Чтение онлайн

Ну-ну, чи моя була вина, що я піддався спокусі, найняв Захарка, який тепер у мене мало не щодня попивав оковиту, та ще кількох хлопів і розпочав де тайно, де явно, де за ринський, де за келішок горілки, а на панському грунті — за майбутню виручену пайку розкопувати могили, гробовиська, городища, місця людьми знані й незнані; ми розкопували ретельно, урочище за урочищем, щоб не дай Бог чогось не обминути; з хлопами я був кожний день, передавши шинкування жінці своїй Сарі з дітьми; я, прошу вас, пантрував кожний рискаль… щоб чогось недобачив. Гробовиська розкривали свої тайни неохоче, вони западалися в глибини, прикривалися кам'яними плитами, але хлопи, заохочувані горілкою, не жаліли поту, рискалі як вовки, вгризалися в білі кістки, а біля кісток вилущували з тисячолітньої глини золоті діадеми й чаші, срібні пугарі й глиняні статуетки, схожі на ту першу, золоту, що мені приніс ґазда Захарко; а ще брали ми з могил ціле й надщерблене череп'я… а ще збирали пригорщі стріл, а ще були кістяні гребені й бронзові свічада… а брали ми у мертвих миски із скаменілою кутею, плящини зі шкла, що були величиною з палець… а ще мечі траплялися й наконечники списів, ковані цв'яхи й сокири з бронзи, що сплавилася, мов грудка старого почорнілого воску, в прадавніх пожежах. Одного дня ми викопали статую кам'яного божка, що споглядав на світ на всі чотири боки.

„І хлопцем був Бог“, — говориться в Книзі Буття; зі мною теж був мій Бог, кожна річ, більша й менша, мала свою ціну й свого покупця; приїжджали до мене панове в цвікерах з бозна-звідки, тисли запопадливо Жельманові руки… йо, руки часом були у глині… цмокали панове язиками й платили грубі гроші. Я хіба винен, паничу, що зі мною, як із тим хлопцем із Писання, був Бог? Ну, певно, я заразився… то є хвороба робити гроші, все тобі їх мало й мало, все тобі снилися та снилися нерозкопані гробовиська; ну так, вночі вони мені снилися, а вдень я сідлав коня і тюпав у поле, самостійно вишукуючи найменші підозрілі гробики або ж за злотий випитував у дурних гоїв, у хлопів, де ще є в окрузі гробовиська. Так тривало аж до моєї смерті. Дурна річ, прошу вас, вмирати, коли чоловік став нарешті на ноги, а сусідські дідичі, пся крев, гонорова шляхта, знімають перед тобою капелюхи… дурна річ вмирати, коли розкопані поля, грунти стали належати мені, а вздовж Дністра я наказав вкопати таблиці, що хлопам рибу у ріці ловити заборонено, бо й ріка, чуєте, належить Жельманові Штудеру.

Але хіба смерть розуміється, що чоловікові якраз треба пожити серед набутого маєтку і покаятися в гріхах. Йо, і покаятися… А смерть махнула косою — і фертик.

Тепер, коли я вмер, коли мене поховали й оплакали, настала для мене найтяжча пора: душа моя, як належиться, стреміла до Авраама і до всіх праотців, які мене очікували з простягнутими руками, бо я ніколи нашого Бога не огнівив й сповняв всі обов'язки супроти нього, але сталося непередбачуване й нечуване: тисячі отих… отих гоїв, що покоїлися в могилах, кістки яких я порозкидував, а скарби їхні позабирав й перепродав музеям чи просто багачам, котрі кохалися в старожитностях, оточили, облягли, обступили моє дворище ордами, вибудували мури й частоколи такі високі, що не можу їх ні перескочити, ні перелетіти, простір навколо засипали закляттями, до яких не можу навіть наблизитися, бо опалюють мене вогнем; і дарма я, паничу, волаю про милосердя, і дарма молюся… молитви мої, як мотилі, згорають в ненависті тих, що встали з могил. У голові моїй не вкладується, навіщо мертвим срібло й злото, всі оті мечі й потріскані горшки, мертвим нічого не може належати, я всі свої статки, прецінь, теж заповів дітям. Вони ж бо, ті, що встали з могил, кажуть: „Ти нас, Жельмане, порабував… хто є підлійший із злодіїв, ніж той, що грабує покійників? Крім того, Жельмане, невже тобі не відомий правічний закон, освячений усіма народами, що все заховане в землі, чи то буде горнець, чи меч, з'їджений іржею, чи корона царів, які сиділи на престолі тисячу років тому, належать цій же землі й насінню, котре з цієї землі виростає, тобто — людові?“ Я боронюся, як можу: „Ну-ну, — кажу, — ви, ті що встали з могил, геть чисто мішігіні. Бо ніби гоям, котрі орють землю і випасають худобу, потрібні якісь там черепки, якісь там — корони? Злото й так принесуть до моєї корчми, а череп'ям вистелять дороги. Нащо їм того скарбу, що в землі… нащо їм пам'яті, свідків, коріння, все це, добродзеї мої, зайве для гоя, який оре землю, це не для його дурної голови, для нього призначені робота, віл і горівка — і досить йому. З пам'яттю, про яку ви говорите, йому важче буде ходити за плугом, а вночі не прийде до нього сон… при пам'яті будучи, світ йому стане немилим“. „Навпаки, Жельмане, — відштовхують мене ті, які встали з могил, — пам'ять робить орача, котрий вийшов у поле з плугом та волом, господарем… щедріше бо жито кільчиться і колоситься, що впало в ріллю з долоні господаря, ніж із жмені раба; нема ж бо різниці між рабом і волом. Ми це добре знаємо, бо сидимо на цій землі зправіку… І закон уставлений із правіку: створене предками — належить нащадкам. І ти закон цей не обійдеш, не обминеш його ні нині, ні завтра, ніколи, ти вже сто років скнієш у клітці, посеред якої росте столітня груша, і ще призначено тобі тисячу літ скніти, ми, ті, що повставали з могил, не поступимося ні кроку, поки не повернеш землі те, що в неї порабував“. „Ну-ну, — відмолююся я від тих упертих, які повставали з могил, мною розкопаних, — як можу повернути продане в музеї, в графські палаци… розповзлася ваша пам'ять, добродзєї, по світу, і Жельман не має сили її зібрати докупи. Я можу хіба що відкупитися… маю трохи злота прихованого й срібла: цілий баняк закопаний. Візьміть його, добродзеї, посипте гоям на дорозі, будуть клубочитися в пилу, битися за кожний гріш“. Але ті, котрі встали з могил, чути не хочуть про відкуп, пам'ять нібито не продається, так вони собі думають, йо… вони у цьому переконані. Я їм якось запропонував:

„Слухайте-но, добродзеї, а якщо я знайду котрогось з тих, який є на цій землі господарем, і він згодиться взяти моє злото взамін речей, що я їх розкопав у гробовиськах, і підпишеться відповідно під контрактом, то чи буде нарешті моя душа вільною? Чекають на мене Авраам із Саррою, чекає мій тато з мамою, жона моя, діти, всі вони вкупі, лише я тут товчуся“.

І знаєте, паничу, вони, ті, котрі встали з могил, погодилися; може, їм набридло тримати мою душу в облозі… і може, час навчив їх мудрості, що все на світі продається і купується, і нема в цьому нічого злого. Тільки ніхто не повертає до мого дворища, нема кому підписати контракт. Ви перший, паничу». І він простягнув мені цупкий й зжовтілий, як пергамент, згорнутий у трубку папір. «Треба тільки підписати… ніхто не довідається… тихоша… а я вже вас, паничу, винагороджу по-цісарському», — солодко щебетав Жельман. Йому хотілося обняти мене, він був готовий почистити мої черевики; кістлява його постать гнулася догідливе; з уст, з бороди, з очей стікав мед; він хапав мої руки й тицяв у пальці перо… і цілував при цьому мої руки, слинив їх бридко. «Але чому на мене випало, що маю папір підписати?» — Я відбивався від нього, відхрещувався, а він, мов змій, уповзав мені в душу. «Бо ви відважний, мій паничу, — лебедів солодко Жельман. — Бо ви перший переступили браму мого обійстя. Бо ви, нарешті, єстесьте нібито поет, пишете вершики, а мудрі люди кажуть, десь я таке вичитав, що поети говорять від імені народу. Чи не так? Якщо, прошу вас, вони мають право говорити, то й мають право підписувати».

Я схопився з місця.

Жельман повзав переді мною і блиском золота засліплював мені очі… і лив у душу золотий звабний передзвін; я задкував од нього спершу поволі, а далі обернувся і кинувся втікати; я певно втікав не тільки від Жельмана, від золотої спокуси, а й від себе самого; я не впевнений, що за інших обставин я втік би від себе… та й чи взагалі втікав би, чи не осліп би, чи не злегковажив би свій підпис, якби не уявляв, що в цю хвилину всі пращури, душі яких зібралися навколо Жельманової корчми, не пильнують, не стежать за мною, за осліпленням моїм, за ваганням, за жадобою, за моєю ницістю. Та чим далі я втікав від себе, тим спокійнішими ставали мої кроки; саме тут, на жельмановому дворищі, я сповна відчув тягар відповідальності за право бути поетом; вага ця однак не пригинала додолу, навпаки — додавала сили.

Я зупинився на брамі. Жельман лежав на кам'яному плитті й крючкуваті його пальці чи з люті несамовитої, чи з розпуки впивалися в камінь, немов у віск; у його бороду вповзали іржаві мурахи, а в загублених патинках оси ліпили гнізда. Тиша дихала мені в лице полудневою спекою і запахом прив'ялого сіна; сіном, очевидно, годували прапредки своїх коней, бо облога Жельмана не скінчилася.

Ольга вірила й не вірила в Жельманову історію; між нами пробігла тінь; між нами засівались пилинки отруйної папороті; Ольга несміливо й невміло відхрещувалася від мене, неначе за моїми плечима стояв Жельман Штудер.

— То правда, про що ти оповів? — шептала. — Нащо мене лякаєш?

— Правдою є те, що жив такий Жельман, який розкопував могили й розпродував знахідки богзна-куди. І правда, моя кохана, що дотепер дотліває Жельманова корчма, — брав я Ольгу за руки й пригортав до себе. — Якщо хочеш, то підемо туди в неділю… я уже там був, я бачив стару грушу посеред подвір'я.

Ольга злякано заперечувала:

— Я не піду. Мені страшно. Лякаєш мене навмисне, правда? — допитувалася. — Як злий ворожбит, чи, може, добрий, не знаю… але навіщо населяєш поля, яри, береги Дністра чимсь… навіть не знаю чим: духами, подіями старих часів, страхом, пам'яттю, га? Донедавна кукурудзяне поле з горбом по середині було лише полем, де росте кукурудза, що її скосять на силос худобі. А тепер це поле з могилою… розкопаною, пограбованою, чи повною таємниць; а тепер, якщо тобі повірити, на кожному кроці поранишся об якийсь карб… і болить тебе рана. Хіба то нормально жити з пораненою душею? Дотепер мені було так легко, світ оточував мене зрозумілий, сьогоднішній, а ти… — Ольга не договорила, схлипнула. Я виціловував її сльози; мене її сльози тішили, вони, на мою гадку, свідчили, що душа її, дотепер безтурботна, бездумна, як велика риба в Дністрових хвилях, починає замислюватись: а що там, на берегах, а що там, у глибинах, а чия то кістка, виорана плугом; і я розумію: душа Ольжина, що звикла до супокою, повставала проти невідомих їй чужих понять, вони її кервавили, мучили й лякали; душа жіноча не сприймала новизни й вона, новизна, плавала на поверхні, як вербова дошка.

Якось Ольга мені докоряла:

— Ось ти, Павле, все навчаєш та навчаєш то віршами своїми, то оповідями, то водиш мене полями… і вже це не звичайні колгоспні лани, а ціла історія, вкарбована в скиби, так? Ну, стосовно мене, то ще півбіди, я нібито інтелігент, лікар, я повинна розуміти… хоч я теж не впевнена, що воно мені конче потрібне. До цього часу я жила без твоїх молитов про поле, вибачай, що я так кажу; дотепер тато мене вчив, що поле — це цех, в якому виробляють хліб, м'ясо, молоко, олію. Він колись прочитав одне оповідання, не пам'ятаю в якому воно було журналі, зате пам'ятаю, що називалося воно «Грудка змлі». Письменник описував випадок, коли український емігрант, чоловік із наших країв, виїхав, здається, до Парагваю ще на початку тридцятих років, і цілих сорок років, якщо не більше, возив з собою по світу грудку рідної землі… галицької, розуміється, землі в бляшанці з-під чаю. Тато посміювався з письменника та з його героя, бо, мовляв, це дурні сентименти, грудка землі скрізь однакова, скрізь, і в Україні, і в тому ж Парагваї, і, скажімо, у Франції. Ти, звичайно, з цим незгідний, правда?

Наша грудка інакше пахне? Вона більш родюча? Я не можу бути суддею, мене ця проблема не хвилювала, грудка є скрізь грудкою, але я мимохіть стаю на татовім боці. Хто-хто, а він знає, що то значить земля і робота на ній. Він головує в колгоспі з п'ятдесят другого року. Як пишуть в районній газеті: «Йому було нелегко». Люди спочатку колгоспу боялися, як дідька… поприростали до своїх нивок пупцями. А колгосп лише но-но зводився на ноги: бідота страшна. На трудодні «палички» й «грами». Корови в стайнях висіли на пасках, на провесні розшивали сніпки з дахів і різали з них січку худобі. Хтось плюнув би на таку господарку, а тато — ні… а тато мій згадує, як колись у Черчені гончарі горшки випалювали, деякі майстри ще тоді жили. Він їх зібрав у гурт: робіть горшки, люди добрі, бо в касі ні копійки, жити нам усім треба. Гончарі горшки робили, а тато мій їздив по сусідських селах і їх продавав. Потім цегельню заклав. А ще згодом купив пилораму. Копійка до копійки… Тепер не скажеш, що колгосп у Черчені сякий-такий. І люди вже не бідують чорно. Що, ні? Тому й шанують мого тата, ну, може, хтось і не любить, усім не догодиш. Та мені більш до вподоби його ґаздівське, раціональне ставлення до землі, ніж твоє історико-археологічно-поетичне її обожнювання. Нащо ускладнювати прості речі? — Ольга помовчала, мабуть, осмислюючи свої слова; їй, мабуть, дотепер не доводилося вести розмову на тему, як і за що треба любити рідну землю; вона любила її так, як навчив її тато.

— Ти на мене ображаєшся, що не піддаюся твоїй науці? — спитала Ольга після довгої мовчанки. — Що зробиш, я татова доня і татова учениця. Якщо любиш, то мусиш приймати мене такою, якою я є.

Я її любив…

Я її люблю.

Настав найвищий час, щоб бодай коротко намалювати портрет колгоспного голови Олекси Івановича Чобота, знаного в області передовика, орденоносця і назагал, якщо бути об'єктивним, доброго господаря, який у багатьох починах, що їх потім розхвалювали газети, був першим: першим почав сіяти льон, що давав колгоспові добрі прибутки; першим запровадив у Черчені замість трудоднів грошову оплату; першим, щоб збагатити колгоспну касу, заходився закладати різні допоміжні промисли — побудував цегельню, купив пилораму, а біля пилорами виросла довга шопа — столярний цех, ще в другій шопі формували цеметні плити для міських тротуарів і «рури» для криниць. Очевидно, господарка почала давати несогірші прибутки, бо в селі виріс Будинок культури і навіть Будинок побуту. Поговорювали, що Чобіт збирається вибудувати нову школу, а в старій, ще австріяцькій мають обладнати аж картинну галерею.

Одне слово, Олекса Іванович Чобіт може стати цілком позитивним героєм колгоспно-селянського роману, який сьогодні в моді. Не беруся однак стверджувати, що письменник, який буде писати роман, в якому прототипом стане Олекса Іванович, розповість про свого героя усю правду, а якщо й розповість, то редактор із цензурою її викреслять як таку, що паплюжить, свят-свят, прекрасну радянську дійсність. Як можна, наприклад, паплюжити позитивного героя з орденом Леніна на грудях, сказавши, що його. Чобота, ніхто в селі не любить, опріч підлабузників та парторга Афоні? Бояться — так, бояться, як вогню; шанують — так. Їздить він по селу, по бригадах, по полях на своєму «газику», порядкує, ґаздує — ніхто не сміє повстати проти його «мата», проти його диктату. Я не раз спостерігав, як він покрикує на людей, і вони гнуться перед ним, як перед дідичем; а він ще й замахується, маючи охоту вдарити… і таки були випадки, коли давав рукам волю. Хіба Катерина Ковальчукова не збиралася подати на нього в суд за те, що збиткувався над нею, коли вона вночі прийшла до скирти взяти в'язку соломи? Чобіт і вночі не спав, снуючи з рушницею полями і пантруючи, щоб хтось не вимикнув буряка, чи щоб хтось не вкосив конюшини або ж не полакомився на в'язку соломи. Уявляєте: зима, мороз, ніч… бідна жінка притюпала з села до скирти, щоб насмикати худобині на січку. З добра вона не прийшла красти… не з добра наші люди навчилися красти. А тут, як яструб, голова з рушницею… і кольбою її, стару, і кольбою зсинцював. Аякже, «наше» пробувала вкрасти. Стара збиралася вранці податися до лікарні, щоб «зняли побої», щоб «записали всі синці» та її плач, суд без медичної довідки не хоче судити, але її відрадили, мовляв, з ким хочете, кумо, судитися, з головою, з Чоботом, та він усіх у районі й в області купив, бо тому дошки на дачу привіз, тому на іменини килим подарував, а прокурору, коли той сина женив, бичка в колгоспі купив за дешеві гроші, бо нібито той бик на передні ноги заслаб. Хто вас, Катерино, буде боронити… ну, а крім того, ви таки солому крали, злодійство отже було, й вас треба судити. От сидіть, кумо, тихо й дихайте в дві дірки.