось, це вже щось... Але ось тут, чоловiче, ти все ж таки трiшечки накавардачив..."

– Нiчого дивного, у кожного своя манера хвалити. Так от, я не доказав. Твоїми успiхами я цiкавлюся ще й тому, що колись у дитинствi, сам мрiяв стати скульптором. Нi-нi, це була серйозна мрiя, а не так собi... Навiть пробував виготовити кiлька скульптурок. З дерева, з глини. Але досить швидко виявив, що взявся не за свою справу i нiчого в нiй не досягну. Я вiдчував це. Та й скульптор, справжнiй скульптор, якому я показав свої спроби, тiльки розчаровано хмикнув i спiвчутливо поплескав мене по плечу. Одне слово, подумав я, зважив усi "за" i "проти" й подався до будiвельного iнституту.

– Навiщо?
– вражено запитав я.
– Якщо ти мрiяв стати скульптором, то й треба було вчитися на нього. Це в тебе спочатку не виходило, а потiм вийшло б.
– I тут я ледве стримався, щоб не додати: "Он, як у мене..." - Бути скульптором - все ж таки цiкавiше, нiж будувати звичайнiсiнькi будинки.

– Ти так вважаєш?
– сумовито всмiхнувся батько.
– Побачимо, як обиратимеш свiй життєвий шлях ти сам. А з професiєю менi пощастило, я задоволений. Принаймнi бачиш свою працю. Он вiн, п'ятиповерховий будинок... Ось дитячий садок... Ти будував, твоя праця. Щось та лишається по тобi.

– I все ж таки вирiзьблювати скульптурки цiкавiше, - м'яко зауважую я, не бажаючи ображати батька.

– А знаєш, може, це в тобi оживає моє покликання. Так часто буває. Але ти справдi станеш скульптором. Менi забракло таланту, або сили волi, терпiння, наполегливостi чи ще чогось там. У цiй справi важко з'ясувати, чого саме тобi забракло в юностi. Щоправда, я не шкодую, що обрав саме такий шлях. I тобi теж радитиму вступити до будiвельного iнституту.

Мовивши це, батько подався дерев'яним хiдником до контори, а я стояв i дивився йому вслiд, жалкуючи, що в нього так мало часу. I не тiльки зараз. Ось так, одверто, поговорити зi мною йому завжди нiколи.

– А ти знаєш, що?..
– кидаюся до Романа, щойно батько заходить за рiг вулички.

– Звичайно, знаю, - враз остуджує мене Роман.
– Хочеш сказати, що твiй батько мрiяв бути скульптором.

– Хiба вiн розповiдав тобi про це?

– Давно. Тiльки-но я розпочинав працювати тут. Вiрнiше, я сам помiтив, що вiн якось особливо уважно придивляється до моєї роботи. З простої цiкавостi так не придивляються. Ну, а згодом якось розговорилися...

– Чому ж ти не розповiв цю його мрiю менi? Адже я нiчого не знав. Зовсiм нiчого.

– Але зрештою дiзнався, правда? Всьому свiй час. Не тепер, то колись, але вiн обов'язково повинен був розповiсти тобi про мрiю, яка не здiйснилася. Приховувати таке вiд сина важко. Хоча й зiзнаватися в невдачi теж нелегко.

Якийсь час ми мовчимо, думаючи кожен про своє.

– Гаразд, берися за роботу, - першим порушив мовчання Роман. У нас обмаль часу. З дня на день має надiйти виклик iз кiностудiї - i доведеться все кидати.

– А шкода кидати таке, правда? Навiть заради кiно.