Чтение онлайн

— У тебе був час подумати. Признавайся! Мовчиш? Візьміть його.

Двоє гестапівців схопили мене під руки і потягли до зрешеченого кулями щита, поставили обличчям до нього.

— Лічитиму до трьох,— цідить крізь зуби Краус.— Не признаєшся, дам команду «вогонь!». Приготуватися! — наказав він стрільцеві.

Я різко повернувся спиною до щита і втупив погляд у гестапівця, який, притиснувшись плечем до приклада карабіна, незворушно цілився мені в голову.

Краус почав лічити по-німецьки:

— Айнс...

Гарячково намагаюся пригадати щось дуже важливе, що доконче мушу зробити перед смертю, і ніяк не можу пригадати. Ага, я ж не попрощався з матір’ю.

З того ж туману, що й Краус, до мене наближається скорботне обличчя моєї матері, і я у відчаї шепчу їй:

— Мамо, я хворий... Я дуже хворий! Прощай!..

Краус голосно вимовляє:

— Драй...

«Стривай-но,— намагаюся збагнути те, що відбувається.— До чого тут Краус? І що означає оте «драй»? Ага, це ж мене розстрілюють...»

Чорне вічко дула дивиться мені прямо в очі. Різко й противно лупає команда:

— Файєр!..

Сліпучий сніп полум’я б’є мені в обличчя. Я кудись провалююсь і в останню секунду помічаю, що в’язні, які висіли на гаках, разом із склепистою стелею підскакують угору.

Та, виявляється, не всі розстріляні помирають одразу. Я знову чую короткі, глухі постріли, хрипіння і ненависний голос Крауса. Потім відчуваю, як мене беруть за ноги і кудись тягнуть. Голова б’ється об східці, але я зовсім не відчуваю болю. Наче крізь сон примарилось: вони не помітили, що я живий. Отже, в мене ще є кілька хвилин. І хоч на життя не залишилося надії, чомусь здалося вкрай важливим розібратися в ці даровані долею кілька хвилин ось у чому: як могло статися, що мене, шістнадцятилітнього хлопця з України, який ніколи і нікому не зробив жодного зла, силоміць привезли в цю далеку Німеччину, мучать тут, катують, морять голодом і нарешті розстрілюють?..

Від яскравого електричного світла я заплющив очі, а коли розплющив їх знову, побачив у себе на грудях чорні, розпухлі пальці, під нігтями яких стирчали зламані сірники. Спершу ніяк не міг зрозуміти, що зі мною сталося і де я. Адже мене розстрілювали... Я обмацував голову, шукаючи дірки від кулі, а її чомусь не було. Це мене найбільше вразило. Чому ж я залишився живий? Мариться це мені, чи я й справді живий? Та ось загупали чиїсь важкі кроки, дзвякнули ключі, і все стало на своє місце—я в камері. То наглядач увімкнув світло і заглядає у вічко, щоб упевнитись, живий я чи мертвий. А щоб він не заходив до камери і не «ворушив» мене своїми чобітьми, я сам поворухнувся, і вічко в дверях закрилося.

Отже, я живий. Виходить, Краус тільки імітував розстріл? Мабуть, він сподівався, що під дулом карабіна я «розколюся» і викажу тих, хто послав мене на об’єкт «ікс».

Роздивляюся камеру. Мою увагу привертають якісь написи на стіні. Присовуюся ближче і читаю перший, що впав у вічі. «Прощай, рідна Україно». Нижче підпис: «Олександр Лемешко з Києва». Вирішую прочитати все, що залишили на стінах мої попередники. Зараз ці написи були для мене голосами живих людей, яких я доконче мушу послухати.

Зробити це треба якомога швидше, бо першої-ліпшої миті наглядач може вимкнути світло.

Придивившись пильніше, бачу, що всі стіни густо змережані написами. Частина їх зроблена олівцем, а більшість видряпана якимсь твердим предметом — чи то цвяхом, чи то шпилькою. Написи були багатьма мовами, а найбільше — російською, українською, польською і німецькою. Деякі слова і фрази написані кров’ю.

«Батьківщино! Ти в моєму серці. Помираю з думою про тебе. Смерть фашизму! Валерій Іванченко з Дніпропетровська». «Москва —Сталінград. А буде ще й Берлін. Тремтіть, гади!..» «Я загину в цій катівні, та не загине моя вільна Радянська Вітчизна...»

Яких тільки не було тут написів: і вірші, і цитати з творів відомих письменників, учених, філософів, а найчастіше— прості слова простих людей, що загинули потім від рук фашистських катів.

Шекспір і Гете, Шевченко і Пушкін, Гюго і Лєрмонтов, Толстой і Діккенс, Гейне і Некрасов, Марк Твен і Джек Лондон, Горький і Ромен Роллан — усі найвидатніші письменники світу гнівно протестували проти злочинів фашистських нелюдів, вимагали кари катам. Вони закликали не ставати перед неправдою на коліна, боротися за свободу. Мабуть, найвлучніше і найлаконічніше висловив думи великих тираноборців Гете:

Найчастіше приречені на смерть зверталися до Батьківщини, яка й тут залишалася для них дороговказною зіркою. І в моїй змученій душі Батьківщина в цей час була найсвятішою, найпотаємнішою любов’ю. Хай і дуже маленька, все-таки я її кровинка, і любові до неї нікому не погасити в моєму серці... Звичайно, я загину в цій фашистській катівні, можливо, без користі для справи, та все одно я віддаю своє життя в ім’я Батьківщини.

У свої передсмертні хвилини я з гіркотою і болем думав про те, що не залишу на цих стінах свого напису, свого прощального слова. Я фізично не зможу цього зробити, та й нічим. Чомусь здавалося, що, якби мені вдалося видряпати на стіні слова, які були в цей час у моєму серці, я міг би спокійно померти.

Численні написи па стінах камери свідчили про те, що це була камера смертників. Судячи з дат, написи зроблені, починаючи з літа 1941 року і кінчаючи останніми днями, тобто червнем 1943-го. Поза всяким сумнівом, гестапівці бачили їх, але не звертали на них уваги, вважаючи, напевне, що все одно ніхто з цих стін не вийде на волю.

Минув день. Пульс життя в моєму розтерзаному тілі то стихав, то починав прискорено битися. Часом я впадав у цілковитий транс, свідомість затуманювала кривава імла, в якій борсалися розірвані клапті думок, то раптом наступало просвітлення, мозок працював чітко й ясно. З’являлося непереборне бажання жити, мене навіть брав острах, що я можу померти й люди так і не дізнаються про всі жахи краківської тюрми. Душевне піднесення змінювалося апатією. Воно й не дивно, адже від самого тільки видовища людей, що висіли на залізних гаках, можна було збожеволіти...

Наступного ранку мені наказали встати, винести й помити парашу. До камери в цей час зайшли два в’язні, які почали робити дезинфекцію, У вбиральні я почистив хлорним вапном і вимив парашу. Ця нескладна робота завдала мені величезних мук: хлорка роз’їдала рани на руках, і вони пекли вогнем.

У тюрмі будь-яку роботу, будь-яку команду треба виконувати блискавично, інакше по тобі походить палиця жорстокого тюремного наглядача, якого зовсім не цікавить стан твого здоров’я. На мій подив, наглядач не тільки не бив мене, а й не підганяв. Мабуть, мав відповідну вказівку од Крауса, якому я ще потрібний був для чогось.