Чтение онлайн

Востаннє схитнувся над кріпостю удар вічового бубна, поволі почав стихати гомін. Відтак глибока тиша запала над велелюддям.

Повагом вийшов перед людське товпище старець Гостомисл, а за ним й інші старійшини надтисьменської громади — урочисті та незворушні. Якусь хвилю стояли мовчки, кожен у цю мить звів думки свої до божественних захисників гірського народу, аби благословили вони мудрістю і справедливістю нинішнє віче.

Відтак виступив наперед старійшина Гостомисл. Пильно оглянув кілька сотень люду, що чекав його слова, зняв з голови крисаню, ніби приступав до священнодійства, і вклонився на всі чотири сторони світу — вже не до людей, а до небес погідних, чисто змитих недавнім дощем, до полів щедрих, що розкинулися там, у долах, на південь від кріпості, до високих, лісами порослих гір, що з прадавен годували та оберігали від бід надтисьменців.

— Чи всі прийшли сюди з чистими помислами і відкритими серцями?

— Войе! — відгукнувся одностайно велелюдний натовп, заблискотіли над головами відточені леза барток.

— Чи всі готові, як робили діди й прадіди наші, відкинути власні сумніви і прийняти найвищим для себе законом рішення нашої ради? — знову зблиснув тугим металом глухуватий голос старця.

— Войє!

— То нехай же поможе нам захисник і велитель громади Перун.

І знову відізвалася рада, одностайна у згоді своїй, бойовим кличем.

— Чесна громадо, — повів мову Гостомисл. — Родаки мої! Ви обрали мене, аби був першим служителем племені, щоб, не шкодуючи життя, боронив його права, уберігав від ворожих підступів та шанував свято звичаї древні. Нині зібрав вас на сю раду, аби спільно обміркувати, у який спосіб маємо дошукувати правди. Оскаржую вам безчесні діяння воєводи Миловида, котрий, осліплений скнарістю, що потаємним червом точить його здавна, забув про обов’язок свій перед руською землею і в тяжкий час небезпеки протиставив йому пожадливість і боязнь за власні статки. То що маємо робити, аби відкрити очі посадникові?

— Я хочу сказати, — вийшов на бесідне місце коваль Добромисл, став поряд старійшин. — Нечесно чинить боярин, те всі бачимо, та, може, сам не відає про нашу кривду. Бо ж поставлений над нами, аби про велике думати. Може, то не він так пильно оберігає своє добро, а лише прислужники та челядники його… — Добромисл витримав довгу паузу, ніби надумав дочекатися, як зреагує на ті слова громада. Але мовчали люди, тож продовжував далі. — Так, можете заперечити, що тивун Горазд клявся, що передав нам слова Миловидові. Але чи справді були то слова посадника?! Всі знаємо тивуна, він за власну вівцю і людину вб’є, не завагається. То чи можемо вірити йому?!

Мовчали люди, обдумуючи почуте. Через якийсь час натовп сколихнувся, ніби вистигле жито під раптовим повівом вітру, — то видобувався наперед старший з братів Велесичів. Майстром-дереводілом був удатним, і за те, хоч і літами юний, шанований в доокружжі.

— Я хочу сказати, чесна громадо. Може, й замолодий ще, аби до ради моєї прислухатися, а все ж, мислю, треба послати до Миловида вибраних із числа старійшин, аби виклали посадникові наші біди. Хоч і пожадливий він, свого ніколи не попустить, але не настільки, щоб і в таку часину, коли гинуть наші батьки та брати, відстоюючи від ворога кріпость, триматися за своє добро. Та й не випрошуємо подання у воєводи, а лише з необхідності позичити хочемо, щоб потім віддати. Коли згине худібка наша — посаднику теж від того добра не буде, бо яку подать із нас візьме?!

— Войє?! Послати вибраних! Зрозуміє Миловид! — загукали з натовпу.

— Дозвольте і мені говорити, — глухо мовив, вийшовши наперед, високий та кремезний воїн у обладунку боярського дружинника. Майстерно володів мечем та барткою Гадан, так звали нового промовця, тому й вибраний був до дружини Миловидом. Та недолюблювали його співгромадяни, бо навіть у вправах військових зі своїми ровесниками завжди готовий був піти на підступ, аби тільки домогтися свого. Та вроджена жорстокість проглядала у кожному поруху Гадана, у байдужій закам’янілості на диво маленького, ніби помилково приліпленого до масивної постави обличчя, у холодному зблиску зеленавих очиць, Що лишишся завжди на співрозмовника спідлоба, пронизливо, ніби вивчаючи; куди найлегше у слушну хвилю вгородити ножа.

Всі знали, що Гадан, після того як відрікся віри батьківської і присягнув новому богові, став наближеним радника воєводського — монаха Іова. Чекали, що почне вигороджувати посадника. Тому й здивовані були, коли в повен голос накинувся той на облудність і підступність Миловидову.

— Схаменіться, люди! — гримів його голос. — Ніколи ми не прощали неправди і кривди своєї. Хіба ж не проливаємо кров на стінах кріпосних за життя і добро боярина?! Хіба не завдяки громаді несхитно стоїть перед ворогом наша кріпость?! І за все те посадник шкодує вділити хоча б дещицю якусь зі своїх засіків, що ломляться від збіжжя. Нас тут кілька сотень. То чи має він право з п’ятьма десятками своїх дружинників орудувати всіма справами?! Чи не час нам сказати: «Годі, боярине! Віднині громада буде господарем за сими стінами!»

— Войє! Правду мовить Гадан!.. — підтримали його з натовпу кілька молодих та найзапальніших. Але більшість чекали, що скажуть на те старійшини. Бо невдоволено хмурив брови Гостомисл, насторожено і підозріло поглипував на промовця.

— Сміливі слова твої, легіню, — сказав голосно, аби всі чули. — Закликаєш нас до супротиву волі посадника, що самим князем великим Володимиром над нашою землею поставлений. Ніби й забув, що сам під його орудою ходиш, його ж хліб їси.

Не сховалося від очей Гостомислових, що знітився при тих словах Гадан, знітився, але тут же оволодів собою.

— Те правда, — видавив понуро, злобливо бликаючи на старця. — Але пам’ятаю, що громада є корінням моїм, що боронити її права, її закони — найперший обов’язок кожного з нас.

Схвальний гомін схитнувся поміж людей. Однак не зважив на те старійшина, в задумі провів рукою по сивій густій бороді, що спадала ледь не до пояса. Заговорив ніби сам до себе.

— Гарно мовиш, та чи мудро радиш… Коли почнемо тепер суперечитися за посадником, чи не поможемо тим самим обложникам, що лиш чекають, аби незгода загніздилася у кріпості. Напучуєш нас стати супроти боярина княжого? А хіба не накличемо гнів і кару велителя всіх богів Перуна тим, що, затявшись у своїй кривді, забули про благо всієї руської землі, хіба не зрадимо тим великого князя київського, у кріпості якого схоронилися від нежданих нападників?! Залишившись тепер без милості його, станемо, мов те древо самітне на вершині гори, всім вітрам підвладне, всіма буревіями трощене. От що радиш громаді нашій! І все ж, мислю, не зі злого умислу те, а лише з недосвідченості твоєї.

— Та задля чого мав би зле намислювати, — вхопився за ті слова Гадан, мов утопленик за соломинку. — Яку користь буду мати, посваривши громаду з посадником? Тільки про благо родаків своїх думав. Коли ж не так щось раджу, то вибачай, громадо чесна. Все те — з найліпших міркувань. Може, справді горе засліпило мене, самі знаєте, сеї ночі лехіти забили на стіні побратима мого, Волота. Може, й справді… — вже вишукував на обличчях довколишніх співчуття, а подумки громи та блискавиці кидав на свого благодійника монаха Іова, який підбив його на цю небезпечну і невдалу справу. Переконав-таки, старий лис, що лише привітають надтисьменці таку сміливу пораду, що словами тими здобуде пошанівок поміж родаків. А тут — на тобі! Пропікає очима старий, ніби потаємне в душі читає. Холодний піт зросив чоло Гадана: може, й справді вміє жрець Перунів чужі думки вивідувати. О, тоді вже порятунку сподіватися марно!

Непевно якось відступив із бесідного місця та поспішив заховатися у натовпі.

Один за одним виходили перед людський натовп й інші промовці, говорили різне, та більшість сходилася на одному: хай старійшини підуть до посадника, якщо сам він гордує стати перед людом. Хай підуть і переконаються: чи направду байдужий Миловид до клопотів громади. Отоді й треба буде вирішувати, що робити далі.

— Чесна громадо! — знову звернувся до співгромадян Гостомисл. — Чи всі ви згодні на таку раду, чи даєте нам право обміркувати з посадником наші незгоди?