Чтение онлайн

Навіть у такому пеклі, як Освенцім, Пауль жив розкошуючи. У нього було не менше десятка піплів [35] .Вони робили йому масаж, манікюр, педікюр і завивку волосся. Спеціальними опахалами із страусового пір’я піплі одганяли від Пауля мух, коли він відпочивав, і невтомно обмахували його в спеку. Йому ніколи не бракувало ні вишуканої їжі, ні добірних коньяків та вин. Іноді він розчулювався, і, блаженно закотивши очі, слухав музику, або ж сам грав на подарованій йому Ауфмейєром губній гармошці.

Таким був наш блоковий Пауль, вишуканий садист і катюга.

Блокфюрер дуже цінував його. Він часто-густо дозволяв собі випивати з Бандитом прямо в блоці, навіть ходив із ним у будинок розпусти, спеціально створений для есесівської охорони та «передових» гефтлінгів типу

Пауля. «Клієнтів» у цьому закладі обслуговували німецькі повії і молоді єврейки. Заклад містився на другому поверсі двадцять четвертого блока, розташованого неподалік від центральної брами Аусшвітцу поряд із адміністративними будівлями.

Освенцімський будинок розпусти було відкрито офіційно за наказом головного коменданта всіх освенцімських таборів Рудольфа Гесса в перший день різдва 1943 року. Першими його відвідувачами були есесівці. Саме в такий спосіб вони відзначили велике релігійне свято. Святкування почалося урочистою церемонією — святковим обідом. На обіді з промовою виступив Рудольф Гесс, котрий вважав себе «зразковим християнином». Привітавши своїх підлеглих із святим різдвом, він пообіцяв їм вічне панування на завойованих землях, закликав нещадно розправлятися з ворогами націонал-соціалізму, бути вірними фюреру і його ідеям. По обіді Гесс власноручно роздав есесівцям талони на відвідання будинку розпусти.

Привілеєм відвідувати цей «культурний заклад», крім есесівців, користувалися і «передовики виробництва», «зразкові гефтлінги», «активісти» з числа німців. Здебільшого це були капо, старости, штубові та інші есесівські лакузи з зелених. Комендант табору видавав блокфюрерам спеціальні талони для розподілу їх серед вищезгаданих «передовиків», котрих есесівський унтер-офіцер щовечора збирав на центральному аппельплаці й організовано вів до чистокровних арійок, запакованих в Освенцім за проституцію. «Візитерів» з Біркенау привозили машиною.

Так начальство розпалювало у зелених ниці інстинкти, підохочуючи їх заслужити право на відвідування будинку розпусти. А заслужити це право, звісно, можна було тільки холуйством, жорстоким поводженням з підлеглими. За один такий талон «передовик» ладен був замордувати на догоду есесівцям десятки в’язнів. Попервах у будинку розпусти «працювало» півсотні чистокровних німкень, але згодом заклад розширили і повій стало кількасот. Добре, що охочих потрапити на «роботу» в цей заклад завжди було більш ніж досить. Між повіями, звезеними в Освенцім з усієї Німеччини, точилася справжня боротьба за право «працювати» в будинку розпусти. І недаремно. Річ у тому, що «працівниці» закладу жили розкішно, порівняно з іншими в'язнями-жінками. Начальство табору постачало їх білизною, парфумами, їжею досхочу, спиртними напоями, добротним одягом. А щоб красуні не втрачали в умовах табору своєї вроди, їх водили навіть на прогулянки в лісок, що був поблизу. Там вони могли подихати свіжим повітрям, позагоряти, покупатися. Нікого не соромлячись, красуні роздягалися біля ставків, і в чому мати народила ніжилися на травичці, або походжали лісом, наче якісь міфічні істоти — веселі, життєрадісні, задоволені життям. Їх не бентежила освенцімська дійсність, не хвилювали людські страждання. В’язні табору, особливо жінки, ненавиділи їх так само, як і своїх мучителів есесівців.

Якщо котрась із «працівниць» закладу вагітніла, її негайно відправляли в газову камеру або ж у розпорядження есесівського лікаря Менгеле, який у десятому блоці робив свої бузувірські досліди над живими людьми. Коли жінка не помирала після дослідів, її все одно посилали в розпорядження Молла, тобто в крематорій. Характерно, що про такий кінець знали всі, та це не зупиняло проституток, і вони всіма засобами домагалися «роботи по спеціальності». Комендантові жіночого табору Гесслеру доводилося відхиляти численні пропозиції, бо, як уже говорилося, охочих потрапити «на роботу» в будинок розпусти завжди було більше ніж треба.

Згодом для «роти красунь», що безперервно прибували з Німеччини, довелося відвести цілий блок у секторі В-16. Туди частенько заходив сам Гесслер. Одразу ж на прийом до нього вишиковувалася велика черга. Щоб відібрати потрібний «асортимент», Гесслер у присутності кількох есесівців влаштовував своєрідний «конкурс красунь», під час якого повії дефілювали перед «жюрі» цього незвичайного конкурсу в «натуральному» вигляді. Одних він брав тут таки, других заспокоював, що візьме, як тільки звільниться місце, третім подавав надію на майбутнє...

Закладом керувала стара відьма, яку прозвали Пуфмутер. Це прізвисько міцно закріпилося за нею, ніхто навіть не знав її справжнього імені. Передчасно постаріла, із зморшкуватим брезклим обличчям, що нагадувало печене яблуко, густо наштукатурена кремами і фарбою, вона таки була схожа на відьму. Довкола її вицвілих очей стирчали довжелезні штучні вії, на маленькій голові патлатилася ціла копиця рудого волосся. Самий тільки зовнішній вигляд цієї яги викликав огиду в будь-якої нормальної людини, але на своїй посаді вона була незамінна, бо мала неабиякі організаторські здібності і величезний досвід, який вона успішно передавала своїм «дівчатам».

Пуфмутер прославилась не тільки організаторськими та «педагогічними» здібностями, але й патологічними нахилами до статевих ненормальностей. У неї були «свої дівчатка», з якими вона частенько залишалася на самоті з метою «інструктажу». Чогось бридкого в цьому ніхто не вбачав: по-перше, освенцімський будинок розпусти був не звичайним закладом, а закладом спеціального призначення, а по-друге, нічого дивного не було в тому, що керівниця закладу передавала свій багатющий досвід своїм вихованкам і тим самим підвищувала їхню кваліфікацію.

Мені довелося побачити Пуфмутер і її «вихованок» 20 січня 1945 року. Тоді закінчувалася евакуація чудом уцілілих в’язнів. Нас пригнали з Явожно на сумнозвісну платформу смерті в Біркенау, знайому кожному освенцімському в’язневі. Вона проходила між другим і третім крематоріями і протягом п’яти років була кінцевою зупинкою ешелонів, які прибували в Освенцім з усіх кінців Європи. З цієї платформи вирушали в останню путь близько п’яти мільйонів в’язнів, привезених в Освенцім на кількох тисячах ешелонів. Звідси їх відправляли в газові камери, а далі в крематорії або на велетенські кострища. Поняття «платформа смерті» нерозривно пов’язане з поняттям Освенцім.

В останні дні існування табору гітлерівці похапцем замітали сліди своїх кривавих злочинів. Вони висадили в повітря крематорії, газові камери та інші споруди. Гарячково розкопувалися могили масових поховань страчених, трупи обливали бензином і спалювали. Гітлерівцям було вже не до ліквідації уцілілих в’язнів. Їх вивозили у внутрішні табори «тисячолітнього» рейху, який конав уже на дванадцятому році своєї кривавої історії.

У ці дні страхітлива платформа смерті стала звичайним евакопунктом. Евакуювався і освенцімський будинок розпусти.