Чтение онлайн

Аж шкода себе стало Миловидові. Чому в час біди відступилися від нього найближчі, здавалося б, люди та ще й шукають за його спиною згоди із ворогом: кілька днів тому відкрилися таємні заміри тивуна Горазда, тепер от монах Іов якісь пута плете… Не можна безоглядно покладатися і на дружинників, бо ж і серед них поплічники монахові завелися. І все то — кращі люди, не рівня цим горянам безхитрісним. Кращі люди!..

Над силу виплутався Миловид з тих дум невеселих, глянув на гостей, ніби дивувався, чого то вони сидять навпроти нього.

— Так… Слова ваші, мов град серед літа — кілька хвиль стукоче, а клопотів на цілий рік. Столочили, спустошили душу. Та й хто міг думати, що й у кріпості продажні людці завелися…

— Знаю, посаднику, приємного мало у наших словах. І все ж ліпше поранитися об колючу правду, ніж спокійно заспати на гладенькій брехні… заспати навіки.

— Якщо дізнаюся, що справді зрадити мене надумав святенник той, самі увидите, який щедрий я до вірних людей. Віддячу за вашу пересторогу сповна… по-княжому віддячу.

— Не треба нам винагороди, боярине, не задля неї прийшли. Маємо все, що потрібно людині, щоб жити: і голоду не пухнемо та й нагі не ходимо. Прийшли, бо відаємо — піде те на благо всій громаді, всього краю нашого. Сам знаєш, для русичів ліпше померти зі зброєю у руках, аніж жити у ярмі чужинецькому. Коли ж упаде кріпость — не зможемо оборонити землю, яку з часів прадавніх звали своєю. Тож монах Іов не лише тебе зраджує, готує безчестя та горе для всіх нас. Тому й прийшли до тебе, аби пліч-о-пліч у час біди стати.

— Добре сказав ти, Гостомисле. Найголовніше зараз оборонити кріпость, відстояти від приблуд порубіжні землі Русі. І то таки наша спільна справа. А Іов… що ж, нехай думає і далі, що замисли його не відомі нікому. Я ж присплю його довірою та показною безпечністю. Аж тоді… О, він прокляне той час, коли надумав чужинцям запродати найсвятіше для кожного з нас — землю предків, — боярин стишив голос до зловісного клекоту. Рвучко підвівся з-за столу і, ступивши до вікна, втупився невидячими очима у сиваве видиво далеких гір.

— Невчасно все те, ох, невчасно… — розмислював уголос, вже не остерігаючись звіряти думки своїм гостям. — Якраз тоді, коли належало б тісніше, плече до плеча стати супроти небезпеки, розпалися нарізно. Мало лишилося мужів, на яких можу звіритися безоглядно. Найближчі мені все забули заради вигод власних. А хіба ж під силу вистояти самотньому древу супроти грізної бурі, навіть якщо міцне воно і повне сил.

— Не такий уже одинокий ти, посаднику, — заперечив Гостомисл. — Громада наша — то не тільки жони та старці, але й близько двох сотень мужів, що змалечку навчені в руках бартки тримати. Хіба ж не вони пліч-о-пліч із твоїми дружинниками на стінах стали, щоб перемогти або померти сукупно. Часто забував ти, боярине, у добрі та безпеці розкошуючи, що і ми господарі, а не гості у сьому краї. А як свого громада впоминалася — рад був усіх у підземеллях згноїти. І, певно, мене першого… Та час нині такий, що мусимо забути незгоди наші, у тому порятунок. Так, недобрі вісті принесли нині, але ж знаєш, певно, примовку: «Не той друг, хто медом мастить, а той, хто правдиве вістить». На громаду можеш обіпертися напевно. Не стане перешкодою навіть те, що в різних богів віримо. Бо важливішою є мета єднання нашого. Одне затям: мусиш видіти в нас не челядників своїх, а рівних тобі.

І хоч при тих словах спаленів на виду воєвода, ображене почуття власної вищості штовхало цю ж мить дати відсіч старійшині горян, що надумав повчати його. Та не дав боярин виходу тому роздратуванню. Зборов себе. Зобразив, наскільки міг, приязнь та щирість на обличчі, з переборщеною привітністю потиснув йому руку старійшини.

Важке гнітюче відчуття, що охопило Влада і Гориславу від побаченого у розореному та спаленому поселенні, поволі розвіювалося разом із нічною пітьмою. В’юнилася поміж гір бита дорога, відбивали химерний ритм кінські копита.

Щойно почало світати, як постала на виду мандрівців на густо порослому лісом узгір’ї Корчинська кріпость. Спокоєм і безпекою дихали розкидані навсібіч по схилах гір людські оселі. Лунко злітав час від часу півнячий виспів, ревіла худоба. І від тою вспокійливого видива страхітливим вимислом здавалося побачене всього лиш кілька годин тому пожарище, трупи, кров, смерть…

Проте і тут відчувалася непояснима тривога. Не видно було поміж хат людей, що мали б уже давно стати до праці на довколишніх полях, та й ревіння зголодженої худоби дочувалося лише з-поза кріпосних стін. Не треба було багато спостережності, аби відчути, що за зовні мирним краєвидом ховається, ніби жар під вспокійливим покривом попелу, щось грізне і непривітне.

Дорога ковзнула вниз, присадкуваті обриси кріпосних стін сховалися нараз за молоденькими ялицями.

— Стій! — вдарив виляском погрозливий окрик. Влад аж здригнувся від несподіванки. Стримав коня, що, схропуючи і дико косячи очима на придорожні чагарі, звівся на диби, ледь не скинувши на землю вершника.

Даремно вглядався молодий леґінь у передранкову. сутінь, що клубочилася у лісовому гущаку, годі було щось розгледіти у тому мороку. Скоряючись міцній руці вершника, кінь зупинився як вкопаний і лише збуджено загрібав поперед себе копитом. Влад спинив порухом руки Гориславу, чекав, що буде далі.

— Хто такі і чого прибули сюди? — владно пролунало майже поруч з придорожніх заростей. Голос той, гучний і впевнений, міг належати лише людині, що звикла наказувати.

— Не вмію розмовляти з тінями, мушу видіти, з ким говорю, — повернувся Влад до невидимого за зеленою стіною гущака.

— Не час для жартів, легіню. Говори: що потрібно вам на нашій землі, бо і я не вмію запитувати двічі. Не ми до вас у гості прийшли, а таки ви до нас крадетеся ні світ ні зоря.

— Не крадемося до вас, — розважливо і спокійно заперечив Влад. — Ідемо до посадника корчинського помочі просити. Сланці ми із кріпості надтисьменської від воєводи Миловида.

— До посадника, кажеш… — зашурхотіли, розступившись, кущі, і на дорогу вийшов середніх літ кремезняк. Неабияка сила відчувалася у кожному поруху незнайомця. Недбало накинутий на плече кептар, хвацько заломлена на чоло крисаня із яскраво-синім глухариним пером, що задирливо стриміло догори, майстерно цяткований черес — усе це надавало юначої легкості поставі незнайомця, хоча за віком він був насправді старший. Погляд його розумних очей під смолянисто-чорними, ніби намальованими вуглиною, бровами був розсудливим та вивчаючим.

Оглянувши прибульців, перестрічник взявся в боки і продовжував допитуватися:

— Здалеку, здалеку нас принесло, соколики мої… І хто ж то вам сказав, що з посадника корчинського може бути якась користь. Та наш Коритко серед зими снігу не подасть. Як тільки вчув, що неспокійно в окрузі, то й носа за кріпосні ворота не витикає. І буком не виженеш!

Підтвердженням тих слів став гучний регіт, яким виявляли схвалення тим словам товариші незнайомця, що стояли віддалік. «Ха-ха-ха! Помочі захотіли… Від нашого Коритка!»