Чтение онлайн

Блокфюрер пройшов по камері і, видно, залишився задоволений порядком, бо не зробив жодного зауваження. Буркнувши «гут», він дістав із кишені записника й почав неквапливо гортати сторінки. Усі завмерли в тривожному чеканні.

—Драйхундертфюнфунднойнцігзібундцвайнціг!

У мене тенькнуло серце. Блокфюрер назвав мій номер. Я глянув на Максима. Його бліде обличчя виказувало хвилювання, а лагідні сірі очі потемніли. Мабуть, він подумав, що мене забирають на допит у справі загадкової смерті Бубнового Туза.

Зібравшись із духом, я голосно відповів «єсть!» і вийшов із строю.

— Раус! — скомандував блокфюрер.

Востаннє окидаю поглядом камеру і її мешканців. Вони дивляться на мене співчутливо, наче проводжають на смерть.

— Прощавайте, товариші! — кидаю вже на ходу і виходжу з камери.

— Ахтунг!—з надривом вигукує Жак.

Я розумію, що це сказано спеціально для мене. Спазми перехоплюють горло. Насилу стримую сльози, які от-от бризнуть з очей. Тільки-но переступив поріг камери, враз відчув себе самотнім, беззахисним.

Блокфюрер передав мене автоматникові, і я пішов до виходу з блока. На знайомому майданчику вже шикували сотні три в’язнів. Біля трибуни в оточенні почту стояв «батечко» Боденшатц. Він, мабуть, розповідав щось веселе своїм блюдолизам, бо ті голосно реготали. Забачивши начальство, конвоїр почастував мене кількома стусанами і турнув у стрій. Тут уже господарювали галасливі капо.

Нарешті процедуру шикування закінчили. Кілька в’язнів, не витримавши її, мертві лежали на лівому фланзі шеренги. Тим часом «батечко» Боденшатц, підтримуваний двома холуями, важко пихкаючи і віддуваючись, виліз на поміст, схрестив свої коротенькі пухкі руки на череві, молитовно закотив очі, як би підкреслюючи урочистість моменту. Зібравшись з думками, він почав розчуленим писклявим голосом:

— Дорогі мої дітки! Настала сумна хвилина в нашому житті. Хоч як це важко, але нам доводиться розлучатись. Ви в мене жили як у бога за пазухою. Сподіваюся, ви ще не раз згадуватимете щасливі дні, проведені в цьому райському куточку. Жаль розлучатися з вами. Втішає тільки те, що вас чекає щасливе майбутнє. Прощайте. Пишіть листи.

Старий блазень вийняв із кишені хустку і притулив її до очей, удаючи, що витирає сльози. Есесівці дружно зареготали.

— Смійтеся, скоти, скоро доведеться плакати! —голосно сказав один із в’язнів. Це була нерозумна і відчайдушна сміливість. Його щастя, що есесівці саме реготали і ніхто з них не почув слів зухвальця.

Почалася звірка номерів з документами. Табірні писарі під наглядом есесівців ходили вздовж шеренг із списками і стандартними супровідними картками. Картки були з цупкого паперу, мали квадратну форму, приблизно дванадцять на дванадцять сантиметрів. В них було занесено основні демографічні дані і перелік «злочинів», вчинених в’язнем перед «Німецькою державою». На моїй карточці з лівого нижнього ріжка до горішнього правого ішла по діагоналі широка червона смуга, на якій чорною фарбою було надруковано: «Цюрік керен іст уннервунш» [26] . Звіряючи мій номер із карточкою, писар і есесівець з подивом і недовір’ям розглядали мене: їм не вірилося, що такий миршавий хлопець із забинтованими руками міг стільки разів тікати з таборів. Не втримавшись, есесівець запитав:

— Що в тебе з руками?

— Гестапівський манікюр,— відповів я.

Офіцер засміявся і повчально сказав:

— Значить, заслужив.

— Звісно, заслужив.

Відповідь, видно, сподобалась офіцеру, та й настрій у нього був чудовий. Він дивився на мене якусь мить усміхнено, потім вийняв із портсигара дві сигарети і сказав:

— Візьми за чесність і відвертість.

— Спасибі, я не курю.

Офіцер невдоволено скривдився і сховав сигарети.

Есесівці, які щодня мордували і вбивали в’язнів, при нагоді любили показати свою «вихованість» і «гуманність», любили почванитися перед своїми жертвами. Вони лицемірно теревенили про такі доброчесності, як совість, щирість, честь, правдивість тощо. Пізніше, в Освенцімі, я бачив сотні гасел, написаних олійною фарбою на стінах блоків: «Чесність — твоя зброя», «Чистота — запорука здоров’я», «Робота зробить тебе вільним», «Слухняність і старанність — ось за що тебе поважатимуть». І це в таборі винищення! Цинічне лицемірство. Та що тут дивуватися, коли пропагандисти з відомства Геббельса додумалися навіть зняти фільм про гітлерівські концентраційні табори, в якому показали здорових, угодованих в’язнів за багатою трапезою після роботи, показали їх і під час культурних розваг у години дозвілля. Дивлячись цей фільм, наївні люди могли подумати, що гітлерівці тільки те й робили, що дбали про добробут в’язнів.

Ще не встигли писарі закінчити перевірку, як у табір заїхало десять критих вантажних автомашин і десять мотоциклів з колясками, на яких були встановлені кулемети. Коли нас почали заганяти в машини, я навмисне затримався. Це коштувало мені двох стусанів прикладом у спину, та я домігся свого — заліз у машину одним із останніх. Отак схитрувавши, я дістав змогу хоч у дорозі роздивлятися навколишню місцевість, бачити білий світ.

Гірше не буде,— сказав хтось із в’язнів. Неборака хотів і себе заспокоїти, й інших підбадьорити перед невідомістю, яка чекала на нас і яка могла бути ще страшнішою.

— Буде гірше,—твердо відказав інший.

Потім я часто згадував ці слова, навіть тон, яким вони були сказані...

Дев’ять автомашин швидко навантажили живими в’язнями, а з мертвими була морока: їх виносили з тотенблока і, старанно звіривши номери з супровідними картками, наче дрова, складали в кузови автомашин.

Дивлячись на те, як есесівці ретельно перевіряють трупи, я не переставав дивуватися. Гітлерівці ні в що ставили життя в’язня і часто-густо знічев’я, задля розваги вбивали його. Це вважалося звичайною справою, за вбивство в’язня ніхто з адміністрації чи охорони не ніс відповідальності, ніколи ніхто не цікавився, за що ж було вбито людину. Зате до мертвих завжди була особлива увага. Кати вели старанний облік трупів. Що й казати, бухгалтерія смерті була поставлена в них по-справжньому.

Нарешті закінчили вантажити трупи. Начальник конвою узяв із рук рапортфюрера супровідні картки, засунув їх у шкіряну сумку і подав команду виїжджати. Колона виїхала за ворота і, дотримуючись певних інтервалів, звернула па шосе.

Востаннє майнув іржавий колючий дріт Мисловіцького табору смерті, сторожові вишки, шибениця, дерев’яні бараки і муровані блоки, а серед них і четвертий блок, де зосталися мої друзі...

Табір залишився позаду. Про нього не хотілося думати, як не хотілося думати про минуле. Я жадав одного :щоб ЦЯ подорожтривала якомога довше, щоб можна було дихати й дихати цілющим повітрям, напоєним ароматом дерев і квітів, якомога довше милуватися полями, перелісками...

Обабіч дороги розкинулася хвиляста рівнина, яка так нагадувала милу серцю Україну. До сліз зворушували степові трави, сріблясті китички полину, і самотнє дерево на пагорку, і хуторець у вибалку. Я віддав би решту свого знівеченого життя тільки за те, щоб походити по цьому привіллю, пожуритися під самотнім деревом, послухати, як у ярочку жебонить-скаржиться на когось метушливий струмочок. А як хороше було б лягти горілиць у духмяних травах і годинами дивитися в бездонну небесну блакить. Тамчорними цятками застигли степові шуліки і ревно дивляться на землю, немовби боячись відірватися од неї і безслідно розтанути в неозорій блакиті, якій немає ні кінця, ні краю...

Колона автомашин зупинилася перед смугастим шлагбаумом. З камуфльованої сторожової будки вийшла група військових у зелених мундирах, які звичайно носили фронтовики. Я спершу подумав, що ми потрапили в розташування одведеної а фронту військової частини, та, придивившись, побачив на картузах і пілотках емблему смерті: череп із схрещеними кістками, у правій петлиці комірів дві згадючені блискавки, я в ліній — срібні або золоті кубики [27] . На кількох військових бахматилися плямисті, під колір місцевості, плащ-накидки. Сумнівів не було — есесівці, щоправда, одягнені не в свою звичайну чорну форму.