Чтение онлайн

Роздягнувшись, ми сховали свої чорні роби в нижнє відділення, взяли мило, мочалку і пішли в душову. Стасик щільно зачинив за собою двері, розвернув мочалку і показав сховану у ній перуку.

— Тепер треба зачекати поляків,— мовив він.— Воду пускати не можна, поки вони не прийдуть, бо, якщо веркшютці ночують, що в душовій для поляків хтось купається, неодмінно заглянуть.

Минали хвилини страшного напруження. Мені здавалося, що стукіт мого серця чути за дверима. Та ось у коридорі зчинився шум. Долинули уривки розмов і сміх. Це прийшли веркшютці й німецька військова охорона. Збігло ще кілька хвилин, які здалися мені вічністю: так повільно вони спливали. Нарешті відчинилися двері і голі, чорні, як сажа, польські шахтарі почали заходити в душову.

Пустили воду, приміщення наповнилося парою і лункими голосами. Ми помилися раніше за всіх, але не квапилися виходити. Тільки після того, як душову залишив останній поляк, Стасик спритно натягнув на мою голову перуку і штовхнув під душ, щоб я змочив своє нове волосся. Потім, обнявши мене за плечі й насвистуючи якусь німецьку пісеньку, він провів повз веркшютців і німецьких солдатів до роздягальні. Там ми переодягалися. На мені був костюм, капелюх, навіть краватка.

— Нормально...— хитнув головою Стась, прискіпливо оглянувши мене в новому одязі.

Разом із поляками ми пройшли по коридору у двір.

У повітрі пахло грозою. Низько навислі хмари раз по раз розпанахували фіолетові блискавки, могутні удари грому стрясали повітря. Налетів вихор, підняв до неба чорну пилюку й сміття. От-от мала початися злива.

Поляки квапилися на прохідну, щоб до початку зливи добратися до своїх бараків. Ми не відставали од них ні на крок. Досі щастя було нашим супутником. Залишалося найважче — пройти контрольно-пропускний пункт. Там перевіряли аусвайси.

— Стій! — зупинив мене Стасик. Він вийняв пістолет, поставив його на бойовий взвод і обережно поклав у бокову кишеню піджака. Я мимоволі помацав свою фінку.— Йтимеш попереду, біля вартового недбало виймеш аусвайс, трохи піднімеш його і, не уповільнюючи кроку, підеш далі. Якщо вони спробують зупинити тебе— я стрілятиму. Тоді біжи за ворота, там звернеш у вулицю праворуч. Я наздожену тебе. Все. Ходімо!

Ми знову наздогнали поляків, пристроїлися за ними. Черга швидко посувалася. Праворуч і ліворуч од воріт, озброєні карабінами, в плащах-дощовиках стояли веркшютці. При світлі прожекторів вони проглядали аусвайси.

В цю мить у небі спалахнула величезна звивиста блискавка, торохнув грім, і по землі залопотіли перші краплі дощу. У мене радісно забилося серце. Зараз вахтери не дуже приглядатимуться до нас. Річ у тому, що в мене був польський аусвайс, але з чужим фото. Правда, на лацкані мого піджака був нашитий знак у вигляді жовтого чотирикутника з німецькою літерою «Р» (Polen), як і у всіх поляків. Так що в цьому відношенні я не міг викликати жодної підозри.

Тим часом дощ припустив по-справжньому. Веркшютцям було не до фотокарток. «Вайтер, вайтер, бевегтойх, шнель!» [14] — покрикували вони, і черга посувалася швидко. Порівнявшись із веркшютцями, я недбало вийняв перепустку і підніс її вгору. Серце ладне було вискочити з грудей. «Шнель!» — почув я окрик і прискорив ходу. За мною вийшов Стасик. Коли б він тільки знав, яких зусиль коштувало мені стримати себе й не кинутися бігти!

— Спокійно,— мовив Стасик, стиснувши мою руку.— Вийдемо на головну магістраль Бойтен — Катовіце, по ній доберемося до східної околиці і глухими завулками вислизнемо з міста. До ранку ми повинні бути в Польщі. Виспимося й відпочинемо в лісі.

Поляки, з якими вийшли, повернули ліворуч, у західну частину Бойтена, де були їхні бараки, а ми із Стасиком звернули на Катовіцьке шосе і пірнули в чорну пітьму ночі.

Стасик добре знав місто і впевнено вів на схід. Ми пройшли з кілометр, нікого не зустрівши. Усе живе поховалося, наче вимерло. Довкола було темно, як у могилі. Ніде жодного вогника — німці суворо дотримувалися світломаскування. Тільки спалахи блискавки іноді освітлювали дорогу.

— Зараз буде міст. Від нього до Катовіц п’ятнадцять кілометрів,— сказав Стасик.— За мостом починається дачна околиця. Там буде безпечніше.

Ось ми вже на мосту. У темряві я не бачив, що було під ним — річка, дорога чи просто балка. Ми пройшли метрів сто. Раптом попереду залупали важкі кроки. Сумніву не було: це поліцаї або жандарми. Їх завжди можна пізнати по ході. В Німеччині так ходили тільки жандарми і патрулі. На мить завмираємо, не знаючи, як бути далі. Важке гупанні кованих чобіт наближалося. Зненацька темряву прорізав сліпучо-білий промінь, обмацав міст і зупинився на нас. Мені наче хтось приском сипонув у вічі. Я остаточно розгубився. «За мною!»— скомандував Стасик, і ми пішли назустріч патрулям. Тікати було безглуздо: прожектор тримає нас на прицілі. До нас наближалося двоє військових у великих плащ-накидках, з автоматами на грудях. На головах у них каски з двома козирками: спереду і ззаду. Ці каски добре знайомі усім в’язням, їх носили жандарми й гестапівці. В'язні-втікачі про такі каски казали: «Здрастуй і прощай». Козирок спереду — здрастуй, гестапо; козирок позаду — прощай, життя. І дійсно, якщо втікача ловив власник такого головного убору, надій на життя майже не залишалося.

— Ти мовчи. Я розмовлятиму сам. Та вийми руку з кишені — патрулі цього не люблять,— встиг сказати мені Стасик.

Команда «гальт!» пролунала як постріл в обличчя, а потім — «документ, аусвайс!».

— Будь ласка,— спокійно відповів по-німецьки Стасик.— Документи у нас в порядку,— і неквапливо поліз у бокову кишеню піджака.

Я стояв ні живий ні мертвий. Незчувся, як один за одним бахнули два постріли, і обидва гестапівці повалилися на брук. Різко брязнули об каміння автомати і каски. У цю мить ліворуч од нас прогриміли постріли з карабіна.

— За мною! — крикнув Стасик і кинувся вперед. Я рвонувся за ним, але, спіткнувшись, гепнувся в наповнений водою кювет, одразу ж схопився на ноги і побіг за Стасиком, який звернув з дороги праворуч. Я його вже не бачив, тільки чув, як чалапали по калюжах черевики. За мить я перестав чути і це чалапання. Постріли позаду припинилися, зате пронизливо засюрчали поліцейські свистки, причому в різних напрямах одночасно.

Спалахнула блискавка, і я побачив перед собою рівну лінію акуратних парканів, а за ними темну стіну садів. Збожеволіти можна! Де ж Стасик? Раптом зовсім з іншого боку пролунав далекий голос: «Владек!» Слідом за ним грізний окрик «гальт!» і два пістолетні постріли. Потім затріщав паркан, залопотіли далекі кроки.

Я побіг навмання, наткнувся на огорожу, переліз через неї, далі була друга, третя. Здавалося, їм кінця не буде. Далеко попереду я чув тріск парканів і тупіт багатьох ніг. Нарешті все стихло. Я впав у цілковитий відчай. Бігти в тому напрямі, в якому побіг Стасик, було безглуздо. Я міг наскочити на поліцаїв. Що ж робити? Стася я все одно вже не знайду. Треба заплутати сліди і збити переслідувачів з пантелику. Вирішив податися праворуч. І тут мені сяйнула думка: чого ж ми не забрали в убитих жандармів автомати? Ах, так, це ж через ті постріли з карабінів. Тоді вже було не до автоматів.

Мабуть, минуло не менше години, поки я вибрався з лабіринту дачних садиб з їхніми парканами, садочками акуратними клумбами. Коли вже останні сили залишали мене, вирішив зупинитися, відсапнути.

Мокрий як хлющ, важко хекаючи, притуляюся до якогось дерева і прислухаюся.

Потроху оговтуюсь. Думка запрацювала хворобливо, але чітко. «Головне — спокій»,— учив мене Стасик.

Дощ припинився. У нічному повітрі гостро пахло квітами, соковитою зеленню і розмоклою землею. А мої груди розривалися від шалених ударів серця. Скільки я пробіг — не знаю: можливо, кілометр, а може, й п’ять. Піт заливав очі, холодними краплями котився по спині. Чорну пітьму знову розколола сліпучо-біла блискавка. При її яскравому світлі я з відчаєм побачив, що лабіринт дач не скінчився. За двадцять кроків од мене починалося якесь селище. А я ж думав, що вже вибрався з клятого Бойтена. Куди ж тепер податися, адже незабаром розвидниться? Порятунку не було.