Чтение онлайн

— Поглянь, Адольфе,—звернувся він до капо,— у цього гефтлінга номер 131161. У нашій команді ще не було в’язнів з такими великими номерами.

— Це новенький. Я взяв його сьогодні з карантинного блока,— відповів Адольф.

— Кажеш, новенький, а бач, як працює. Метушиться, хоч толку ніякого з цієї метушні. А ще й росіянин.

— Зараз я його піджену...

— Стривай-но, я сам побалакаю з ним.

Потилицею відчуваю, як до мене підходить унтершарфюрер. Руки й ноги терпнуть від страху. Несамовито калатає серце. Мене затоплює хвиля безнадії й відчаю.

— Гей, ти!

Я інстинктивно відсахнувся, забувши, що передусім треба поштиво зняти з голови мютцен. Есесівець сам зірвав його з мене і, відійшовши ближче до постенкетте [39] звелів мені підійти до нього. Залишаю лопату, виграбуюся з канави і з завмираючим серцем підходжу до унтершарфюрера. Наблизившись на відстань п’яти кроків, виструнчуюсь, чекаючи вирішення своєї долі. Катюга розумів мій стан і тому не поспішав. Він тримав у зубах тоненьку галузку й презирливо дивився на мене своїми холодними водянистими очима, наче на якусь комашку. У цьому погляді я прочитав свій вирок. Стою, помертвівши од страху, і відчуваю, як у мене під ложечкою повільно тане крига. Чомусь подумав, що незабаром обідня перерва, роздаватимуть баланду, а мене вже не буде. А я ж мріяв дожити до обіду, а потім і до вечора. Чому ж так сталося, що його вибір упав саме на мене?..

Унтершарфюреру набридло бавитися, він зібгав мій мютцен і кинув за лінію постенкетте.

— А тепер піди принеси свій мютцен!

«Все одно він мене пристрелить, то хай стріляє тут»,— подумав я. Страх, який охопив мене в першу мить, раптом змінився на відчайдушну і злу рішучість.

— Іти за постенкетте я не маю права. Правила поведінки в’язня у таборі — закон для мене. Я хочу працювати!
– — твердо сказав я по-німецькому.

Есесівця вразило, що я розмовляю німецькою мовою. Він навіть припустити не міг, що така мізерна комашка може володіти його рідною мовою.

— Ах, он воно що! — сказав він глузливо.—Тільки-но Попав у табір, а вже знаєш порядок.

— У таборах я давно, але ніколи не порушував встановленого порядку. Я хочу працювати!

— А чого ж ти, такий дисциплінований, потрапив у штрафну команду?

— Через непорозуміння.

— По шапку підеш?

— Ні. Я не маю права переходити лінію постенкетте.

— Альзо! [40] — Унтершарфюрер вийняв з кобури пістолет і поставив його на бойовий взвод. В його очах засвітилися хижі іскорки.— Востаннє питаю: підеш по шапку?

— Не піду, бо не маю права! Ваше право вбити мене, моє право — померти, не порушивши встановленого законом порядку.

— Повернися до мене спиною! — наказав він.

Позад себе я почув кроки, але не наважився повернути голову. Наступної миті унтершарфюрер вистрелив. Я ще встиг відчути, як куля пробила мій череп. Після цього піді мною розверзлася земля і настав цілковитий морок. Коли я опритомнів, почув несамовитий регіт і побачив біля себе кількох есесівців. Один із них тримав у руках довгу палицю. Це він, підкравшись ззаду, вперіщив мене нею по голові, а унтершарфюрер у цей час вистрелив у мене над головою.

Трохи оговтавшись, я пригадав, що серед інших диких розваг есесівців цей трюк був найпоширеніший. Я сам не раз бачив, як ці мерзотники задля розваги імітували розстріл в’язня, а потім реготали, наче наважені.

— Ти вже в гіммелькоманді, голубе, а ми прийшли до тебе в гості,— сказав один із них, і всі знову зареготали.

Мені, певна річ, було не до сміху. Я був у напівнепритомному стані й кепсько розумів, що зі мною діється.

Навтішавшись, вони повернули мені шапку (її приніс капо) і наказали продовжувати роботу. Капо підвів мене до канави і вліпив такого ляща, що я беркицьнув у болотяну рідину і деякий час борсався в ній, поки нарешті виліз, увесь виквацюваний у грязюку.

Мій вигляд ще більше розвеселив душогубів. Вони реготали, аж присідали, а один, згинаючись пополам од сміху, сказав:

— Російський чорт у болоті! Ой, не можу! Помру од сміху! Оце так цирк...

Нареготавшись, есесівці розійшлися.

Мене тіпала пропасниця. Я промерз до кісток, хоч надворі стояла несамовита спека. Щоб не випробовувати долю, взяв у руки лопату й почав працювати. Дихати було важко. Піт заливав очі, лице. Мучила спрага. Навіть не було радості від того, що залишився живий. Єдиним моїм бажанням у цю мить було померти. Уже шкодував, що не пішов за постенкетте...

Ударив гонг на обід. Одразу все завмерло. В’язні розправляли занімілі спини, витирали спітнілі обличчя. А на верховітті сосни уже зовсім охриплий в’язень продовжував кричати: «Я — мавпа!»

— Гей, ти, злазь обідати! — гукнув до нього капо, але нещасний наче й не чув.

— Ану, допоможіть йому злізти! — наказав одному з охоронників унтершарфюрера. Той звів автомата й почав цілитись. Першим пострілом бідолаху поранило. Зненацька він закричав по-німецькому:

— Смерть Гітлеру! Смерть фашизму! Прокляття вам, убивці! Все одно не втечете од кари! Червона Армія близько!..

Оскаженілий унтершарфюрер зарепетував на всё горло:

— Файер!

Пролунала автоматна черга. В’язень каменем упав на землю. Форарбайтери взяли його за ноги і потягли до трупів, рядочком укладених над дорогою.

Був полудень. Сонце зависло над головою і нещадно пекло. З болота піднімалися густі випари. Мошва зникла, натомість з’явилися якісь маленькі сірі мухи і гедзі. Жалили вони немилосердно.

Почалося шикування. Шикувалися блискавично, бо кожен хотів якомога швидше одержати баланду і зекономити зайву хвилину на відпочинок. Після того як нас перерахували, унтершарфюрер дав команду:

— Постенкетте айнцін!

Цеп охорони отягнувся. Частина автоматників оточила в’язнів, а друга розташувалася поруч, за похідними столиками, привезеними на грузовику разом з кесселями [41] .Есесівці на наших очах почали обідати. Їхній обід складався із чотирьох страв і міг викликати галюцинації в будь-кого з нас. Іноді хтось із них кидав нам обгризену кістку і з насолодою спостерігав за товкотнечею, яка зчинялася на місці, де впала кістка.

Нам теж привезли обід — на двісті голодних, виснажених чоловік два бачки ріденької бруквяної юшки. По чверть літра на кожного. Форарбайтери й капо харчувалися з есесівської кухні, але тільки після того, як пообідають конвоїри.

Капо Адольф почав роздавати баланду, а форарбайтери з гумовими палицями в руках пильно стежили за порядком. Штрафникам миски й ложки не давали, обід ми одержували прямо в шапки. Вони були настільки засмальцьовані потом і брудом, що баланда майже не витікала, та й не встигала вона витікати, бо її випивали за один ковть.