Чтение онлайн

— Гарна оповістка, нема що казати, — зітхнули мама. — Хтось її вигадав собі на виправдання. Хтось… в усі часи, давні й теперішні були люди, яких ловив час. Тільки мені здається. Данило Вербень не живе за приписами проповідуваної ним філософії. А тебе навчає… — Мама сердилися не на Вербеня, не на мене навіть, а на саму себе, бо не могли сказати твердо «так» або ж «ні».

— Вербень — вільний птах. Він обрав собі просте життя: на фабриці пакує меблі, голова його нічим не забита, ні від кого не залежний, бо ніхто на його посаду не зазіхає. Директору фабрики, чи, скажімо, секретарю райкому абсолютно байдуже, що якийсь там столяр — пакувальник Данило Вербень замальовує до своїх блокнотів дерев'яні мости, одежу стару жіноцьку чи придорожний хрест. Хоч, можливо, і до Вербеня колись придивляться.

І зовсім інша річ — я, вчитель історії, який має за мету займатися наукою і поезією… який на видноті увесь. — Я подумав, що наші з мамою розмови про «Пиндиликову партію» — це своєрідне риття окопіс для оборони; ми наперед виправдовували себе, знаходили причини і пояснення своїх вчинків; мама теж відчували потребу в обороні через свою нерішучість сказати синові «ні».

Того Свят-вечора ми або не виходили з окопів і розмовляли з мамою про її здоров'я, про мої шкільні справи, про Настку й про Ольгу, про сільські події, про люту цьогорічну зиму, або ж, відступаючи далеко від окопів, згадували, як зовсім недавно, «до совітів» ходили по хатах ґазди — братчики з церковного сільського братства й колядували про те, що в полі плужок оре, а за тим плужком сам Господь ходить, Пречиста Діва їсти їм носить: у ґаздівських колядах, простих, і, здавалось би, монотонних, потужно бринів басовою струною чар старовіку; слова в коляді карбувалися виразно, кожне слово оживало… і вже зникли слова, була довга нивка із кількома зораними «у склад» скибами, був Ісус Христос, сільський із вигляду чоловік, тільки із золотим німбом навколо голови, були неквапні воли в ярмах, були граки на скибах, що вишукували хробаків, були невидимі жайворони в безмежно високому небі, іще стояла край поля Божа Матір із клунком у руці, яка принесла Синові снідати. І ще чомусь ця молода вродлива жінка, яка теж, як її малювали на образах, мала золотий німб, була схожа на мою маму.

Я до смерті, мабуть, до найменшої деталі буду пам'ятати образи, видіння, що виникали в моїй голові, коли, сидячи в запічку, малий і принишклий, як миша, слухав ґаздівську коляду; пізніше я зрозумів, що мелодії ґаздівських, парубоцьких («на читальню»), жіноцьких та школярських коляд, безліч співанок і коломийок вливалися нестримними потоками у мою душу, додавали до крові живлющого рідного ферменту, робили мене таким, яким я є, несприйнятливим до усього нелюдського, ворожого, чужого; і хоч я буду носити партійний квиток й ніби стану членом партії, але це буде тільки зовнішня форма, маска; квиток — це тільки обкладинка, а ядро, глибоко сховане, справжність, зостанеться здорове й чисте.

І чисте, мамо…

— Знаєш, Павле, чого ми товчемося й товчемося навколо твого вступу до партії? — Мама знову повернулися до наболілого, до чиряка. Обидві руки поклали на білий обрус. — Я давно розгадала причину, тільки не зважуюсь уголос признатися. — Вони, мама мої, ніколи не бавили нас, своїх дітей, зайвими пестощами й цілунками, та й самі, видно, не потрібували показної віддячної ласки, я змалку запам'ятав їх статечною і сильною… і запам'ятав, що їх очі завжди горіли сухим і суворим вогнем; та й тепер очі, дарма, що вицвілі, білі, теж вдивляються у мене пильно й суворо, а руки однак, оте висхле коріння, шукали моїх рук… шукали, знаходили й гладили їх, пестили, і я зрозумів, що мама наперед мене заспокоювали. — Я з самого початку, коли ти лише розповів про свою розмову з Афонею, знала, що ми… ні, ти найперше будеш мати справу з братом, із Зіновієм. Кісточки його лежать на полі в Братишанах (Пам'ятаєш золоту стерню, обіч неї стояли обчухрані вітровіями дуби?), а душа його стривожено нипає поміж нами… ходить, тупцює, б'ється об грати, котрими огороджений нинішній час, який Зіновій не може збагнути, бо в його часі існувало тільки біле й чорне; хотів би він бути тобі суддею, а мені готовий докоряти за потакування, через це не може мене впізнати… не може укластися йому в голові, що рідний брат, якого залишив малим, коли йшов у повстанці, має стати комуністом, має стати ворогом, одним із тієї незліченої тьми, проти якої він воював і від кулі якої загинув; він, певно, теж готовий пустити в тебе чергу з автомата, вбити, та тільки автомат його заржавів. Ти собі уявляєш його муку? Ти собі, Павле, уявляєш, як він низько хилить голову перед друзями, які загинули разом із ним в лісах, і всі вони були прямі й безкомпромісні… й вони, напевне, тицяють у нього пальцями: «Маєш брата-юду, запроданця. А хвалена твоя мама, Зенику, виявилася пересічною сільською бабою. Де ж поділися тая заповзята Ключариха, яка без сльози випроваджувала тебе в повстанці, примовляючи: „Йди, сину, воювати за Україну“? Чому ж молодший вчений її син не викопає автомата та не зніме з нього іржу та не наладує ріжок набоями?

Чи ти вважаєш, Павле, що я фантазую? Чи справді пиндилики вимурують стіну поміж братами, й ти завжди будеш почувати себе винним перед Зеником… будеш відчувати, що на тебе націлений його автомат. А ти… а ти теж озброїшся і, оглядаючись на мене, будеш цілитися в нього?»

Я не відповів мамі ні півслова; я ходив по хаті, смалив цигарку за цигаркою і думав, що в маминих словах є рація, останнім часом я теж думав про Зіновія й про стіну, що нас розділить, і з ним власне я один говорив і говорив, то виправдовуючись, то доводячи йому, що в теперішній час старим «шмайсером», який зручний для близького бою, багато не навоюєш. Пам'ятаючи про автомат, треба освоювати іншу зброю — плуг. Так, мій брате, плуг. Більшовики давно перемінили тактику фронтального наступу: вони підступно, поволі розкладають молоді душі, розтопчують національні традиції; триває проповідь «єдіного совєтського народа», бо нібито наступила ера злиття народів; українська мова приречена на загибель, зречення рідної мови, прилучення до російщини вихваляється і підноситься у ранг прогресивності, а для тих, хто сумнівається, розроблена теорія «двох рідних мов»; фальсифікується історія… в кожній історичній епосі що не діяч — то зрадник; власне і української історії майже немає, залишилися в курсах історії в школі та вузах обкраєні абзаци про Галицьке-Волинське князівство, Хмельниччину та Коліївщину, а все інше — Росія, царі, декабристи, народники, робітничі гуртки, Ленін, революція, з'їзди партії. Тарас Шевченко підмальований під атеїстичного бунтаря, революційного демократа, глашатая дружби народів; Іван Франко ціле життя тільки й мріяв про соціалістичний лад у Галичині, заповзято пропагував Маркса й дописував кавальчики до ленінської «Искри»; Центральна Рада, Західно-Українська Народна Республіка — зборища буржуїв, які мріяли, кому б дорожче продати неньку-Україну; в Києві палять українські стародруки; в Галичині то тут, то там спалахують церкви й каплиці; корчують хрести на полях та на роздоріжжях; із музеїв вилучають твори митців, імена яких поскребовані, бо вони, Зенику, малювали українських князів, гетьманів, січових стрільців, Петлюру й Грушевського, і твори ті знищують або ж, як то ведеться у нас, розкрадають; по селах, по зачинених церквах нишпорять облесливі колекціонери, які видурюють за безцінь ікони, речі ужиткового мистецтва, навіть дзвони знімають з дзвіниць й підпільними стежками пачкують в чужі краї; археологи з Москви та Ленінграда, коштовності, здобуті ними в розкопах на нашій землі, явно вивозять до своїх музеїв; письменникам звелено писати про «прекрасну радянську дійсність», а котрий із них зважується втекти в історію, той запідозрюється в усіх смертних гріхах; тих же хоробрих, які пробують говорити бодай про елементарні права людини чи про русифікацію, вихоплюють з людського гурту й за давньою доброю сталінською звичкою везуть у тюрми й табори. Чи ти уявляєш, Зенику — брате, який вал потопту котиться по Україні… хвиля за хвилею, яка пустеля духовна дедалі стає ширшою і глибшою. Сіють та сіють товариші більшовики пісок, на якому ростуть хіба що бур'яни, отруйна хопта. З України зосталася ватерка, кволе полум'я ледве блимає, а студені вітри готові до решти засипати її піском, залити водою з калюж, розтоптати, спалити, а попіл розвіяти… і я ще дивуюся, брате, що ватра іще не погасне, мабуть, глибоко вкорінений наш народ, він, як трава під ногами — топчи її, викошуй до стебельця, виполюй, а вона навесні таки зазеленіє. Одначе, брате мій Зіновію, мусить хтось до тієї ватри підкидувати дровець й стерегти кволий вогонь. Заняття це непомітне, на полонинах вівчарі називають тих, які стережуть, щоб вогонь у ватрі не погас, спузарями, ти, певно, чув про них; я хочу бути спузарем; я буду щасливий, коли афоні, самі того не відаючи, допустять мене, перевіреного й довіреного, з їхньою перепусткою до ватри і я, скільки зможу й скільки вдасться, стерегтиму вогонь.

Це так красиво говориться: стерегти вогонь. В буднях я стою перед дітьми, перед їхніми допитливими очима й вишукую спосіб, як би непомітно засіяти в їхні душі зеренце з того поля, на якому загубилася твоя могилка, мій брате. Очевидно, це дуже складно, це дуже небезпечно, це дуже пинява робота, але іншої ради нема. Автоматом потопт не зупиниш, по потопту, по облозі треба знову й знову ходити з плугом… і я хочу ходити з плугом, і байдуже мені, що напишуть на моєму хресті.

Мамі навкучила мовчанка, вони тоненько, впівголосу, немов повісняну нитку прядучи, заколядували, що Бог предвічний народився прийшов днесь із небес; коляда пливла одним руслом, а другим руслом перекочувалися мамині думки; мама не спускали з мене пильного погляду, і знову їхнє обличчя набрало пташиного виразу, а мені здавалося, що вони слово в слово читають мою розмову із Зеником.

— Поставте свічку в церкві за упомин його душі, — попросив я маму. — Від себе й від мене. Ми з ним у згоді… ми з ним в одній сотні, мамо. Я навіть думаю — це, певно, єретична думка, — що коли б не було Зеника і його друзів, коли б не було їхніх смертей та їхнього терпіння, то такі, як я, були б інакшими, гіршими. Ми часом лише вдаємо, що їх, лісових хлопців, забуто, що ніхто не пам'ятає їхніх могил, дехто, може, має на повстанців жаль або й гнів, бо війна-війною і різне отже траплялося, їхній чин живе поміж нас… чин — це стремління, ядро, а що зверху… а який значок… а яка книжечка червона в твоїй кишені… а яка печатка — це лише маска, маска вкрай потрібна, інакше не виживеш, нічого путнього без неї не зробиш. Тисячі тисяч ходять нині в масках. Уявляєте плугатарів, що орють потоптане поле, в масках… жахливе, щоправда, видовище, прокляття ціле. Та іншої ради нема.

Свічка встромлена в хліб, який до Йордану буде називатися Василем, а хлібина під ним — Меланкою, майже догоряла; в хаті пахло сіном, духом прив'ялого вівсяного снопа, свіжим хлібом і ярим воском.

Ой у полі-полі там плужок оре,

А за тим плугом сам Господь ходить… — знову ми з мамою колядували. Котроїсь миті я заплющив повіки і мимохіть побачив поле… і побачив себе у полі за плугом.

Боже, поможи.

Висить моя полотняна торба на клинку, наповнена не покаянним камінням чи жебрацьким напрошенням, милостинею, а повна вона моїх роздумів, розмов, сумнівів, і хоч історія з «Пиндиликовою партією» минулася, набуте в торбі, як кажуть, придасться на кожен день.

Історія з «Пиндиликовою партією» почала минатися з того дня, коли партійний секретар Афанасій Пиндилик перестрів мене, коли я повертався додому після уроків, навпроти колгоспної контори й запросив до себе в кабінет. На диво, не був під хмелем, як це звичайно траплялося. Вибілена сонцем гімнастьорка на ньому була чисто випрана, білий комірець підшитий, а пряжка офіцерського паска старого зразка із зіркою була надраєна до сліпучого блиску. Туго підперезаний, з цілим іконостасом орденських планок, у чоботях, що поскрипували, Пиндилик виглядав так, немов зібрався на чергове здибання з однополчанами своєї дивізії. Я рідко його бачив зібраним; він гасав по селу й по полях на своєму «газику» завжди розчервонілий, добре напідпитку, безпардонний, не знаючи стриму в лайці… і, щоправда, не знаючи стриму в роботі. Він був добрим помічником Чобота, бо, власне, офіційно називався його першим заступником, і доручені завдання сповняв ретельно, «аби там кров із носа», як любив повторяти. Мій тесть хвалив його як міг і казав, що Пиндилик має «добрий» характер, але надто вже запальний, нетерплячий, часом навіть готовий до бійки. І надто ідейний, такий, що його в районі бояться секретарі; голомозий, «під Котовського», з кінським обличчям, із випуклим «адамовим яблуком» на довгій шиї він справді не викликав симпатії. Коли ж упадав у гнів, білів, як полотно, а руки в нього тряслися, і слиною бризкав — тоді виглядав на людину, яка себе не контролює, на шизофреніка.

Переповідали, що Пиндилик на фронті був контужений і на всяк випадок, «якщо вийде з себе», носив у гімнастьорці посвідку, що стоїть на обліку в обласному психодиспансер!. Чи так воно було насправді — не можу твердити, зате мушу визнати, що за рік, поки я відбував у партії кандидатський стаж, не мав із ним ніяких суперечок, ставився він до мене коректно, а я своєю чергою ретельно сповнював прості кандидатські обов'язки: випускав загальношкільну стінну газету, один раз на тиждень проводив у «червоному кутку» на фермі політінформацію з доярками і телятницями.

Афоня припросив мене сідати у крісло за полірованим столом, а сам розмашисте, порипуючи чобітьми, походжав по кабінеті, обкурюючи «біломорканалом» членів політбюро на чоловій стіні. Я теж запалив цигарку, зацікавлений: а про що власне збирається зі мною нині говорити товариш Пиндилик.

— В мене сьогодні празник, ти й не помічаєш, — сказав він дружелюбно, зупинившись перед столом, і тицьнув пальцем у новісінький орден на грудях. — Сьогодні у військкоматі, понімаєш, вручили орден Отечественной войни третьої ступені. Не забувають старого вояку, — засміявся сам до себе. — Ну, конєшно, орден небольшой, але обмить полагается. А я замість того, щоб скоромним дєлом заняться, мушу з тобою отут…