Чтение онлайн

— Яка підлість, яка ницість! — обурювався Стасик.— Пограбувати в’язня, який протягом двох діб сидів у заваленій штольні, чекав смерті! Та що я дивуюся, вони, не кліпнувши оком, віднімають у в’язня життя, то чого ж не відняти в нього шматок хліба! Убивати, нещадно вбивати треба цих скажених псів!.. О Єзус, закликаю тебе в свідки! Як тільки мені пощастить вибратися з цього клятого Бойтена, я не заспокоюся доти, доки не відправлю на той світ два десятки фашистів! — Він устав і схвильовано заходив по забою. Потім вгамувався, сів, і далі я не почув од нього жодного слова. Стасик зосереджено їв, напружено про щось думаючи.

По обіді він запропонував по черзі трохи поспати, щоб набратися сил на дорогу.

— Поспи ти перший,— сказав він,— а я почергую.

Події останніх днів так витіпали нас, що Стасик і сам незчувся, як задрімав біля мене. Прокинувся я від удару по спині. Як ужалений схоплююся на ноги і перше, що бачу,— сліпуче світло акумуляторної лампи, а в цьому, прямо перед собою, драглисту, скривлену люттю фізіономію обер-інженера Гоппе. «Що ми наробили? — майнуло в голові.— Адже сон на роботі розцінювався як саботаж, тепер на нас чекає карцер або й тортури в гестапо. Та найголовніше — план втечі знову рухнув. Тепер нас уже розлучать».

Обер-інженер Гоппе, наче рудий дідько, мав звичку сам ходити по штреках і забоях, Мабуть, для нього не було більшої насолоди, як, непомітно підкравшись, спіймати в’язня на гарячому, коли той відпочивав або не дуже ретельно працював. Отоді вже Кульгавий розважав душу! Лупцював нещасного по чому попало, після чого наказував кинути в карцер або відправити в гестапо. Про це знали всі і, як тільки могли, остерігалися несподіваних візитів Кульгавого. А ми, бач, не вбереглися.

Обер-інженер хрипів, сиплячи на мене удари. Я вужем звивався, намагаючись уникнути їх. Не встиг я крикнути «Стасик!», як розлючений Гоппе накинувся на сонного поляка. Далі все було наче в кошмарному сні. Схопившись на ноги, Стасик вирвав із рук обер-інженера палицю, переламав її об коліно і, не тямлячи себе від люті, рушив на Кульгавого. Переляканий Гоппе позадкував і тремтячою рукою поліз у кишеню. В моїй пам’яті враз постала картина убивства Кульгавим радянського військовополоненого.

— Стережися! — крикнув я Стасикові. І в цю мить у руці Кульгавого блиснула сталь пістолета.

Стасик щось вигукнув, як оком змигнути, схопив кайло і вдарив ним обер-інженера по голові. Уронивши пістолет і лампу, Гоппе беззвучно повалився на вугілля, просто до моїх ніг. Рука, яка щойно тримала зброю, ворухнулася в останній конвульсії. Сухі, крючкуваті пальці, оздоблені дорогими перснями, наче кігті хижака, дряпонули вугілля і застигли.

Я тільки тепер прийшов до тями і зрозумів, що сталося. По спині забігали мурашки, на чолі виступив рясний піт. На обох чекали люті тортури і шибениця. Страх паралізував мене. Що робити, я не знав. Розумів тільки одне: не можна гаяти жодної хвилини. Першим опам’ятався Стасик. Він підняв браунінг, здув з нього пилюку, вийняв обойму, діловито перевірив патрони і знову вставив обойму на місце. Зовні Стасик здавався спокійним, але я помітив, як від хвилювання в нього тремтіли пальці.

— Ну що ж,— мовив він, ховаючи зброю в кишеню,—хоч трохи й не за планом, але початок зроблено: на одного гада поменшало.

Потім обнишпорив кишені Кульгавого, зняв із нього піджак, обгорнув ним його голову, навхрест зав’язав рукава. Ми однесли мертвого Гоппе трохи вбік, а місце, де він лежав, засипали вугіллям, щоб приховати сліди крові. Після цього взяли акумуляторну лампу Кульгавого, знайшли його поламану палицю й засунули їх під його ремінь. Взявши мертве тіло за руки й за ноги, понесли до старих виробок — затопленого штреку. Якщо нам удасться віднести туди труп, німці не скоро знайдуть його, а може, й ніколи не знайдуть. Пройшовши метрів сто старою штольнею, ми зупинилися на повороті.

— Бери мою лампу і йди вперед,— скомандував Стасик,—Я йтиму за тобою метрів за тридцять позаду. Як тільки помітиш щось підозріле—помахай лампою, а сам швиденько повертайся до мене.

Він узяв мертвого на плечі, і ми пішли. На наше щастя, по дорозі до закинутого штреку ніхто не зустрівся. Ми перекинули труп через цегляну кладку, якою був обмурований затоплений штрек, перелізли туди самі і, згинаючись під навислими брилами породи, що осіла, однесли Кульгавого у глибину виробки, прикидали породою і шматками зогнилих стойок, а самі поквапилися назад. Невдовзі ми вже були у своєму забої. В обох шалено калатали серця, градом котився піт.

Кайла, лопати, вагонетки — все було на місці. Це нас трохи заспокоїло. Почуття тривоги і страху поступово минало. Натомість з’явилося почуття вдоволення: адже ми знищили фашиста, ката, віддячивши йому за всі його злочини.

— Ну що ж, побавилися з самою смертю, а тепер за роботу, щоб, як прийде зміна, нас ні в чому не запідозрили,— сказав Стасик. Ще ніколи ми не працювали так старанно і завзято. Треба було поспішати, щоб до кінця зміни відправити хоча б з десяток вагонеток.

Коли ми відправляли свою першу вагонетку і перед виходом із штреку на центральну магістраль чіпляли її до вервечки інших, Стасик стер номери, написані крейдою на чужих вагонетках з вугіллям, і поставив на них «43»— номер нашої бригади. Обліковець біля ствола записує у табель номери всіх вагонеток з вугіллям і в такий спосіб веде облік виконання норм кожною бригадою. До кінця зміни ми відправили сім своїх вагонеток і приписали собі десяток чужих. Щоб виконати норму, залишалося дати ще одну вагонетку. Ми навантажили її, а коли прийшла зміна, зібрали інструмент, поклали його на вагонетку і збиралися вже йти.

— Скільки дали? — запитав прибулий штейгер.

— Вісімнадцять,— відповів Стасик.

— А чого в забої залишилося так багато вугілля?

— Бурильники обрушили більше, ніж треба,— думали, що нас буде троє, а нас же двоє.

— Гаразд, ідіть, тільки відправте свою вагонетку,— сказав штейгер.

— Яволь! — відповів Стасик, і ми з полегшенням погнали вагонетку до штреку, причепили її до останнього состава, взяли інструмент і поспішили до ствола. Там ми здали в камеру схову інструменти й лампи і рішуче підійшли до кліті. Саме піднімалися німецькі робітники, що відробили свою зміну. Ми зайшли в кліть і за хвилину виїхали на поверхню. Поки що все йшло гаразд.

Ні веркшютців, ні солдатів конвою ще не було. Вони прийдуть сюди хвилин за п’ятнадцять до виїзду з шахти в’язків і військовополонених. У мене несамовито калатало серце: досить було комусь із веркшютців побачити нас, і план втечі лопне, як мильна булька. Та Стасик наперед продумав усе до найменших деталей.

Зійшовши з естакади, ми опинилися в шахтному дворі, по якому нас, в’язнів, водили тільки під конвоєм.

Починало смеркати. Надворі парило. Небо обклали важкі чорні хмари. Насувалася гроза.

Ми підійшли до великого приміщення, вимуруваного з червоної цегли. Тут були роздягальні і душові. В них між змінами милися й переодягалися тисячі шахтарів «Гогенцоллернгрубе». Справжнє хвилювання почалося тоді, коли ми переступили поріг цього приміщення. Звичайно тут у коридорах на лавах розташовувалися озброєні веркшютці і німецькі солдати, які чекали в’язнів і військовополонених, що закінчили свою зміну. Зараз же нікого не було. Отже, ми прийшли вчасно.

— Не хвилюйся,— заспокоював мене Стасик,— вони будуть не раніше, як через п’ятнадцять хвилин.

Ми пішли в роздягальню польських робітників. Вона займала половину величезної зали, перегородженої від підлоги до стелі металевою сіткою, за якою переодягалися німці.

Стасик відімкнув свою шафку і, ставши спиною до сітки, за якою в цей час роздягалися німці, вийняв пістолет і переклав його у свій новий костюм.

— Роздягайся, та не поспішай. Спокійно... Не оглядайся на німців,— пошепки сказав він мені.

Я почав роздягатися. Здавалося, з-за решітчастої перегородки за кожним моїм рухом стежать німці. Досить було комусь із них подзвонити на вахту, що в роздягальні для поляків з’явилися якісь підозрілі типи, і нам капець. Уже саме те, що я порушив графік виїзду з шахти і зайшов без конвою у роздягальню, та ще й в чужу, вважалося великим злочином.