Чтение онлайн

У травні 1942 року Невловимий Віллі був у Моабітській тюрмі. Жив він розкішно, одержував передачі від своїх численних поклонниць, спав на чистій постелі і розважався грою на гітарі. Під смугастою тюремною робою він носив шовкову білизну. Щодня купався під душем. Тюремний перукар кожного ранку голив сановного в’язня та робив йому масаж. Наглядачі запобігали перед цим, як вони висловлювалися, «почесним» в’язнем.

Сталося так, що після першої втечі мене спіймали й посадили в 144 камеру Моабітської тюрми, де я був з 20 по 27 травня 1942 року. Старостував у камері Віллі Шмідт. Він був людиною неабиякого розуму і поводився пристойно. Своє перебування в тюрмі вважав за тимчасовий відпочинок од «мирської суєти». Це був красень середнього віку, мав приємний голос, непогано співав і грав на гітарі. Взагалі це була романтична натура. Іноді після пляшки рейнвейну він впадав у лірику й розповідав про свої незвичайні пригоди. В його оповідях було немало фантазії, а фантазія діє на в’язнів значно сильніше, ніж правдива розповідь. Одне слово, оповідав він цікаво, і його завжди охоче слухали.

Певна річ, я не мав та й не міг мати нічого спільного з великим гангстером, але знайомство з ним пригодилося зараз, воно врятувало мене від важкої десниці Бубнового Туза та його полигача. Крім того, Моабітську тюрму всі крупні німецькі кримінальні злочинці вважали за свою альма матер і з повагою ставилися до тих, хто в ній побував.

— А що в тебе з пальцями? — спитав Бубновий Туз.

— Гестапівський манікюр,— відповів я.

— Кишеньковий злодій? — спитав він.

— Іди ти під три чорти.

— Гаразд, але як староста я повинен тебе обшукати.

— Це ваше право.

Мою розмову з Бубновим Тузом холуй слухав, роззявивши рота і безглуздо кліпаючи очима. Він ні бельмеса не тямив по-німецькому і дивувався, чому я не виконав наказ старости цілувати ногу і чому той зволікає з розправою наді мною.

— Обшукай його,— наказав Бубновий Туз холуєві по-польськи. Той враз стрепенувся, потяг мене на середину камери, очевидно, вважаючи, що після обшуку почнеться розправа.

Весело наспівуючи «Песня «Гоп со смыком» интересна», Стодвадцятьтрикуплети почав обшук. Він ретельно обмацав увесь мій одяг, при цьому боляче вщипнув мене за грішне тіло.

— Пардон, коряго, нічого не зробиш, служба,— сипав скоромовкою гидомирник і хихикав своїм ідіотським смішком.

— Ти що, паскудо?! — обурився я.

— Що, не подобається, суко? — враз позлішав Стодвадцятьтрикуплети.— Стій рівно, не крутись, як та бікса, коли тебе щупають, бо таке побачиш, що одразу всіх святих пригадаєш. Ми навіть німцям клізму ставимо. Захочу, каструю тебе, й не писнеш, комсомолець дохлий.

Він знову боляче ущипнув мене, а потім ударив по щоці своєю липкою пітною рукою.

— Пане старосто,— звернувся я по-німецьки до Бубнового Тупа. Ви наказали цьому кретинові обшукати мене, а він, не знаючи законів кримінального світу, щипає за грішне тіло, навіть ударив, чим ганьбить вашу честь.

— Іди сюди, — покликав холуя староста і, коли той підійшов, вліпив йому такого ляща, що Стодвадцятьтри-куплети відлетів у куток. Та прихвостень, наче нічого й не сталося, облизався і, пришелепувато хихикаючи, почав дякувати:

— Спасибі, пане старосто. Ох і рука ж у вас, дай вам бог здоров’я!

— Це щоб не забував, хто твій господар! Цілуй ногу!

Холуй упав на коліна і почав виціловувати старості ногу.

Цю огидну сцену спостерігали сто пар очей. В’язні боялися поворухнутися — так були тероризовані, бідолахи.

Невдовзі табірні проміненти [23] принесли Бубновому Тузу обід з есесівської кухні аж із трьох страв. Староста почав неквапливо чавкати, а Стодвадцятьтрикуплети сидів на своєму ліжку і, наче голодний пес, улесливо й нетерпляче їв очима свого господаря. Наситившись, Бубновий Туз зібрав об’їдки й кістки, склав їх на папір і віддав холуєві, гидуючи дати йому свій посуд. Той, смачно плямкаючи, заходився смоктати кістки, по-котячи облизуючи брудні пальці. Всі інші в’язні тільки ковтали слину.

Годували в цьому таборі ще гірше, ніж у краківській тюрмі. Табір вважали нерентабельним, і в’язням давали лише по чотириста грамів баланди на день — холодної, каламутної рідини, без солі, крупів і овочів. Через це, як було доведено на Нюрнберзькому процесі, смертність у всіх гітлерівських пересильних таборах була надзвичайно висока.

Бубновий Туз милостиво дозволив мені лягти на нари, а сам уклався спати. Стодвадцятьтрикуплети чергував, охороняючи сон свого господаря. Він одганяв від сонного старости мух і суворо стежив, щоб ніхто не порушив тишу в камері.

Виспавшись, Бубновий Туз ще з півгодини ніжився на подушках, солодко потягуючись і позіхаючи. Та ось заскреготів замок на дверях камери, і він підвівся з постелі. До камери привели двох новеньких. Це були французькі військовополонені, одягнені в офіцерську форму. Обидва чистенькі, здорові, нове шерстяне обмундирування на них ще не встигло пом’ятися й забруднитись. Вони, як видно, не пройшли попередньої «обробки», після якої у в’язня не залишається ні своїх речей, ні одягу, ні навіть волосся на голові.

Французи трималися гордо. Переступивши поріг, вони бридливо оглянули камеру та її мешканців, поморщились і, трохи постоявши, сіли на самий краєчок нар, Запала зловісна тиша. Обурений нахабством французів, Бубновий Туз втягнув голову в плечі, набичився, ніби готуючись до стрибка, і наказав новоприбулим підійти до його ліжка. Коли ті підійшли, староста без зайвих церемоній зажадав здати всі коштовності.

Один із французів — брюнет із жвавими карими очима— сказав по-німецькому:

— Ми військовополонені, французькі офіцери, до того ж — дворяни. На нас поширюються положення Міжнародної Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Ніхто не має права...

Бубновий Туз не дав йому договорити. Брудно вилаявшись, він уперіщив француза палицею по голові, а побачивши, що другий полонений ступив крок уперед, очевидно, маючи намір заступитися за товариша, так стусонув його ногою в живіт, що той тільки кавкнув і впав па підлогу. Тут підскочив Стодвадцятьтрикуплети, і вони вдвох заходилися духопелити бідолашних французів. Ті, щось белькочучи і закриваючи голови руками, вже не пробували боронитися. Бідолахи не знали, що за непослух старості, а тим більше за напад на нього, в'язня вбивали на місці.

Кілька хвилин я чув хекання старости та його лакузи, глухі удари і розпачливі зойки французьких офіцерів. Потім усе стихло.

— Встати! — важко відсапуючи, гаркнув староста і, звертаючись до свого полигача, наказав: — Обшукати цих свиней!

Стодвадцятьтрикуплети ретельно обшукав французів. Він забрав у них годинники, гроші, авторучки, сигарети, запальнички і все це передав старості. Знявши з шиї одного француза золотий ланцюжок із медальйоном, він зазирнув йому в рот і радісно вигукнув: