Чтение онлайн

Нічого цього про Ольгу Чобіт я не знав, і навіть не мав гадки що десь вона пливе Дністром на катамарані під синім прапорцем у гості до професора Баранівського, до якого я упросився за помічника в його археологічній Дністровській експедиції коло буковинського села Рашків; я щоденно сповняв не вельми мудру й не дуже романтичну роботу; вимивав від глини й сортував викопані черепки, зарисовував або ж фотографував рештки печей-кам'янок у розкопаних житлах далеких наших предків, стежив, щоб студентська братія — історики з Львівського та Київського університетів, які власне й були робучою і тягловою силою експедиції й водночас проходили учбову практику, не розтягувала в розкопах перекури на довгі години, бо літо пливло, миналося, як Дністер, а експедиція ще мала чимало роботи: десь перед Могилевом-Подільським мала будуватися на Дністрі електростанція, ріка підніметься на сім-вісім метрів, а це означало, що вода назавжди заллє прибережні тераси й тоді ніякий археолог, якщо цього літа не поквапимося, не розшукає тут сліди минулих епох. Дуже часто я брав у руки лопату, мені хотілося особисто пробитися через пласти нанесеної за ціле майже тисячоліття глини, піску й гравію до так званого культурного шару й стати на порозі житла з четвертого чи п'ятого століття й відчути присутність людей, як тут жили.

— Чого ти мовчиш, Павле? Я ж тебе питаю, чи завтра минеться ворожба? — Ольга торкнула мене плечем. — Дивно, правда? Живемо в одному селі… та проходив мимо… і я проходила мимо й ніколи мені не спадало на думку про щось тебе розпитати, бодай зачепити словом. Я взагалі нічого про тебе не знаю, чула тільки, що вчишся в інституті й що пишеш вірші. Випадок звів нас… сидимо на березі Дністра за сотні кілометрів від Черчена й приглядаємося до себе немов чужі. Чого ти сюди, до професора Баранівського, приплив… любиш археологію?

— Цього року якраз я скінчив науку й, до речі, буду вчителювати таки ж у нашому Черчені. Це моє покликання. Розумієш? Я хочу дивитися у дитячі очі… я хочу ці очі виповнити мудрістю, знанням про рідну історію. Археологія… археологія — це олива в світильнику історії, без неї нема ясності, й нема в історії баз археології живого життя. Розумієш? Ось три дні тому я підняв у розкопі вінчик розчавленого горщика, а на вінчику — слід від пальчика дитини. Тисячу років минуло, як дитина торкнулася сирої глини… багато чого на землі перемінилося… катаклізми, війни, моровиці, покоління за поколіннями зникали, а живий слід дитячого пальчика зостався. Це мене потрясло, я дотепер бачу цю дитину в білій конопляній льолі, яка блукає берегом Дністра. — Хто знає, може треба було розповісти про себе якось простіше, заземленіше, але я слів не вибирав й не приміряв, вони самі прилітали до мене, немов синиці на простягнуту долоню, що пахне коноплею.

— Ти гарно говориш, — зітхнула Ольга, — і романтично вимощуєш свою дорогу в професію. Я так не вмію… я вдалася в свого тата. Він каже: що не робити, але треба робити роботу по-людському. Ось і роблю… лікую й висмикую у людей зуби в нашому рідному колгоспі. Це так прозаїчно. — Котроїсь хвилини мені здалося, що вона жаліється, що жаль їй самої себе, й Ольга, певно, сама відчула, що ненароком забриніли в ній жалісливі струни, бо відразу поправилася: — Та я запримітила: мені іншого життя не треба… прості люди, проста потрібна людям робота. Ну, крім того… біля тата й мами, в теплі й у достатку. Я тому й повернулася, зі Львова… я не могла у Львові. — Вона таки жаліла себе, й мені баглося її пригорнути й погасити її жаль. І водночас розкрилася мені її душа: молода жінка, яка сиділа біля мене, жила без усяких претензій, без романтичних уподобань, по-земному реалістична. Про таких кажуть, що вони — прості, але це неправда, простота ця оманлива, такі люди точно знають своє призначення на землі і цим знанням багаті їхні душі… багаті й складні.

— Ні, Ольго, ворожба не минеться ні завтра, ні післязавтра, — навернув я розмову в попереднє русло. — То лише пліт чи то пак катамаран, поплив униз рікою до Молдови чи аж до Чорного моря і зник… і ми забули про нього, як забуваємо про лінію на небі, що її креслить політ птаха. Ти ж залишилася тут, лишилася отже й ворожба.

Я закохався в Ольгу з тієї першої миті, коли катамаран із голубим прапорцем на щоглі причалив до берега, на якому розкинула намети наша експедиція. Був ранок, спеленаний молочним туманом, рясно покроплений росою й тому трохи мерзлякуватий; був ранок із нашими шатрами, з нашою похідною кухнею, що ліниво пряла тонку цівку диму, із Дністром, що вигравав потужними мускулами хвиль, із цілою вервечкою верб, чорних і дуплавих, що немов старі жінки посхилялися горбато, дивлячись ціле життя в дзеркало води, й оці кукурудзяні поля, що починалися в кількох метрах від наших розкопів і на горизонті зливалися в одне суцільне зелене марево, і кучугури горіхів, що, немов вибухи первісної земної сили, піднялися над Рашковим… піднялися й прикрили село, підім'яли будинки, церкву, оригінальні кам'яні огорожі дворів, що робили їх схожими на маленькі фортеці; цілий ранковий світ разом із професором Баранівським, котрий сидів на розкладному, гейби шевському стільчику й посмоктував люльку, разом із студентами, які, ліниво потягуючись, виповзали заспані з своїх полотняних леговищ… цілий отже світ простягував мерзлякувато руки до сонця, що викотилося на горби протилежного подільського берега й розсілося там, бризкаючи навсібіч червоним радісним теплом, і все навколо купалося в його променях, обігрівалося поступово, й оживало, й виповнювалися Дністрові береги молодими голосами, пошумом зел і листя… і ще десь у наметі бриніла, мов бджола, гітара.

І ще тривожно скрикували над водою меви…

І ще гуркіт трактора перекликався із іржанням коней.

Усе це було, жило, діялося…

І тільки я у цьому ранковому дійстві був відсутнім, мене не обходив цілий світ, я стояв на березі Дністра поруч із трапом — двома збитими дошками, що їх висунули з катамарана, й не міг відвести очей від молодої жінки, яка з наплечником у руці, похитуючись на палубі під ударами хвиль, вбирала в себе світ, що їй відкрився; я її в першу мить не впізнав; я у першу мить не міг би й сказати: красива вона, чи так собі, білява чи шатенка, висока чи струнка? Це не мало для мене ніякого значення… значення мало тільки те, що вона припливла до мене, що вона увійшла в мою душу.

Так починалося моє кохання.

Тієї неділі катамаран так і не зрушив з місця; Ольга з товаришками варила вареники, ми з професором Баранівським пригощали їхніх чоловіків буковинською цуйкою та розмовами про археологічні знахідки; інженери чомусь були переконані, що ми шукаємо золота, й вельми розчаровано позирали на викопні наші черепки; їх навіть не схвилював уламок глечика з відбитком дитячого пальчика; втім, інженери львівські не були винятком, більшість людей пов'язує археологію із золотошуканням. Мені здається, що й чи не кожен археолог мріє колись натрапити замість на череп'я трипільської чи ще якоїсь культури на золоті скарби скіфського царя.

— Я тут буду недовго… до кінця, може, місяця, — сказала Ольга. — Тато з професором Баранівським — старі приятелі, власне, тато почав будувати колгоспними силами хату для родичів професора десь в околицях Галича, звідти й знаються. Я їхнє знайомство використала, як бачиш. Мама, правда, відговорювала: їдь відпочивати на південь, до моря. Людей побачиш і себе покажеш. А мені нецікаво… мені осоружно лежати посеред сонмища голих людей та смажитися на сонці. Мені досить для відпочинку навіть нашого поля і нашого лісу на піщаних горбах, і нашої Золотої Липи, що немов рибка плюс кається у вузьких берегах. Тут, на Дністрі, взагалі розкіш. Маєш рацію: ворожба тут панує… ворожба, як павутиння невидиме, заснувала тут дерева й трави… ворожба пливе рікою. Тут місцина особлива, правда?

— Кожне місце, навіть голі скелі чи піщана пустеля стануть ворожбитними, якщо його освятить своєю присутністю жінка… якщо його освятиш ти. — Все ж таки я зважився натякнути на пробудження мого кохання.

— То я ворожбитка? — спитала Ольга й покрутила заперечливо головою. Але я думав, що вона таки чаклунка, що вона таки направду відкрила мою душу, увійшла до неї, як до своєї хати — й запанувала тут.

— Ти, — відповів я ледве чутно.

— Чому я? Так багато дівчат навколо, — кивнула на студентську громаду, що галасувала на волейбольному майданчику. — Вибирай, котру хочеш… — Вона не відривала від мене очей, і я відчув, що зелень її очей голубить мене, як оксамит (потім вона оповідала, що грім її теж поцілив у ту хвилину, коли сходила по трапу на берег… і тоді зобачила мене); я купався в ріці, що пливла крізь мене й навколо мене; я знав, що це прялося й ткалося звичайне, як льняне полотно, людське щастя, і я боявся слово вимовити, поворухнутися, щоб, не дай Бог, його не сполошити. Ольга опам'яталася першою, взяла мою руку й без ніяких комплексів поцілувала в долоню; вона, очевидно, була готова обцілувати мене цілого, полум'я било од неї, аж вона зблідла й закусила губу.

— Бог таки існує, — прошептала хрипло. — Бог послав тобі мене, Бог послав мені тебе. Я у це таїнство повірила з першої хвилини. Так просто, — вона усміхнулася до себе й у себе задивилася, й була тепер схожа на первісну християнку, якій явився у катакомбах Ісус Христос. — Як просто можна полюбити й навернутися до Бога, — повторила вона. Звелася на ноги й не спішно, не оглядаючись, рушила берегом вгору уверх ріки, де до заходу хилилося сонце. Я чомусь злякався, що вона піде й зникне в західній золотавій імлі, може, й згорить там, може, розтане в тумані, може, заблукає у травах і серед трав теж проросте зелом, і лишиться тільки спогад.

— Ольго! — крикнув я і кинувся їй услід.

Хміль ударив мені в голову, й ніяк той хміль не минається.

Я люблю Ольгу так само, як і в те далеке надвечір'я, коли на мій оклик вона озирнулася й, зупинившись, очікувала на мене… очікувала така до болю рідна у синьому спортивному костюмі, що облягав її струнку фігуру, у білих кедах. Я обняв її і припав до губ; на нас споглядав цілий світ, а в тому світі були Дністер, його береги, верби над водою, кущі, зела, студентські намети і кухня, що курила синім димом, купол молочного неба, сонце, що зачепилося за крони дерев і ніяк не могло скотитися за обрій, катамаран на Дністрі із стоматологами й інженерами, студенські гурти, що враз забули про всі свої молодечі забави.