Чтение онлайн

Та і це не все. Того писателя, Івана Вишенського, який був за православіє проти унії і котрий побував у Скиті, ти розмалював як обмеженого ченчика, який не бажав сприймати просвітницьких вітрів, що дули з Європи. Ти так казав?

Я був обеззброєний; я справді так говорив, донощик начебто записував мою бесіду в Скиті слово в слово.

— Допустимо, я маю про Вишенського свою думку… я маю право…

— Власну думку можеш тримати при собі, — відрізав Афоня. — На людях ти повинен мати сужденія точно такі, як в учебніку. Понял?

— Тоді я винен, Афанасію Тимофійовичу, — почав я каятися.

— Ти винен, понімаєш, і в інших прогрішеннях, як сказав би мій папаша. Ти, например, комусь там бздів, що нібито сільрада разом із партійною організацією дурницю були замислили обернути недіючу церкву Святого Духа в музей атеїзму. Всі, виявляється, дурні, а ти адін — мудрий. Людей надо от релігії відривати, а ти, кандидат партії, виступаєш фактично проти лінії партії у вихованні трудящихся.

Є тут й інші сигнальчики… мені доручено розібратися, перевірити… розкусити, що ти єсть за людина. — На цей раз Афоня глянув на мене привітливо. Борозни на його лиці потепліли.

— І що далі? — спитав я. — Маю каятися і виправлятися?

— Понімаєш, — Пиндилик гладив долонею блискучу лисину. — Тут каяття не поможе. Тобі не місце в партії й ми, брат, ошіблісь, що пішли на поводку твого тестя і декого з району й прийняли тебе кандидатом. Тепер я бачу… тепер я переконуюся, що ти мав намір пролізти в партію з ворожими намірами. Збори відберуть у тебе кандидатську карточку, це як піть дать.

Я похолов; я був необережним, безпечним, і тепер усі мої плани, пов'язані з членством у партії, були загрожені. Ліпше було взагалі не заходитися з партією, з самого початку треба було відпекатися, зіслатися на молодість, непідготовленість, оборонитися від Афоні знаменитою фразою, що я, мовляв, до партії не доріс. А я скільки намучився з своїми сумнівами, ваганнями, як довго зважував «за» й «проти», як боявся компромісів, які я надії покладав на правило:

«Богові — свічка, чортові — огарок».

Відомо, що суб'єкт, який зупинений з ідеологічних міркувань на дорозі до партії, викликає недовір'я й підозріння; начальство його дискредитує на роботі…. та й роботу доручають йому третьорядну, чорнову, в колективі ж такого невдаху обходять десятою дорогою, ти стаєш для людей небезпечним. Ти… ні, ти не скажений пес, ти пес острупілий, увесь у пархах.

Вигляд у мене був напевне жалюгідний; я не належу до панікерів, не бракує мені оптимізму й сподівань на Божу поміч, але тут я упав духом… упав і лежав знищений, потовчений.

— То що, Тимофійовичу, нема ніякого порятунку? Доведеться таки покласти кандидатську карточку? — питав я парторга по-синівському тремтливо, благальне. У цю хвилину я бачив себе збоку… бачив такого покірливого, приниженого, який, здавалося, був готовий плазувати перед Пиндиликом. Гидота! Я себе ненавидів. Мало бракувало, щоб Ключар такий, яким він є, не плюнув на Ключара, скрученого у вужевку товаришем Афонею.

— Мені, понімаєш, теж тебе жаль, — цілком начебто щиро промовив Афанасій Пиндилик. — Ти мене знаєш… я — шалапут, нервус, але зла в серці не ношу. Правда? Ніби я не знаю, що означає для тебе осєчка з партією. Два дні, считай, сушу собі голову. Тесть твій, якого я ввів у курс дєла, і теща, да, Анастасія Степанівна, теж журяться. — Афоня помовчав, жуючи цигарку. За вікном парткому, очевидно, тривало життя: перевальцем посувався по дорозі трактор; пробігла, як лисиця, легковичка; дві жінки, на хвіртці стоячи, вимахували руками, взаємно щось собі доводячи; хиталися під вітром тополі, що росли за вікном; червоно горіло на заході сонце. Одначе життю за вікном парткому враз відняло мову, світ був заснований німотою, як прозорим склом. Я тільки-но чув, як гупало в грудях серце. — Є тут, понімаєш, один вихід… ну да, можна твої гріхи полатати… від тебе буде залежати. Тільки я повинен мати гарантію, що не проведеш, що я можу бути впевненим за тебе й можу ручатися перед партією своєю репутацією. Ответственное дєло, скажу тобі… — Афоня не спускав з мене очей, в яких (я помітив) поблимували бісики; це був веселий погляд кота, що тримав під лапою притлумлену мишу.

— Буду старатися не підвести вас, Тимофійовичу, — промовив я і наперед угадував, мучився, чим то я маю латати свої гріхи. — Слово даю.

— Слова замало, — рішуче відповів парторг. — Я тобі, понімаєш, казав, що своє членство в партії я заробив кров'ю… ми партєйці-фронтовики були пов'язані, як би сказати, однією верьовкою. Така верьовка й тобі знадобилась би, щоб ти не міг, як теля, вибрикувати вправо-вліво. Коротше: даю тобі партійне доручення, і коли виконаєш його, то мене переконаєш, що до смерті пов'язуєш свою долю з комуністами. Усе інше забудеться, панял? Чи ти готовий до цього іспитанія?

— Я слухаю, Тимофійовичу, — промовив я, відчуваючи, як чомусь затерпли мої губи.

— Цієї ночі візьми лопату й розгреби одну могилку на цвинтарі січових стрільців. Понял? П'ятнадцять хвилин роботи, — реготнув Афоня. — Ти, бачу, злякався, начебто я посилаю тебе когось убити.

Я спохопився із-за стола.

Мене прошило громом; темна кров залила мені душу… не кров то була — сором і ганьба… і гнів; я ухопив Афоню за петельки, аж тріснула на грудях гімнастьорка. Я і сам не пам'ятаю, як це умить сталося… як умить вибухнув криком застиглий дотепер світ. А сонце розкололося на скалки.

Усякого… усякого можна було очікувати від біснуватого Пиндилика, але такого підленького… Чи є велика різниця у тому, що послати вбити людину, чи запропонувати: вбий людину в собі? Мені стрельнуло до голови, що всі вони — Афоня, Хмура Настя, Чобіт усі, оті підглядачі й підслуховувачі, котрі «сигналізували» до району, давно змовилися супроти мене, навмисне нанизували на волосінь кожне моє слово, щоб обкласти мене «гріхом», компроматом, як вовка обкладають червоним шматтям, їм, очевидно з самого початку не сподобалися мої уроки в школі й членством у партії замислили мене приручити. А я, дурний, ковтнув приманку разом із гачком…

Чи я один?

Я згадував, що на стрілецькому цвинтарі в Страдчій долині я бачив… Господи, я бачив три зруйновані могилки, три бетонні хрестики, потрощені, біліли, як кістки, в бур'яні. То отже, не мене першого Афоня посилав на злочин… і хтось таки повис, як вішальник, у парторговій петлі. Хто б то міг бути: котрийсь з учителів, агроном, зоотехнічка, завідуючий колгоспним гаражем? Хто з них убив самого себе? А чи… А чи убив? А чи той, що розкидав могилки, мав у собі самого себе?

— Слухайте ви, мерзотнику! — кричав я, захлинаючись гнівом і жалем за самого себе — до чого я докотився. — Як ви наважились подумати, що я здатний заради… — ні, я не крикнув «заради твоєї гімняної партії», я просто проковтнув кілька лютих слів… проковтнув розпечене каміння — і удавився ним. Боже, яка лавина збурених слів клекотала в мені, каміння тріскалось у мені, вибухало — не одного Пиндилика можна було ним окаменувати.

Афоня, позеленілий, ураз спотілий, ніби на його лису голову хтось вилив баняк окропу, відскочив від мене. В руці блимнув чорним оком револьвер.

— Не руш, падло! — тулився він до стіни, цілячись у мене з револьвера. — Бач, ручки до мене простяг, до фронтовика, до парторга. Не понравівся мій жарт. Да, це була шутка, падло, — шипів він, і я здогадався, що Пиндилик готував собі виправдання, коли б у районі чи в області хтось там про людське око поцікавився б дивним «партійним дорученням», яке він давав молодому комуністові. — Як же я тебе, сука, інакше міг вивести на чисту воду? Заболіло серденько за могилками бандитів, які продали Україну білополякам. Я зірвав з тебе маску…

Я, немов сліпий, рушив навмання до дверей; Коржеві, певно, здалося, що я невидющо рушив на нього, бо стрілив у стелю.

Увечері в котеджі Голови відбувалася друга дія трагікомедії, в якій головним персонажем знову був я, тільки на цей раз я відмовчувався; безнадійно було щось пояснювати Хмурій Насті й Чоботові; та вони, зрештою, мені й слова не давали, у них теж було припасене на мене досьє і свої претензії, я був скрізь винен — вдома, в школі, поміж людьми. На думку Хмурої Насті, я скомпроментував чесну родину сільських трударів своїми націоналістичними поглядами, підвів «під монастир» заслуженого комуніста — Ольжиного батька, який поклав життя на піднесення сільського господарства і торік використав у районі свій авторитет, щоб мене, непутящого, проштовхнуту до партії. Та й сама вона, Хмура Настя, почувалася ображеною: в її радянську родину проник, немов змій-полоз, залюбивши в себе бідну Ольгу, якій підступно зробив дитину, прихований бандерівець, один із тих, які колись замордували її тата. Бачите, люди добрі, він мало не задушив товариша Пиндилика, фронтовика, рахуйте, інваліда, секретаря парткому, який, жартуючи, щоб панича випробувати, запропонував йому зрівняти з землею могилку одного з тих, що були попередниками бандерівців. Що ж тут такого страшного, питаюся вас? Та ті могилки всі до однієї треба зрівняти, як це зробили у Львові — пустили бульдозер і фертик. На радянській землі навіть сліду ворожого не може бути. Ну, ще добре, що парторг мав при собі револьвер і стрілив угору, щоб бандита відстрашити. А якби не мав, питаюся вас, щоб то було? Ще й воно, Ключаришине насіння, в партію пхається! Та мітлою залізною не те що з партії, а й також зі школи треба вимести. Ми не можемо довірити виховувати радянську дітвору людині з ворожим світоглядом. Це стосується також виховання власної дитини, моєї внучки. Що виросте з Настки при такому батькові? Я не можу стояти осторонь, коли калічать дитячу душу. Досить, що вже знеславили дитину отим хрещенням. Тому, Ольго, ми з батьком вирішили: хай Ключар забирається з нашої хати до дітьчої мами. Негайно. Так буде краще для усіх нас.