Чтение онлайн

— Ще на день роботи — та й можна буде ставити навперед стін.

— Забери звідти людей, не потрібні нам більше ті оруддя метальні. Тепер, хвалити бога, і без них у кріпость проберемося. Тож нехай усі намарне сил не тратять, нехай відпочивають перед вирішальним приступом… А вартівників там усе-таки залиш, обачність нікому ще не завадила.

Було ще зовсім темно, коли прибув сланець від загону, який рушив на пошуки звірини. Далеченько, правда, та все ж надибали лігвище вепра в побережних чагарях. Не спинили Гнєза ні рання пора, ні далека відстань. Згоряв від бажання відчути знову повномірно силу свою та спритність, ганятися до скону чагарями та яругами за обраною здобиччю і кінець кінцем таки відчути незміриму радість ловецької удачі. Тож за кілька хвиль кілька десятків верхівців на чолі з воєводою вирушили з табору і зникли у ранкових сутінках.

Через якийсь час загін звернув із наїждженого Купецького шляху на ледь помітну в густих зарослях ожини стежку, що вела з надтисьменського городища на далекі гірські пасовища. В’юнилася при самому березі пінистого дзюркотливого потоку та стежина, затягувала вершників усе далі і далі у непроглядні ліси та дикі вертепи… Сторожко оглядаючись, їхали кам’янистим урвищем, аж доки не піднялися до вершини хребта, де можна було вже час від часу пускати коней навіть учвал. Тут не чатували уже пообіччю на необережного вершника стрімкі, прикриті хащами урвища, наїжачені камінними гостряками, та й сама стежина, вибита по гірських верхах оленячими та турячими стадами, скидалася на биту наїжджену дорогу.

Сильним і удачливим, справжнім володарем усього, що копошилося там, внизу, відчув себе на цій високості Гнєз. Певно, гори для того і створені, аби дати можливість вибраним, таким, як от він, спізнати до терпкості в грудях привабливість своєї вищості над людьми, над землею, над усім світом.

— Еге-е-е-й! — сколихнув тишу, відлунюючи все далі і далі, голос молодого воєводи. Тим скриком ніби вихлюпнув із себе радість щемкого відчуття сили своєї і снаги, що розпирала груди. Різко рвонув повід, упевненою рукою звівши коня на диби, пустив його важким скоком. Ревнули хрипко у піднебесся бойові роги, і весь Загін рвонув учвал за своїм ватагом. Глухо загупотіли кінські копита, розкидаючи на всі боки груддя землі та трави, толочачи безжально все, що трапляло під ноги.

Олені не підозрювали чиєїсь присутності. Дві олениці з оленятами спокійно пощипували соковиті кущі верболозу, тільки олень-ватаг з розлогими рогами, на яких стриміло кілька гострих, як ножі, шпичаків, час від часу здіймав голову і насторожено понюхував повітря тремтячими чутливими ніздрями. Та цього разу навіть він не почув небезпеки, повіви вітру доносили від ріки густий запах студеної води, водоростей та риби, а ще дужче вчувався солодкуватий пах деревного диму. Він не стривожив велетенського самця, був звичним той дим і навіть приємним, бо нічим не нагадував гіркого чаду безжальної лісової пожежі. Тож заспокоївся і почав собі смакувати соковиту зелень.

Тим часом ловці все звужували коло, ближче і ближче підступали до безпечних тварин. І коли за знаком Гнєза відкинули осторогу й пустили коней вчвал на закам’янілих від жаху оленів, для тих уже порятунку не було. Зблиснули болюче в повітрі гострі наконечники стріл, забилася на землі вцілена здобич, квилом тужливим, наче зранені птахи, прощалися зі світом оленята.

Проте Гнєзу не пощастило. Красень самець, що обрав його воєвода своєю здобиччю, шушун у гущак й, змітаючи все на шляху, переплигуючи густе віття вербової порослі, понісся пологим схилом вниз до ріки, де ніхто з ловців уже не міг заступити йому шлях.

Роздратований невдачею, Гнєз пришпорив коня. Не вибираючи дороги та незважаючи на небезпеку зірватися із крутого берега в ріку, помчав за ошалілою від страху здобиччю. Майже наосліп спрямував коня туди, де хрускіт ламаних важким тілом оленя чагарів вказував шлях для невдачливого ловця.

Олень, здолавши стрімку течію, вже вибирався на протилежний берег і летів до рятівного узлісся, майже не торкаючись землі. Дико гойкнувши на коня, Гнєз метнувся услід за ним. Бо хіба ж не ганьба упустити з-перед носа таку здобич! А що скажуть воїни його, свідки цієї непростимої поразки? В очі мовчатимуть. А позавіч?.. Певно, з тиждень переминатимуть кості своєму верховоді, який навіть оленя вцілити за десять кроків поперед себе нездатен.

Летів уперед, припавши до мокрої кінської гриви, підстьобуваний думкою про майбутні пересмішки цих недолугих бевзів та наростаючим вигейкуванням вершників, що мчали на допомогу. У два скоки поминувши битий шлях, шугнув під розлоге віття дубів. Глухо стугонів, плутаючись у високій мураві, перестук кінського чвалу. І враз розпашілий та спітнілий вершник вилетів на невелику галявину, де розкинулися поодинокі приземкуваті хижі. Раптом поряд із скакуном вихопилася постать молодої жінки. Злякано охнувши та підхопивши на руки маля, вона кинулася вбік. Очі воєводи хижо зблиснули. «Лови! Лови! Гиджга!» — загалайкав, зрадівши новій розвазі. І раптом глухо гейкнув на півслові. Важкий, несподіваний удар, від якого розсипалися перед очима сліпучі зблиски, вибив Гнєза із сідла. Наконечник списа, кинутого з кількох кроків хлопчаком-підлітком, лише ковзнув по кольчузі, збивши напасника з коня.

— Тікай, мамо! — різонув тишу охриплий від хвилювання голос хлопчака, що, побачивши, як женеться за матір’ю озвірілий чужак, здавалося, сповнився силою зрілого мужа. З тими словами він і собі кинувся тікати.

Та дружинники Гнєза вже вискакували один за одним на галявину, вже прискалив око, натягуючи тятиву лука, соцький Мет.

Лунко цьвохнула туга тятива. Дрібно затремтівши оперенням, наче від жаху за вчинене, стріла міцно вп’ялася в молоде тіло… Жінка раптом спинилася, вчувши за спиною тихий зойк, і заціпеніла, не в силі обернутися. Обірвалося від зойку материнське серце…

— Всіх вирубати! До ноги! Впень! Усіх! — аж пінився з люті воєвода, підхопившись із землі та видобуваючи з піхов меча. Як? Його, Гнєза, самого князя Мешка славного лицаря, могли вбити тут, у цьому богом забутому поселенні! Якийсь недолугий, шмаркатий простолюдин посмів звести руку на нащадка знаного далеко за межами лехітської землі роду!

Воїни на чолі з Метом кинулися до хиж — і дикі вигуки та передсмертні схлипи залунали зусібіч.

Оскаженілий, з перекошеним від злоби обличчям, рвонувся Гнєз до жінки, яка, притискаючи до себе немовля однією рукою, іншою поривалася до мертвого сина. Ось вона, ця жадана жертва, якій помститься воєвода за все: і за невдачу на полюванні, і за зухвалий вчинок її сина, хлопчиська…

Знищити! Посікти! Столочити на шмаття! Ненависть і жадоба вбивства перехопили подих воєводи. Зблиснув безжально меч, але замість тіла обраної жертви спіткнувся об гартоване лезо бойової сокири, ображено дзенькнув і, переламавшись навпіл, відлетів у густі чагарі терну.

Ніби з-під землі виріс перед ним один із дружинників.

— Ти?! Ти посмів?! — не міг спромогтися на слово Гнез. — Хіба обезумів, може? На коліна! Вимолюй прощення, підлий рабе!..

— Не обезумів я, воєводо, — твердо мовив воїн, не виявляючи найменших ознак покірливості. Шрам від удару меча, що розсікав навкіс обличчя, надавав йому страхітливого виразу, і лиш у глибоких спокійних очах проглядав відблиск життєвої мудрості. — А тільки, мислю, не для того ми тут, щоб лити безвинну кров жінок та отроків. Хіба ж у кожного з нас не лишилися вдома жони та діти? Лиш звірі, чуєш, звірі здатні чинити таке… Чим завинили ці люди? Хіба ж не такі самі оратаї та скотарі, як і ми?..

Ніби крізь пелену туману бачив перед собою Гнєз суворе обличчя воїна, бачив, як поряд нього стало ще кілька, як зблискує у руках їхніх зброя. Бачив, та не йняв віри своїм очам.

— Що?! Зрада?! Бунт! — голос Гнєза перейшов у невластивий для нього писк. Крутнувся на місці, мишею шаснув поза стіною ближньої хижі. Продихнувши, зарепетував до тих, хто під орудою Мета чинив криваву розправу побіля дальніх хиж.

— До мене! Сюди, всі сюди! Бунт! Зрада!.. Вчувши щось недобре, хоча й не добравши змісту слів, що пискотливо видавлював із себе воєвода, соцький з десятком розпашілих і скривавлених дружинників кинувся до нього.