Чтение онлайн

Слухаючи мене, Кшися йойкала, дивувалася і, либонь, сама того не помічаючи, міцно стискала мою руку. Найбільше її вразило те, що я, отакий малий, хирлявий і слабосильний, наважився тікати. «А ми,—довірливо призналася вона,— боїмося навіть думати про втечу».

Кшися розповіла, що їй сімнадцять років, її та подруг — Ядзю й Стефу — недавно схопили в Кракові і вивезли на роботу в Німеччину. З розподільного табору вони потрапили до цього бауера «відбувати трудову повинність», як сказали їм. Колись це був маєток польського поміщика. Місцевість вона знала кепсько, але порадила йти північніше, щоб обминути промислові міста Сілезії. До Кракова, за її словами, лишалося кілометрів вісімдесят. Звідти я повинен прямувати на Жешув і далі на Львів.

«У Польщі не пропадеш,— сказала дівчина,— тільки уникай зустрічей з німцями й поліцаями».

На прощання Кшися обняла мене і невміло поцілувала в щоку, сказавши при цьому:

— Шченсць, боже!

Глибоко зворушений добротою і сміливістю цієї милої польської дівчини, я подався до лісу, а Кшися ще довго стояла на путівці і дивилася мені вслід. Образи юних невільниць з роками не вигубилися з моєї пам’яті. Я й досі згадую про них з великою теплотою і вдячністю за те, що в скрутну хвилину, не роздумуючи, подали мені руку допомоги.

Коли я нарешті дістався Польщі, здалося, в мене виросли крила. Я скинув із себе тягар страху, що повсякчас гнітив мене. Правда, тут також господарювали фашисти, але серед поляків мені буде значно легше. Вони і нагодують, і дорогу покажуть, а при потребі й переховають.

Виявилося, дівчата дали мені на дорогу півбуханця справжнього хліба, півчетвертини сала, цибулину, солі і пляшку молока. В моєму становищі це було ціле багатство. Продуктів вистачило на два дні. Та головне — вони підтримали мої підупалі сили, і я міг іти швидше.

У Польщі мене вразила сила-силенна таборів, обгороджених колючим дротом. У них мучилися й помирали тисячі й десятки тисяч людей. Я старався обходити ці табори на великій відстані.

До Вісли залишалося кілометрів двадцять п’ять. Про це сказав мені один дідусь. Я сподівався пройти всю відстань за ніч, а завтра вдень перепочити і вночі перепливти Віслу.

Був теплий літний вечір. Я відчував незвичайний приплив сил і енергії і ще до заходу сонця пройшов кілометрів з п’ять. Від самої тільки думки про те, що я на волі, що попереду мене чекає зустріч з Батьківщиною або з партизанами, радісно билося серце.

У проміннях призахідного сонця ніжилися яскраво-зелені квадрати хлібів, картоплі й буряків. Попереду кутався в надвечірню імлу сонний хуторець — усього кілька дворів, а за ним чітко різьбився на чистому небі великий ліс.

Я звернув увагу на те, що в полях не було ні лялечки. Дивно! Адже саме в цю пору обгортають картоплю, прополюють буряки. Вирішив зайти на хутір. Він мене вразив могильною тишею. Здавалося, всі люди вимерли.

Не чути звичайного для села мукання худоби, гавкання собак, вечірніх голосів людей — тихо і мертво довкола. Єдина вулиця заросла високим бур’яном, у городах цілковите запустіння — картопля не обгорнута, усе позаростало зіллям. Придивившись, помітив, що віконниці закриті, на дверях висять замки. З усього видно, тутешні люди місяць-два тому покинули свої домівки. «Може, подалися в партизани і в тому лісі, що бовваніє попереду, я зустріну їх»,— подумалось. У таборах я чув немало розповідей про те, що жителі деяких поліських сіл України й Білорусії поголовно пішли в ліси, залишивши напризволяще свої домівки. Може, й тут таке?

Отак роздумуючи, попрямував до лісу. Вже зовсім смеркло, коли я вступив у його володіння. Тут панувала насторожена тиша. У тривожній задумі стояли стрункі сосни. Поміж них перелякано чаїлися білокорі берези. Вигрівшись за день, тихо зітхала тепла земля.

Я скинув черевики і йшов босоніж, під ногами шурхотіли соснові шишки й потріскували галузки. Щось моторошне і зловісне було в цій мертвій тиші. Якось інстинктивно я стишив крок і вже не йшов, а скрадався. З думки не виходив покинутий хутір і занедбані, забур’янені поля. Інстинктивно відчувши, що за мною хтось стежить, я зупинився і, завмираючи від страху, почав вдивлятися в темряву, прислухатися. Не почувши й не помітивши нічого підозрілого, рушив далі. Дорогу, по якій я йшов, зненацька перетяла просіка. Під ногами зашурхотів щебінь. Це відкриття приголомшило мене.

Я опустився на коліна і почав обмацувати щебінь. Позаду щось зашаруділо Не встиг я підвестись, як мене вдарили чимсь важким по голові і збили з ніг, чиїсь міцні сучкуваті пальці схопили за шию, і хриплий голос просичав:

— Хенде хох, ферфлюхте!

У наступну мить мені скрутили назад руки, а в рот засунули ганчірку. В очі вдарило різке світло ліхтарика. Лежачого мене обшукали і, не знайшовши нічого підозрілого, поставили на ноги.

— Форвертс,— почув я приглушений голос. Мене стусонули в спину і кудись повели, уткнувши в лопатку ствол автомата чи карабіна.

Ще коли мене збили з ніг, на мить у голові сяйнула думка: «Партизанська засада», та зараз уже не було жодних сумнівів — я знову потрапив до рук німців. Отже, всьому кінець. Смерть!

Ішли довго. Два здоровані, що вели мене, не проронили жодного слова. Попереду забовваніла якась будівля. Мене ввели у вузький, напівтемний коридор, потім відчинили оббиті чорним дерматином двері і завели в яскраво освітлену кімнату. Тільки і встиг помітити двотумбовий чорний стіл і великий портрет Гітлера на стіні, бо один із конвоїрів так стусонув мене, що я дзигою полетів на підлогу. У кімнаті було повно есесівців. Вони сиділи на стільцях і дерев’яних лавах. Біля стіни стояла пірамі да із зброєю, бачок із краником. Вікна караульного приміщення,— а судячи з усього, це було воно,— щільно позавішувані чорними оксамитовими шторами. Видно, тут суворо додержувалися світломаскування. Цікаві побачити, кого спіймали, есесівці посхоплювалися із своїх лав та стільців і підійшли до мене. Та ось з’явився офіцер, і всі виструнчились. Один із моїх конвоїрів відрапортував, що на посту номер двадцять сім затримано партизанського лазутчика, який намагався непомітно підповзти до об’єкта «ікс». Під час обшуку ні зброї, ні документів, ні чогось підозрілого не виявлено.

Офіцер мовчки вислухав рапорт, потім розпорядився оголосити тривогу і розбудити начальство. Залунали різкі команди. Есесівці вмить очистили приміщення. З рота в мене вийняли кляп — суконну пілотку одного з моїх конвоїрів, на руки наділи наручники і повели до начальства.

Начальство жило у маленькому будиночку поблизу караульного приміщення. Тут було всього дві кімнати, одна з яких, очевидно, правила за спальню, а друга за кабінет. Мене завели в кабінет, умебльований більш ніж скромно. На вікнах і дверях висіли важкі оксамитові штори. Шафа, письмовий стіл з телефонами, кілька дубових табуреток, на стінах портрети Гітлера і Герінга, карти Німеччини й Польщі і ще якась карта, закрита ширмочкою,— ось, либонь, і все, що впало в очі. За столом сидів молодий, гарний з себе офіцер у формі оберштурмбанфюрера [15] , а обабіч нього два літні офіцери.

Оберштурмбанфюрер з цікавістю і навіть весело дивився на мене. Він змовницьки усміхнувся і спитав:

— Партизан?

Я заперечливо похитав головою.

— Ну, це ми з’ясуємо швидко,— діловито сказав офіцер.— По-німецьки розмовляєш?

Я відповів:

— Нікс ферштеен.

— Поляк?

— Українець.

— По-польськи розумієш?

— Ні. Я українець, розмовляйте зі мною по-російські.

— Дарма, зараз ти почнеш розуміти навіть по-китайському. Ми з тобою швидко знайдемо спільну мову,— пообіцяв оберштурмбанфюрер і, звертаючись до моїх конвоїрів, різко скомандував: — Роздягти догола і пильно оглянути одяг.

Мене вмить роздягли, попороли піджак і штани, обмацали кожен рубчик, але, звичайно, нічого не знайшли.

Почався допит, Оберштурмбанфюрер запитував, а один з офіцерів — кремезний здоровань з рудими щетинистими вусами — перекладав. Я розумів, що настає вирішальний момент. Зараз усе залежить від мене. Мною оволодів дивовижний спокій, думка працювала чітко і ясно. Згодом я не раз переконувався, що в хвилини смертельної небезпеки до людини приходить спокій і впевненість. Мабуть, це природний захисний рефлекс. Адже тоді в тебе більше шансів врятувати своє життя.