Чтение онлайн

Коли я повертався до камери, назустріч вели в’язня, одягненого в смугастий тюремний халат. Він також ніс парашу. Порівнявшись з нами, в’язень зненацька вигукнув: «Колю, ти?» Мабуть, це в нього вирвалося мимохіть. В наступну мить він зрозумів свою помилку і розгублено опустив очі. Я одразу впізнав цього юнака, але удав, що його вигук мене не стосується, і продовжував іти. Наглядач зупинив мене вигуком «хальт!», підскочив до в'язня і з криком: «Ти його знаєш?» — почав лупцювати бідолашного. Остаточно розгубившись, юнак промовив: «Знаю», хоча міг би й сказати, що помилився.

Нас обох одразу ж потягли до Крауса.

Я добре пам’ятаю цього полтавця. З Вадимом Шинкаренком ми познайомилися в травні 1942 року в одній із камер Моабітської тюрми в Берліні. Це було невдовзі після моєї втечі з табору «С-31», в’язні якого працювали на заводі сільськогосподарських машин «Рудольф Зак» у Лейпцігу. Звідти я втік, мене спіймали і привезли в Моабітську тюрму, У камері номер 144 нас було сорок чоловік, серед них — три німці-антифашисти. Вони одержували передачі і, жаліючи мене, малого, ділилися зі мною продуктами. Через кілька днів до камери привели Вадима Шинкаренка. Він також тікав із Німеччини. Я потроху підгодовував і його. Нас розлучили в кінці травня 1942 року.

Якщо Шинкаренко не витримає катувань і розповість, що був зі мною в Моабітській тюрмі, гестапо легко дізнається про мої походеньки по тюрмах і таборах. «Кінець кінцем це нічого не міняє,— подумав я.— Все одно мене вже ніщо не врятує».

Коли Краусу доповіли про цей випадок, він дуже зрадів і, не гаючи часу, заходився допитувати Шинкаренка. Той зрозумів, яку помилку зробив, і спробував відмагатися.

— Зараз ти в мене заговориш,— пообіцяв Краус і зняв з вішалки шкіряного нагая. Розмахнувшись, він щосили вперіщив Вадима прямо по обличчю, і той одразу заюшився кров’ю. А після того як Шинкаренкові загнали під нігті два загострені сірники, він не витримав і розповів, що знає мене по Моабітській тюрмі.

Краус тріумфував...

Після цього випадку мене кілька днів не водили на допити. Щоранку я одержував на снідання кухоль ерзац-кави, на обід півлітра баланди, а ввечері знову кухоль гіркої ерзац-кави. Мої сили танули з кожним днем. Досить було підвести голову, як починалося запаморочення.

Через кілька днів мене знову привели до Крауса. Він сидів за столом у хмарі диму і сортував якісь папери.

— А-а, бідолашний безпритульний, що відстав од ешелону! — весело сказав Краус, потім підійшов і навідліг ударив мене в обличчя.— Щеня! Я навчу тебе говорити правду. Ти більше року вештаєшся по тюрмах і таборах, прикидаючись казанською сиротою, більшовицький виродок!..

З цими словами він поклав переді мною кілька фотографій, а також аркуші білого цупкого паперу з відбитками моїх пальців. На першому знімку я сфотографований в анфас з чорною дощечкою на грудях. Це було 9 травня 1942 року в таборі «С-31» у Лейпцігу. З цього я зрозумів, що клубок почав розплутуватися, а може, уже й розплутався, бо в папці Крауса лежала ціла купа моїх фотографій і супровідних паперів з відбитками пальців. Адже в кожному таборі, в кожній тюрмі мене фотографували в профіль і анфас, брали відбитки пальців, заводили облікову картку. Краус встиг уже скласти анкету моїх «мандрівок» і тут же прочитав її.

9 травня 1942 року, місто Лейпціг, табір «С-31», номер 120. 15 травня втік, наступного дня спіймали, привели в поліційне управління Лейпціга, звідти — в лейпцігську тюрму. Камера номер 27, тюремний номер 15001.

20 травня перевели в Берлін. Моабітська тюрма, камера 144, тюремний номер 17258.

27 травня відправили у Франкфурт-на-Майні. Дитячий трудовий виправний табір при авіазаводі «Герман Герінг верке».

25 червня втік, 28 спіймали. Тюрма у Франкфурті-на-Майні, камера номер 1, тюремний номер 2511. Тут назвав себе Сашком Івановим.

13 липня перевезли в Дрезден. Табір «Ост-2», блок помор 3 суворого режиму, табірний номер 609. Робота па заводі фірми «Альгемейне електрітетс гезельшарф».

26 липня втік. Спіймали в районі Бреслау 30 липня. Назвався Михаилом Сидоровим. Тюрма у Бреслау, камера номер 25, тюремний номер 2831.

15 серпня табір «К-1», блок номер 5, табірний номер 1307. Робота на металургійному заводі «Герман Герінг».

2 вересня втік, а вже п’ятого спіймали в районі Гінденбурга і привезли в місцеве поліційне управління. Ка~ мера номер 5, тюремний номер 1988. Тут назвався Іваном Коваленком.

1 жовтня спробував втекти з тюрми. Заробив карцер. Визнали недоумкуватим і відправили в табір «Ост-2». Блок номер 1, табірний номер 926. З 15 листопада

1942 року по 1 квітня 1943 року працював на коксохімічному комбінаті в місті Гінденбурзі.

1 квітня втік з табору...

З цієї анкети я зробив висновок, що Краус не знає про те, що вже четвертого квітня мене спіймали в районі Кройцбурга і відправили в місцевий пересильний табір, а звідти в тюрму міста Бойтен. Отже, він нічого не знає і про мою роботу на «Гогенцоллернгрубе», і про втечу звідти.

— Як бачиш, нам усе відомо,— задоволено потираючи руки, мовив Краус.— Тобі залишається розповісти, де ти волочився після втечі з табору «Ост-2» в квітні

1943 року.

Я вирішив схитрувати і сказав, що після втечі з Гінденбурга мене спіймали залізничники на одному полустанку і передали охороні ешелону, в якому везли в Німеччину поляків. Наступного дня я вискочив з вагона, щоб набрати води. Поки ходив, ешелон поїхав. Тоді я вирішив пробиратися на схід І зайшов аж у Польщу, де мене й спіймали.

— Розповідаєш чергову байку, але май на увазі, у нас уже цілком досить даних для того, щоб тебе судити й повісити.

У Крауса сьогодні чудовий настрій. На ньому новісінький сірий костюм, білосніжна шовкова сорочка і лаковані туфлі. Та і весь він як нова копієчка: свіженький, чистенький, життєрадісний, а гладенько виголене обличчя, здавалося, ще більше помолоділо. Він був дуже балакучий, раз у раз добродушно усміхався. Я давно помітив, що в його жестах, міміці, голосі і навіть у ході багато було награного. Артист, та й годі.

Задзвонив телефон. Краус підніс трубку до вуха і, м’яко усміхаючись, слухав, догідливо хитаючи головою,

— Дякую, дуже приємно. Я зворушений вашою увагою. Так, так, він зараз у мене, я закінчую слідство...— Він поклав трубку, строго глянув на дівицю й конвоїрів, які привели мене, і сказав: — Зараз сюди прибуде пан Хан із високим начальством.

Дівиця від здивування розкрила рота, а конвоїри виструнчились.

— Так, сам пан Фріц Хан. Курте, накажи принести стільці, а ви, Гертрудо, сховайте своє дзеркальце і приготуйте папери про цих поляків. Та наведіть тут лад!