Чтение онлайн

Якщо порівнювати нашу і лемківську кобиці, то у них є ще одна спільна риса — і та, і та мають відношення до вогню. Але якщо ви подумаєте, що нашу кобицю палили дровами, то сильно помилитеся. Звідки у південних, пропалених сонцем степах така розкіш?

Пальник нашої кобиці закидають хмизом, травою, кукурудзяними качанами, сухим коров’ячим гноєм та різним дворовим непотребом. Дід згадував, що у його дитинстві головним пальним слугували кураї. Зараз це вже екзотика, а тоді принесені вітром вони десятками, а то й сотнями застрягали у кущах, парканах та кронах дерев — великі сухі трав’яні кулі. Дід завжди смішно показував, як вони ногами топтали кураї, щоб засунути до пальника — при цьому схилявся низько і тупав, притримуючи рукою уявне стебло.

А ще майже кожної весни ми з ним ту кобицю перебирали. Складена з різнокаліберної старої цегли на звичайній глині — де ж було напастися вогнетривкої — вона, природно, лускала по всіх швах під впливом вогню, зимових вітрів та холоду. Тому щойно весняне сонечко висушувало просяклу напівдощем-напівснігом землю, дід розбирав пічку по цеглинках, виймав шматки арматури та обрізки кутника, які грали роль колосників, потім розводив глину і складав їх у тому ж порядку. Замінючи, звісно, розкришену цеглу та прогорілий метал.

Цікаво, що в результаті щорічних перебирань пічки в ній поступово зникали цеглини молодші за півсотні років. Вони першими розсипалися на шматки від негоди, і врешті-решт наша кобиця зібрала в собі виключно матеріал довоєнний та навіть дореволюційний. Це була вражаюча колекція — чіткі, глибокі клейма з «ятями» ще царського виробництва на кожній цеглині, дещо кривуваті зірки та напис «Артель Пролетарій» — це вже часи НЕПу. Наша пічечка стала своєрідною виставкою усіх п’яти цегляних заводів, що працювали до комуністів, і трьох — совєцьких часів, коли сталося тимчасове замирення з приватною ініціативою. Якщо серед уламків знесених старих будинків дідові вдавалося розшукати цеглину зі старим клеймом, він обов’язково приносив її до нас і при весняному ритуальному перекладанні дворової плити примощував замість чергового розкришеного зморшкуватого дітища совєцького цегельного заводу.

— Чому, як ти гадаєш, — питав він мене, — стара цегла і через сто років не мокне і не лускає, а нова — бачиш?

Пальцями скаліченої руки він розтирав у пісок червоні уламки чергової жертви погоди та вогню.

Як і всі діти, тоді я не дуже цікавився процесом виробництва цегли. А дід приніс якось до нас повну кишеню маленьких глиняних кульок. Покликавши усю родину до столу, він розклав на ньому принесене.

— Колись Господь зліпив із глини людину. А вона вже стала робити з глини цеглу.

— Що ти знову вигадуєш? — запитала бабуся, як завжди, скептично.

— А от, дивіться. Цю кульку, — він взяв до скоржавих пальців першу, піщано-червону. — Я місив у пальцях одну хвилину. Цю, — він показав на наступну. — П’ять. Далі — десять, п’ятнадцять, двадцять і сорок п’ять. Потім їх усі я однаково обпалив у пічці.

— Нема тобі що робити, — сказала бабуся і пішла на кухню.

Дід посміхнувся мудро.

— Тепер дивіться, — він взяв першу кульку і легко розчавив її пучками пальців. — Зрозуміло?

Друга кулька піддалася значно складніше. Четверта зовсім не схотіла ламатися, а останню важко було розбити навіть молотком.

— І що з того? — запитала бабуся, визираючи з кухні.

— А те, що я пішов до першого секретаря райкому партії і показав йому цей експеримент.

— А він? — зачудовано сказав я, бо перший секретар тоді був істотою всемогутньою, майже міфічною.

— А він сказав, що я не маю ніякого відношення до цегельного заводу.

— Чого тобі не сидиться спокійно. Тобі що, мало? — бабуся натякала на табори і тавро ворога народу.

Але дід знову посміхнувся.

— А я поїду в область і там теж покажу. Я п’ять комплектів таких кульок обпалив. Аж до ЦК вистачить.

Найцікавіше те, що за два роки поїздок і листів до всіх можливих інстанцій на міському заводі поставили-таки другу мішалку і наша цегла припинила розсипатись у руках. Проте до якості царського періоду все одно було дуже далеко, тому свого місця у нашій кобиці сучасні зразки так і не здобули.

А ще на кобиці влітку гріли воду для лазні.

Коли єдину громадську лазню, де кожен бажаючий міг попаритися у загальному відділенні або зняти окремий номер з ванною, закрили на капітальний ремонт, містечко опинилося у глухому куті. Це ж вам не Київ з його квартирами та усіма зручностями. Маленьке місто з тісною приватною забудовою дружно користувалося міською лазнею, не маючи насправді жодних альтернатив. А тут усі раптом опинилися перед проблемою тазів та ваганів у кухнях та пічним підігрівом води.

Кобиці у той час стали засобом масового порятунку. Дехто, щоправда, мився просто на пляжі, у хвилях прибою.

А коли ремонт лазні затягнувся на півроку, дід виписав у Кам’янці машину пиляного вапняку і прибудував до кухні лазню — невелику кімнату зі стоком води у дренажну яму і пічкою із вбудованою в неї залізною діжкою для води. Взимку це було дуже зручно — плита обігрівала приміщення і одночасно гріла воду. Але літо з нашими південними температурами відбивало бажання навіть згадувати про пічку в лазні. Тому нагрівши виварку у дворі на кобиці, уся наша родина могла митися при комфортній температурі південного літнього вечора — це вже просто рай.

Завдяки дідовій ініціативі наша родина забула про міську лазню назавжди. Але коли ту не відкрили навіть за рік, дід почав писати. «Знову воюєш?» — невдоволено зауважила бабуся.

Пам’ятаю, він любив демонструвати відповіді з центральних газет — мовляв, вашу скаргу спрямовано до місцевого комітету партії. Центральний комітет партії у Москві завдяки моєму дідові був глибоко посвячений у проблеми миття мешканців нашого міста. Принаймні я на власні очі бачив відписку від цієї авторитетної установи.

— Чого тобі не сидиться спокійно? — питала бабуся, наче це не вона одружилася з дідом понад сорок років тому.

— А я тобі скажу. Коли у нас був хутір і власна земля, я не питав у комуністів, де мені митися. З цим якось самі розбиралися. А як вони все у всіх позабирали — хай тепер думають. Люди оно на пляж з мочалками ходять. Це що Брежнєв так велів?

— Знову починаєш? — хитала головою бабуся. Вона боялася дідових ініціатив. Що не кажіть, а мала на це підстави.

А от дід, пройшовши найжахливіші сталінські табори, здається, повністю втратив відчуття страху. Чи то звик до нього за довгі роки у Сибіру, а чи то пережив отой максимум, після якого все інше, включно зі смертю, здається вже несерйозним.

Я ніколи не говорив із дідом щодо його страху, але назавжди запам’ятав одну його табірну історію — саме про це.

Був у таборі зек, який працював місцевим Хароном, тобто вивозив трупи у тайгу. Такий собі комуністичний янгол смерті. Але замість янгольських крил чи харонівського весла він мав свій специфічний інструмент — молоточок на довгій ручці, приблизно як у залізничників, тільки цим молоточком він стукав не по буксах вагонів, а по головах загиблих, і звук від цих ударів був не дзвінкий веселий, а глухий, з чваканням. Контрольний постріл без набоїв — пробив голову, і все, просто та надійно, гарантія від сибірських графів Монте-Крісто. І, зауважте, це був не вертухай, не енкаведист — свій брат-зек, тільки замість працювати на загальних роботах він возив трупи. Рідних у цього Харона чи то не було, чи всі відмовилися від нього, але так чи інак посилок він не отримував і, звичайно, сам виглядав, як смерть, страждаючи від цинги й авітамінозу на рівні зі своїми майбутніми клієнтами. Однак не маючи підтримки з волі, він не мав її й у таборі. Бо ставлення в’язнів до такого персонажа кожен може уявити сам. Прислужники смерті завжди були ізгоями, або ж, як казали наші предки, окаянцями. От і цього люди обходили десятою дорогою, боялися навіть словом перекинутися.