Чтение онлайн

Дарма очікують їх, дарма їх виглядали січові стрільці й козацьке товариство, людські гурти проходили мимо темною сонною масою без єдиного слова, без єдиного зацікавленого позирку, очі натовпу блукали поміж хрестами, нічого не помічаючи, на нічому не зупиняючись; їхні погляди були схожі на ядучий осінній туман, котрий, однієї ночі напавши на дерева, роздягає їх догола, а вранці, злякавшись сонця, зникає поміж корчами; людські гуртища, прокотившись ордою через Страдчу долину, теж зникали в невідомості, у нетрях, у пропастях. А були ж поміж тисячами поети і співаки, були також сурмачі.:.

Були?

Чому ж ніхто не заспіває загиблим «Христос воскрес»?

Я колись прочитаю вам, Майстре, мій вірш: сьогодні ж переказую його лише для того, щоб ви наперед заходжувалися мене боронити перед Хмурою Настею.

Вона зайшла непомітно до кімнати, це був її стиль — появлятися непомітно; прилипла до одвірка й слухала… слухала мій вірш про орди байдужих у Великодню ніч. І тільки коли я скінчив, а Ольга не встигла вимовити й слова, ми помітили Хмуру Настю; власне вона першою подала голос із порога: «Ну, нарешті, зятьок, — сказала вона, — я почула, які ти вірші пишеш, уже будучи дорослим. Пам'ятаю твої шкільні вправи… щось там було про святого Юрія». В її голосі пульсувала зловтіха; вона аж зарум'янилася від задоволення, від того, що спіймала мене… що спіймала мене на чомусь забороненому. «Кропаєш, мій милий, антирадянщину, так?» Стояла переді мною вже зблідла, з тоненькою синьою ниткою на тому місці, де мають бути губи. Я аж відсахнувся від неї, відкриваючи сам для себе, як вона глибоко мене ненавидить, ненавидить щодень, ненавидить, терплячи мене в своїй хаті, ненавидить, коли сідаємо до столу й вона крає хліб. Страшно. «Ти ж бо історик, мій милий, й тобі відомо, що твої січові стрільці — махрові націоналісти, вороги, на їх легенді, на їхніх могилах зійшла й виросла, як чортополох, бандерівщина. Ти про це ліпше знаєш, ніж я, я лише математик, а проте… а проте, тавруєш народ, який про них, січових стрільців, забув, що їхні могили занехаяні, що ніхто за ними не заплаче або ж бодай доброго слова не скаже…» Слова з синьої смужки губ капали, як розплавлені шротини. Я згадав про мамину ворожбу, про те, що Хмура Настя з Головою ніколи тебе не полюблять, віддають свою доньку за тебе тільки тому, що ти зробив їй дитину. Тільки тому. Вони нутром чують, що ти з іншої сотні, але й ми з тобою знаємо, що вони просмерджені ворожим духом. То ж стережися, Павле…

Ось і не встерігся.

«Нема там антирадянщини, не клейте мені політику, Анастасіє Степанівно (Я не кликав її, як це належиться, мамою. Та вона цього й не потрібувала). Стрільці, що впали… що поховані в Страдчій долині, з більшовиками не воювали, вони, певно, й не чули, що є такі більшовики… ворог був ближчий, той, що взяв Львів, що брав під обцас цілу Галичину. Того ворога радянські історики називають білополяками. Певно, читали-сте? Сам Ленін вітав утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Це треба знати, чорт візьми!» Я, відбивався наступаючи, і це мені вдалося, бо ім'я Леніна для Хмурої Насті щось важило, переступити його вона не мала відваги.

Ольга стояла збоку злякана, покусуючи губи. Кільки разів пробувала стати в моїй обороні, але Хмура Настя на нікого не зважала, так було завжди, так діялося й тепер, і моя Ольга знічено, покірливо відступила; я розумів, що Ольга й у гіршій ситуації, яка може скластися, теж мене не оборонить, вона не мала для цього характеру.

«Ленін… Ленін, якщо й вітав буржуазну республіку, „зунру“, то виходив з конкретного політичного завдання дня. Ти, зятьок, Володимиром Іллічем не прикривайся… ти паплюжиш народ, який у твоєму віршику виходить з пітьми й у пітьму, як у пропасть вселенну, запропащується, так? — примружила очі Хмура Настя. Зморшки попід її очима були, мов дрібно плетені півколами павучачі сітки. Ольга поглядом благала мене змовчати, і я, врешті-решт, її послухав, спало мені на думку, що вже завтра Хмура Настя донесе про мій вірш і про нашу суперечку директору школи; це, звичайно, не означало, що я злякався, але ж виникнуть складнощі, зайві балачки, складеться в начальства певна негативна думка про мене, а я тільки-но починаю педагогічну працю. Мушу признатися: подобалося бути учителем історії. Тому я викручувався, як міг, і відповів тещі, що ідея вірша не лежить очевидячки на поверхні, суть її, ідеї, в тому, що потрібно просвічувати народ, виховувати, викорінювати політичну сліпоту, індиферентність; байдужий чоловік, скажімо, в колгоспі й золоте яєчко не підніме з-під ніг, а то й розчавить його чоботом. А якже сліпим і глухим будувати комунізм, Анастасіє Степанівно?»

Вона глянула запитально й трохи здивовано мені в очі; на її язиці, мов на пательні, шкварчало слово, яким готувалася мене впекти, а вона вміла обпікати ненавистю, але на цей раз змовчала, моє трактування ідеї вірша дещо, певно, її спантеличило. «Ой, Ольго, Ольго, — буркнула доньці, — набідуєшся ти, небого, зі своїм нещасним поетом». Ольга винувато посміхнулася; Ольга була схожа на розгублену школярку.

Ліниво позіхав похмурий ранок пізньої осені. Небо й земля розчинилися в сірій мряці, між ними розмилися кордони. Дерева стриміли чорні, роздягнені, немов приречені на смерть; садами блукав, як забрьоханий п'яниця, сонний вітер. Село по вуха потонуло в грязюці, перемеленій на вулицях тракторами, й мерзлякувато куталося в дими, що клубилися поміж хатами. В передчутті тривоги й непевності, немов важкий дзвін на мотузку, що має ось-ось обірватися, висіла на високих грушах і ясенах заніміла й оглухла тиша. Зрідка, як постріли, несподівано й різко вигулькували з туману воронячі крики. Школярики брели вулицями до школи, мов старці на ярмарок. У тісній учительській кімнаті педагогічна братія позіхала, ліниво перелопачуючи сільські новини; шелестіли учнівські зошити з домашніми завданнями, й було таке враження, коли заплющиш очі, що поміж нами літають зелені мотилі з шелестливими крильцями; котроїсь хвилини я уявив, що й моя теща, яка сиділа в кутку за столиком, теж обернулася в мотиля, бабку зеленокрилу з булькатими очима, в яких не було чоловічків, зеленава їх випуклість, яблука, що начебто були вилиті з льоду безпристрасно й бездумно поглинали нас, усіх присутніх у вчительській кімнаті. Я подумав, що Хмура Настя не тільки мене особисто, але й усіх своїх колег, з якими попрацювала, мабуть, зо двадцять років, не те, що не любить, нема тут про любов ніякої мови, змушена нас терпіти, з нами розмовляти, інколи подавати руку, сидіти з нами на різних зборах і нарадах… так, змушена нас терпіти й воднораз була відчуженою, далекою, ніби загубленою в космосі… але й у космосі будучи, цілилася тобі в душу поглядом, немов готовим до стрілу карабіном.

Ось-ось карабін той вистрелить, ти будеш скошений її затаєною люттю, а вона обмине твій труп, гейби його й не помітивши, й піде далі… й піде далі стріляти.

І так ціле життя.

Власне цього похмурого ранку пізньої осені, коли я мимоволі ковзнув поглядом по своїй дорогій тещі й поранився, немов наступив босою ногою на уламок пивної пляшки, її сліпою ворожістю, чи не вперше ворухнувся в мені черв'ячок жалю. Дотепер я намагався Хмуру Настю або ж не помічати, або ж на її затаєну ворожість відповідати своєю ворожістю, або ж сприймав її як стихійне лихо, або ж… Я винаходив багато способів, щоб мирно співіснувати, адже ми жили в одній хаті, але ж я ніколи не замислювався, що вона по суті глибоко нещасна жінка, що її треба жаліти. І тільки ось цього ранку ворухнувся в мені жаль; це було нечекане, несподіване почуття, схоже, може, на воронячий скрик посеред густої мряки; я ловив вороння за крила, клав на свій стіл під електричну лампу й розглядав пильно: жаль був чистий, як перший сніг.

Справді ж, як не пожаліти жінку, яка не вміє або ж не хоче посміхнутися, котра запідозрює в тобі ворога і для котрої ціле життя схоже на сьогоднішній, заснований нудьгою ранок. Так велося їй у дитинстві; безбарвне проминули студентські її роки; у жіночу зрілість увійшовши, народила Ольгу, певне, не з любові, а лише з жіночого обов'язку, з фізіологічної потреби продовжувати рід. Господи! Й так далі день за днем, рік за роком, цілі десятиліття? За що ж така кара… кара ненавистю? Питання мої, Майстре, цілком риторичні, бо Черчен пам'ятає її батька Степана Чепрагу — статного, красивого ґазду, який сіяв жито на своїх п'яти моргах, здавав законопослушно «контигент» німцям, а хлібопоставку — совітам. У сорок четвертому влітку совіти взяли його до війська, воював «на Чехах». Вдома по війні не пхався в ніяку «політику», жив, як усі в ті роки: вночі приходили хлопці з лісу — давав їм їсти, давав пити, давав рублі «на Україну». Вдень же приїжджали з Рогача різні уповноважені в оточенні озброєних до зубів енкаведистів, які будували «новую зажіточную жизнь» і, будуючи її, звісно, хотіли їсти, а ще більше пити й пити, і їх знову припроваджували з сільради до Степана, бо нібито на сьогодні випала його черга давати обідати цілій зграї.

Він покірливо годував перших і других, першим і другим наливав сивої, як дим, самогонки, першим і другим кивав згідливо головою, бо хотів жити, бо боявся Сибіру, бо мав жінку й доньку-одиначку, пестунку Настку.

Аж поки не спіткнувся Степан Чепрага…

А може, й не спіткнувся, може, то була обмова, чорна брехня, що нібито він, такий святий та божий, зі страху чи з вигоди продався енкаведистам і служить їм таємно, вивідуючи й доносячи їм, енкаведе, про сільських підпільників. Хто це міг перевірити, щоб виправдати людину чи покарати? Тоді численні опери з району й області, судді й прокурори, трибунали, «трійки» — страхітлива гільйотина, що працювала вдень і вночі, не дошукувалася істини, вона вміла тільки карати й карати; «хлопці з лісу», есбе теж не мали ні часу, ні охоти, ні умов на довгі слідства — суд їх був коротким, а ще коротша кара — зрадникам смерть. Вони, есбе, якраз котроїсь ночі й постукали в Чепражине вікно, а коли ґазда відчинив двері й завісив веретами вікна, як тоді було заведено, а потім засвітив на столі каганець, що розмив на жовто обличчя Степана Чепраги й тих, що прийшли по його душу, вони так і сказали коротко, гейби з дерева тесаними словами, що прийшли по його душу, й вичитали йому вирок, і Степан Чепрага лише розвів, онімілий, руками, мовляв, на смерть нема ради, й в одній спідній білизні похитався п'яно до дверей, де уже у сінях чатував на нього з мотузкою Шінькарів Дзєдзьо — напівідіот, завжди заслинений та й по-доброму усміхнений, якого, як потім стало відомо, себе використовувало в терористичних акціях; тієї ночі Дзєдзьові не випало записати на свій рахунок іще одну жертву, бо з постелі зірвалася Олена — Штефанова жінка, в миг ока вона відштовхнула одного з нічних гостей, що той аж заточився до печі, обома руками вчепилася за Штефана, зрослася з ним намертво, й спершу благала змилосердитися над її ґаздою, бо він нікому нічого не винен, бо боїться він гріха і Бога, а коли есбісти почали її від чоловіка відривати, то вона, відбиваючись, несамовито, дико закричала; есбістам, певно, ніколи й не снилася лавина проклять, що впала на їхні голови; розпатлана, задихана, люта, враз засмерджена сечею, з оголеними грудьми, що вихопилися з роздертої пазухи, жінка була страшна в своїй рішучості оборонити чоловіка; вона до Штефана приросла; вона билася руками й ногами; вона криком злітала аж до Бога, одначе Бог мовчав.

Зате обізвався автомат.

І одна черга, і друга, і третя…

А четвертою есбісти вдарили по лампі.

Четверта черга врятувала Настку.

Їй тоді йшов шістнадцятий рік, і тато з невеликої комірчини, що була по сусідству з «великою хатою», де спали старі, прорізавши заднє вікно, обладнав дівочу світличку: Насті було тут зручно і безпечно, не мусили її бачити непрошені гості, що часто навідувалися до великої хати. Через заднє вікно при потребі можна було вискочити в сад, а далі — в поля, що починалися відразу за обійстям. Настя однак, коли в хаті зчинився лемент, про заднє вікно й не згадала, а вихопилася на поріг й заціпеніла від жаху, зрозумівши, що по тата прийшла смерть. У горлі замерз, став грудкою крик, страх спутав ноги, вона не мала сили зрушитися з місця, зронити слово. І це поки що її рятувало, есбісти при мертвецькому блиманні каганця та ще й заняті борюканням із Оленою не встигли дівчину помітити. Щоправда, піч, упритул до дверей, що вели до кімнатчини, дещо заслонила собою дівчину.

Однак Настчина непоміченість з кожною хвилиною миналася, скорочувалася, піч уже не могла допомогти, оціпеніння розмерзлося, на місце страху хлинув на дівчину жаль… жаль їй було тата, який не пробував ні відпрошуватися, ні боронитися, і Настка знала свого тата: він завжди був безборонний і лагідний, але безборонність і лагідність придатні в інші часи, а не в таку ось страшну ніч; і було їй жаль маму, яка відчайдушне трималася за тата, захищаючи його своїми голими грудьми й при цьому вергала прокльони на есбістів. Уже дуже мало… уже дуже мало бракувало, щоб Настка, спонукана жалем, не кинулася на поміч мамі й татові; якоїсь тільки секунди бракувало… Аж тут вдарила черга, й друга, й третя, й впали скошені обоє, тато з мамою, і ще скреготнула четверта черга, розсіваючи кулі по образах, по стелі й по каганцю, і якраз у момент четвертої черги Настка скрикнула, але постріли, на її щастя, крик притлумили, й есбісти вибігли з хати. Дівча, зрештою, уже цього не бачило, воно, зімлівши, впало на поріг.

Цієї страшної ночі вступила в її душу похмурість і ненависть; вона була переконана, що батько нічим перед людьми не завинив, він був ласкавий, добрий і ніжний… ніжніший, може, ніж мама. То защо його вбивати? Чи їм, людям із лісу, байдуже кого вбивати? Очевидно, правду говорив у школі секретар райкому, який наїжджав із Рогача і агітував старшокласників записуватися до комсомолу, що бандерівці — це просто бандити, збожеволілі упирі, котрі упиваються людською кров'ю. Ідеєю про самостійну Україну вони лише прикриваються, як фартушиною. Маємо ж Україну Радянську, якої нам ще України треба?