Чтение онлайн

— Гер лагерфюрер! — вкрадливо заговорив Пфарц.— Цей кляйне русе [12] дуже акуратний і слухняний. Він латає свій одяг і стежить за собою. Він дуже радий, що йому доручили прибрати у вашому кабінеті.

Я глянув на Коня. Розсівшись на дивані, він курив сигарету. На круглому столику біля дивана була попільниця, повна недокурків. Перед моїми очима стояла картина учорашньої розправи над дядьком Петром. Якби тільки знав цей катюга, що творилося в моїй душі!

— Підійди сюди,— мовив лагерфюрер, подаючи мені попільницю.— Це можеш узяти собі, але зроби так, щоб усе блищало.

Я подякував і, хоч сам не курив, загорнув недокурки в папір і сховав у кишеню. Потім приніс відро води, скинув у коридорі гольцшуги, підкотив холоші, закасав рукава й приступив до роботи, вкладаючи в неї усе своє вміння.

Невдовзі Кінь, пішов, залишивши в кабінеті Астматика. Він з'явився вже тоді, коли я закінчував прибирати. Прискіпливо оглянув кабінет, зазирнув під стіл і диван і, як видно, лишився задоволений. Астматика він кудись послав, а сам, сівши за письмовий стіл, почав роздивлятися кольорові журнали.

Я ще мив двері, коли побачив, як до воріт табору під’їхав пікап із червоним хрестом на кабіні. «Мабуть, по дядька Петра,— майнув здогад.— А раптом він живий; його заберуть у лікарню...» Дверцята кабіни розчинилися, із неї виліз кругленький, низенький товстун у світлому костюмі з фашистським значком на лацкані піджака. Він скинув з лисої голови капелюха і почав обмахувати ним, наче віялом, спітніле обличчя. Вартовий для годиться заглянув у його посвідчення і, франтувато козирнувши, пропустив у приміщення. За мить товстун вкотився в кабінет, стрельнув круглими маленькими очицями на портрет Гітлера, викинув руку вперед і вигукнув нацистське привітання.

— Хайльхитла! — озвався Фаст, махнувши своєю довгою, наче весло, рукою.

— Фішер! — відрекомендувався товстун.— Представник науково-дослідного медичного закладу доктора Баршке.

Вони потиснули один одному руки, після чого господар запросив товстуна сісти і спитав, яка причина його візиту.

Візит товстуна зацікавив мене, і, хоч двері були вже вимиті, я старанно натирав їх чистою ганчіркою. З подальшої розмови я зрозумів, що товстун приїхав по труп. Виявляється, між фірмою і медичним закладом

Баршке був укладений спеціальний договір, за яким фірма постачала закладу «сировину».

Отже, дядько Петро не витримав побоїв. У мене боляче стиснулося серце.

— А що ви з ними робите? — тим часом поцікавився лагерфюрер, розкриваючи перед Фішером свій золотий портсигар.

Гість узяв із нього сигарету, закурив і діловито пояснив:

— Трупи ми анатомуємо, препаруємо, робимо кістяки, які поставляємо в анатомічні театри І медичні учбові заклади, робимо іще дещо... Та це не підлягає розголошенню.

Фаст тільки тепер помітив мою присутність і різким окриком вигнав мене з кабінету. Я зібрав свої ганчірки, потихеньку причинив двері і пішов шукати Астматика.

Грізний фон Гоппе повертався з Берліна. На шахті про це дізналися ще за добу до його приїзду. Радіо й газети повідомили про велику честь, виявлену самим фюрером «скромному герою», «переконаному націонал-соціалісту», «справжньому арійцеві, який віддав на алтар перемоги своїх трьох синів». Фюрер ласкаво прийняв його і власноручно причепив до грудей почесного «гросфатера» четвертий залізний хрест за «виняткові заслуги перед батьківщиною» (три хрести одержали його загиблі сини).

На шахті «гросфатеру» влаштували урочисту зустріч: гриміли фанфари, грав духовий оркестр, виголошувалися підлабузницькі промови. Потім був сніданок для вузького кола осіб. Нарешті все втихомирилось. На шахті і в таборі настали години зловісного затишшя. Можна було подумати, що «скромний герой» спочивав на лаврах, упиваючись власного славою. Дехто навіть висловлював думку, що, можливо, Гоппе нарешті-таки вгамується і всім настане полегкість.

В’язні ненавиділи Гоппе всіма фібрами душі, його боялися навіть німці. Догодити цьому лютому стариганові було неможливо. Він вимагав од підлеглих суворого дотримання встановленого ним порядку. Інженерів і штейгерів цей деспот цінував не стільки за технічні знання і організаторські здібності, скільки за «смак до влади», службову запопадливість, готовність тиранити і катувати в’язнів. Будучи керівником фашистської організації шахти «Гогенцоллернгрубе», тобто лейслейстером — Гоппе насаджував режим сліпої покори і в своїй «роботі» незмінно спирався на поліцейсько-гестапівський апарат. Коли після прибуття радянських військовополонених шахта різко знизила вуглевидобуток, Гоппе буквально шаленів. Бувало, вишикувавши німецьких гірничих спеціалістів, він по-всякому шпетив їх, ображав, накладав штрафи.

Несподівано появляючись десь у штреку чи лаві, обер-інженер особисто обшукував радянських військовополонених, і горе тому, в кого він знаходив коробку сірників, запальничку або складаний ніж. З якою насолодою він піднімав свою палицю-молоток і натренованим ударом збивав свою жертву з ніг! Свідомість необмеженої влади над в’язнями п’янила й розбещувала його дедалі більше. Поступово він перестав розрізняти, де німець, а де в’язень, і, траплялося, дубасив і шахтарів-фольксдойче, і навіть «чистокровних арійців», при цьому ще й вимагав од них «патріотичного ентузіазму».

Навіть рядові німецькі шахтарі соромилися свого принизливого становища, а технічні працівники — бригадири, техніки, штейгери, інженери — старалися уникати зустрічі із своїм шефом. Ніколи не можна було заздалегідь угадати його настрій, бо він змінювався по кілька разів на годину. То Гоппе бився в істериці, то несамовито реготав, то, брутально лаючись, хапався за пістолет.

На шахті траплялися й чесні, порядні німці, які навіть симпатизували нам, потай співчували. Часом вони давали в’язням шматок хліба, але робили це дуже обережно: клали свій подарунок на брилу породи і непомітним кивком або знаком показували на нього в’язневі. І водночас, бувши свідками усіх вишуканих бузувірств Гоппе, вони мовчали, більше того, підлабузнювалися до всесильного шефа: від нього залежав розмір заробітку, він міг послати на фронт, словом, ціла сукупність факторів визначала психологію підлабузництва.

У перший же день свого повернення на шахту «гросфатер» провів нараду з інженерною верхівкою, потім влаштував збори фашистської організації, після яких — нараду з начальниками дільниць. У другій половині дня він обійшов основні дільниці шахти, трьох невільників відправив у карцер, а двох жорстоко побив «за лінощі». Він з’являвся в шахті і в другу, і в третю зміну, здивувавши цим навіть тупого служаку Нагеля.

— Майн гот! [13] — розводив руками штейгер.— Коли ж наш обер-інженер спить? Хоч би не заглянув сюди, бо ніде правди діти — працюємо ми без вогника.

— Цікаво знати,— і тут не втримався Стасик,— який же вогник може бути в підневільних, та ще й таких виснажених людей?

У відповідь Нагель тільки перелякано замахав руками.

Залишившись із Стасиком удвох, я висловив свою тривогу: чи не прогавили ми слушний час для втечі? Адже після повернення фон Гоппе з Берліна на контрольно-пропускному пункті шахти суворіше стали обшукувати і перевіряти аусвайси.

— Але ж веркшютці, як і paнішe, з’являються до ствола за п’ятнадцяті, хвилин до виїзду в’язнів на поверхню,— заспокоював мене Стасик.— Отже, графік не змінився? Наберися терпіння і жди...