Чтение онлайн

Коли ж нудьга почала зеленіти і я був готовий взути гумаки, накинути плащ й рушити крізь дощ у свої щоденні мандрівки Дністровим берегом, на порозі намету, відкинувши його полу, стала моя Ольга. У білому светрі й лещетарській шапочці виглядала на дівчура з першого курсу.

— Професор тебе кличе, — сказала, сяйнувши очиськами, які зводили мене з розуму й жбурляли в свої зелені ковбури. Я зірвався з розкладайки, щоб Ольгу обняти, щоб розвіялася моя нудьга, але Ольга, враз споважнівши й ловлячи ніздрями, немов олениця, якийсь запах, спитала:

— Пахне щось у тебе гарно… і ти пахнеш увесь… і твій намет… і цілий світ пахне сухим подихом літа. Шо воно таке? — І, помітивши на стовпці, що підпирав шатро, прив'язаний снопик зілля, розсміялася. — Бур'янець цей так пахтить? Ніколи й не подумала б.

— То не бур'янець, — образився я, — то рум'янок, по-сільському «марунька». До речі, мені дали його мама. Я скрізь його вожу… і в гуртожитку він був зі мною. Пахне мені Черченем, рідною землею… густо рум'янок пахне перед дощем і в дощ. Мама кажуть: то, Павле, наше ворожбитне зілля, що проганяє чорну силу. В нашій родині його люблять здавна, в мами він за образами, під подушкою навіть. Коли вмерли тато, то мама поклали рум'янку їм у деревище. На тому світі теж не треба забувати, що є десь на землі Черчен, є польові дороги, на обочинах яких росте, часто запилений і притоптаний худобою, скромний рум'янок.

— Ворожбитство якесь… — Ольга зневажливо скорчила гримасу, — якесь євшан-зілля, якийсь рум'янок, бур'ян з-під коров'ячої ратиці. Боже, який ти, Павле, дивак. — Я міг би образитись, і мене таки вкололи її слова про бур'ян з-під коров'ячої ратиці, але я вчасно подумав: що з неї візьмеш, коли вона нічого не знала, нічого не чула, нічого не читала про євшан-зілля. Коли була малою, то ні батько, ні мати не оповідали доньці казок про рум'янок, дух якого відганяє від худоби ласок, а від людини — хвороби й забуття про місце, де закопаний твій пупець; її не вчили молитов і напевне, у Великодну ніч не водили в Страдчу долину до стрілецьких могил… вона напевно не має зеленого поняття про січових стрільців, а може, її вчили: січові стрільці це вороги, українські буржуазні націоналісти. Ольга з мого обличчя вичитала, що я стримано серджуся, вона щось бовкнула недоладне, бо прилинула до мене, обняла, поцілувала палко. — Ну, не дуйся, — просила. — Це я так, з дурного розуму. Якщо направду, то не можу второпати: навіщо все це тобі, дорослому чоловікові? Я теж не можу зрозуміти: навіщо тратити державі гроші й мучити отут студентів, щоб відкопати вінчик від горщика? Ну, був горщик, ну, жили тут люди. І нема їх. Завтра нас не буде. Зате є сьогодні день, є сьогодні робота, є сьогодні любов, є хліб насущний. Шо більше треба, мій любий?

Ольга начебто запитувала пристрасно, але відчувалося, що відповіді від мене не очікує, вона таки була переконана, що більше нічого людині в житті не потрібно. І, можливо, вона має слушність; очевидно, це слушність людини, яка своїм існуванням схожа на оленицю або ж на рибу в Дністрі, або на птаха в піднебессі, або на вербу придорожну, або на зело, що призначено для того, щоб його спасла вівця; всі вони, зела і вівці, риба й птаха існують, первісне вегетатують, не мають гріхів, не пам'ятають учорашнього дня і не очікують дня завтрашнього; вони щасливі й вільні, запах рум'янку не повертає їх у дитинство й ще далі — в глибини століть.

То, виходить, я осуджую свою кохану? То значить, я сьогодні дивлюся на неї інакшими очима, ніж у той перший день, коли вона випливла з Дністра, немов русалка? То значить: надщербилася моя любов? Але ж якраз Ольжиною первісністю я так захоплювався… я пускав її, немов рибину, у Дністер… і злітала вона в мене з долоні у піднебесся, як птаха. То чого ж нині про це забуваю й виймаю рибу з ріки, птаху підстрілюю у піднебессі, а зело розтоптую обцасом?

Хочу виліпити її до себе подібну?

Буду заворожувати її рум'янковим духом?

Буду водити її левадами, де поміж квітами збираю слова для своїх віршів.

Буду шукати з нею карбів на землі, знаків, які земля посилає нам із минувшини.

Будемо обоє прикладати вуха до землі й слухати, як стогнуть закопані дзвони.

— Чим ти зажурився? — Ольга повернула мене з майбутніх доріг на теперішню стежку. — Професор чекає, а ти…

— А я гризуся, як маю тебе заворожити, — відповів я.

— То ворожи, милий, якщо маєш силу, — згодилась вона без вагання, немов наперед була впевнена, що ніяка ворожба до неї не пристане.

…Пливе собі риба в ріці, ой пливе.

Снилося мені, що я виловив рибу у Дністрі; біла, довга, прекрасна у своєму стрілоподібному стремлінні пронизувати товщу води, риба на березі хлипала зябрами й молотила хвостом, гинучи без води, що була її стихією, а я однак не квапився пускати її назад у Дністрові струмені; я спершу хотів її осідлати й приручити; сідло карикатурно виглядало на білій її спині.

Так мені снилося.

Ти мене слухаєш, Ольго?

Був собі, жив собі корчмар на ім'я Жельман Штудер.

Хоч зачин у моїй притчі про корчмаря традиційно казковий, хоч ім'я корчмареве тисячі разів повторювалось біля галицьких церков, коли дівчата на Великдень беруться за руки, виплітаючи коло, і виспівують у гагілках, що «їде, їде Жельман, їде, їде Жельманова, його брат і братова…» (Ти ніколи не чула, Ольго, як співають гагілки? Коли ж співають гагілки, то під дівочими чобітками в молодій мураві то тут, то там вистромлює свої голівки первоцвіт… і слухає первоцвіт… і радіє… і цвіте… і ніжно-зелена трава стає схожа на небеса, засіяні малюсінькими білими зірками), ім'я Жельманове для тебе начебто несподіване, але я достеменно знаю, що Жельман Штудер — особа цілком реальна, він жив наприкінці минулого століття на околиці села Поточки, недалеко від Дністра, там люди дотепер показують його дворище; показали це дворище й мені: я увійшов крізь похилену дубову, залізними штабами ковану браму, котра за століття почорніла й закостеніла намертво, на розлоге подвір'я; до довгої мурованої з цегли будівлі, що була колись корчмою, з невеликими чорними дірами-вікнами, які нагадували перестрашені очі, вела вистелена кам'яними плитами, вщерть пощербленими, поїжджена колесами досить широка доріжка. Очевидно, поточани покинуту Жельманову садибу обминають, бо ніхто тут не викошує трави, не лупає зі стін добротну австрійську цеглу, і ніхто не лакомиться на дахівку, що поросла рудим мохом і вагою своєю увігнула посередині й проламала дах; і ніхто з дітлахів, котрі не гребують об'їдати, немов жадібні деркачі, цвинтарні черешні, в Жельманову ж садибу посеред літа не забіжить та не вихопиться на старезну грушу, що панує розлого мало не над цілим дворищем, щоб обтрусити з неї солодкі «дзбанки». Навіть у п'ятдесятому році, коли в Потоках створювали в страхах та погрозах колгосп і ламали людські стодоли, щоб із них побудувати колгоспні ферми, ніхто не зважився використати, скажімо, бодай стовпи із Жельманової брами. Негласна заборона, табу, прокляття, були написані на брамі й ніхто її не переступав; якщо не страх, то острах, пересторога, темна сила стерегли це обійстя, і мені теж не радили пхати сюди носа, але мені було цікаво зазирнути на острівець, де панувало дев'ятнадцяте століття; тут жили, всихали і знову вистрілювали пагіллям купи бузинових кущів; тут столітні бур'яни розколювали плиття дороги, клубищами коріння виснажували землю, що сіро здичавіла під ними, потріскавшись, й хижими пазурями цупко чіплялися за стіни, повзучи гаддям догори, на дах.

А все ж таки я переступив браму, не послухався людського попередження і… І нічого не сталося. Тільки з корчми, з низького отвору, де були колись двері, вийшов мені назустріч старий єврей у довгому, майже до п'ят лапсердаку, щоправда, охайному, у високому теж чорному капелюсі; єврей зняв, вітаючи мене, капелюха, злегка вклонився і показав рукою на купку цегли під стіною; сам сів поруч, поклавши на коліна стиснуті в кулаки руки, худорляве лице було обрамлене сивою бородою, пейси кучер'явились буйно, як іній на хмелю, а збляклі старечі очі обмацували мене уважно, проте — дружелюбно. Був день; науковий атеїзм в інституті розтер на порох містику; заборонили на Великдень водити під церквою хороводи й співати гагілки; ось ти, Ольго, навіть не чула про того Жельмана з гагілки, який тримав ключі від церкви, а Жельман… а Жельман, усупереч усьому сидів поруч зі мною теж на цегляному стовпчику й грів на сонці сухі й темні, немов витесані з вишневого коріння руки. Мене не проймав страх, я й не згадав, що на всяк випадок треба себе поберегти від нечистої сили «Отченашем». (Ти вмієш, Ольго, «Отченаш»? «Отче наш, іже єси на небесі й на землі…» Ніколи ні єдиного слова з «Отченаша» не пролунало у вашій хаті? Ніколи? Як вам там живеться на двох поверхах під білим залізом? Хочеш, я тебе навчу молитов… яка то насолода впасти перед образами на коліна, заплющити очі, відгородитися від світу й наблизитися до самого себе й до Бога. Молитва — це передовсім наближення до себе, усвідомлення самого себе. І це, що я тобі говорю, Ольго, не вичитане з книжок і навіть не почуте від матері, це мій духовний досвід).

«Ви знаєте, молодий паничу, до кого втрапили в гості? Чи вам хлопи з цілої околиці не оповідали про Жельмана Штудера, який вмер сто років тому й похований в Городенці на жидівському цвинтарі?» — спитав Жельман, скосивши на мене погляд; очі його в ямах були цілком гейби залиті молоком — такі білі й невидющі. «Я чув щось… мене попереджували, — відповів я безтурботно, — що місце оце закляте. А я ось не повірив». — «Ну й даремно не вірите, — зітхнув старий єврей. — Все правда: і місце закляте, і я тут перебуваю після смерті сто років». Я засміявся: «Ніхто нині в нечисту силу не вірить. Колгоспи навколо. Комуністи. Дружба народів. Наші в космос полетіли. Бога нема. Чорта нема. Москва — столиця світу. Ленін — вождь світового пролетаріату. Ви собі уявляєте, товаришу Жельман, який світ панує за вашою брамою?» Я таки не повірив жодному його слову… як можна повірити людині, яка начебто померла сто років тому, а сьогодні розмовляє зі мною жива й здорова. Щоправда, я одне йому казав… говорив немовби з чужої підказки, силувано немовби писав на кумачі стерті лозунги, а під кумачем кільчилося, як житнє зерно, щось… щось, яке я не знав, як його назвати. Чи я самого себе обдурював й таки насправді повірив у Жельманову сторічну смерть, чи була це звичайна цікавість, чи я повертався у дитячий світ маминих казок, чи страх, страшок, немов чорна кішка, таки підкрадався до мене плазом? Адже не марно люди обминали Жельманову корчму. «Мені теж, вибачайте, не вміщується в голові… так не вміщується під капелюхом, що за моєю брамою у білому світі нема ані Бога, ані чорта, — сказав Жельман. Він устромив погляд у відчинену навстіж браму, начебто лише через браму можна надивитися на світ… світ неогороджено підступав зусібіч до Жельманового обійстя. — Але… але, невже то правда, що світ за брамою порожній, як бочка з-під оселедців? Чи то можливе? Я готовий вам повірити, молодий паничу, коли б не ви самі… ваша присутність тут свідчить, що є у світі за брамою люди, Господь Бог, є добро і зло. Бог послав мені вас. Бог іудеїв змилосердився врешті наді мною, бо терпіння моє уже перелилося, як згіркле вино, через крису чаші… від мого терпіння дичавіє навколо земля, а груша посеред подвір'я родить терпкі плоди». Жельман, з усього видно, покладав на мене якісь надії; бесіда його текла солодом, а білі очі ласкаво мене обіймали. «Ви так впевнені, що я, власне, і є вашим ізбавителем, посланим Богом? Якраз я?» — спитав я. Він кивнув бородою. «Якраз ви, паничу. Ви маєте право й силу позбавити мене терпіння. Інші тут, хоч зрідка, але приходили… і були готові за плату підписати папір, що єсьм, прошу пана, вільний, що всі мої гріхи прощені й що можу нарешті воз'єднатися з предками. Тільки вони, ті, що приходили, не мали права на підпис, і терпіння моє не пригасало». «Велике терпіння — від великого гріха, певно? — випитував я у Жельмана. — У вашій корчмі люд пропивав гроші, грунт, волів… і пропивали люди душі. Ви ж на людській кервавиці багатіли». Я собі пригадував орендарські та корчмарські визиски й лиходійства, вичитані з книжок: лихварство та ошукування простого люду, зневаги до «гоїв» і запопадливе слугування тим, які над людьми панували, і корчма на корчмі, по дві, по три в кожному селі, множення пияцтва… навіть ключі від Божого храму висіли у Жельмана на кілку. «То невинні гріхи, мій пане, — заперечив Жельман. — То так собі… маленькі ґешефти. Кожен заробляє гроші, як уміє. До того ж суворий Бог іудеїв не судить нас за неґречне поводження з гоями. Навпаки: ще й підтакує нам. Ми Богом обрані… і треба нам якось жити, нам, острівцям серед чужого моря. Це так зрозуміло, мій паничу». У Жельмановому голосі бриніли нотки зверхності, голову, що досі була схилена на груди, відкинув назад, очі… оті білі вицвіли очі ожили, білизну здуло з них хвилею, а з-під білизни блиснуло чорним вогнем. Сухі пальці сціпилися судомне в кулаки. Він увесь перемінився… йому, певно, пригадалися роки, коли від нього залежали люди, земля й навіть — небеса. В мене мелькнула думка: підведуся й піду геть. Століття нічого його не навчило. Старий, однак, опам'ятавшись, поклав руку на моє коліно. Холодний опік ударив мене, як струмом. «Ну-ну, — промовив примирливо, — не в наших з вами інтересах сваритися. Я пропоную вам вигідний ґешефт: підпишете одну цидулу й забезпечите собі панське панування до кінця життя, ще й дітям-онукам залишиться. Матимете, добродзею, славу, бо слава теж купується за гроші. Що ж більше треба бідному молодому поетові?» Я відсахнувся від нього. «Ні, я душу не продаю». Жельман покрутив головою. «Чи я виглядаю на вар'ята, щоб купувати чужі душі? Я хочу, панєдзєю, викупити власну душу. Я давно вмер, я — тлінь, а душа моя не має виходу з цього подвір'я… я в іржавій клітці мечуся, як пес у гицлевій буді». Він тяжко дихав, на чолі виступив піт. Руки впали з колін і повисли, як неживі. Ціла його кістлява постать зів'яла, згорбилась. І я мимоволі його пожалів… пожалів старого чоловіка, котрий не мав спокою і після смерті. «Видно, велика ваша вина», — сказав я, але про вину не думав, зате уявив душу померлого єврея, оцю душу, що сидить поруч зі мною, коли вона напролом б'ється грудьми об грати, або ж злітає понад хмари, шукаючи вільного простору для втечі й падає звідти, з високості, додолу, бо й небо для неї замкнено, тоді вона повзає в бур'янах і вимацує щілину. Але й тут їй не вдається. Існує стіна. Напевно прозора, невидима для інших і тому я не можу уявити її реально, і я дотепер не знаю, хто її збудував. Бог? Якась інша сила? «Вас, паничу, хіба не вчили у високих школах мудрості наших пророків? Був собі такий Йов, він казав, що стежку туди не знає хижий птах, її око орлине не бачило, не ступала по ній молода звірина, не ходив по ній лев. Це сказано, мій паничу, про мудрість. А ще сказано, що тільки Бог розуміє дорогу її, мудрості, і тільки він знає місце її. Добре бути мудрим на старість, коли ти полічив на дорозі камені й уже не общибуєш об них пальці. Це я про глибину вини, паничу. Коли я був молодим, хлоп на ім'я Захарко одного вечора приніс до корчми й поклав на ляду переді мною статуетку голої жінки з обвислими грудьми й випуклим животом, і похвалився, що подобу цю залізну знайшов на своєму полі, її зачепив плугом, і вона так голосно задзвеніла, що аж конина зупинилася в борозні. Подивися, мовляв, Жельмане, може, ця черевата баба щось варта… якщо варта — дай за неї півкварти, чи й цілу кварту. Баба, якщо по-правді, вартувала ціле ґаздівство, це я вирахував одразу, гнула вона долоню вагою, а колупнувши її непомітно нігтем — сахнувся і осліп від блиску золота. Ну, звичайно, я сказав хлопові на ім'я Захарко, що то мідь, але бабу беру, тепер стародавніми забавками всякі панки цікавляться, може, щось на бабі зароблю.

З того дня й почалося; ґазда Захарко навів мене на думку, що тутешня земля уздовж Дністра повна золота, срібла, дріб'язку ружного, що походить з правіку… з первовіку бо, прецінь, на цих масних грунтах сиділи людове, які сіяли пшеницю, воювали, багатіли, вмирали покоління за поколінням і забирали з собою в гроби те, що любили за життя. А ще до того, поки Захарко спокусив мене череватою бабою, я наслухався про розсіяні на полях мідні стріли, уламки мечів і списів, черепки, про людські кістки, що часто трапляються в борознах. Приїжджий пан із Кракова, такий собі Цибух-Цибульський, попиваючи в мене коломийське пиво, нашептав мені, що сьогодні у світі… десь там у Кракові, у Відні чи в Берліні, прошу вас, висока ціна на викопне… ну, не лише на викопне злото, на всі стародавні речі, що з могил та з руїн. Якийсь там, чуєте, задимлений горнець музей купує за грубі гроші.