Слово після страти
Шрифт:
Збройне повстання готувалося давно, але планувалося воно трохи не так. Щоправда, у планах підготовки загального збройного повстання зондеркоманді відводилася особлива роль: вона мала виступити перша. Та зондеркоманда виступила значно раніше, ніж передбачалося. Це сплутало карти політичному центру освенцімського підпілля.
Керівником підпільної групи и зондеркоманді був литовський єврей капо Камінський. Він довгий час працював у крематорії №1. Поставивши своїм завданням вижити будь якою ціною» Камінський вірою і правдою служив есесівцям, виконував найганебнішу роботу в зондеркоманді, яка обслуговувала крематорії і майже поспіль складалася з польських євреїв. Змушений робити страхітливі злочини, Камінський проте не переставав думати про алібі, що й привело його в ряди руху Опору. Тупоголові есесівці, не без підстав вважаючи Камінського співучасником масових кривавих злочинів, цілком довіряли йому. Та і як було не довіряти, коли через його руки пройшли десятки ешелонів з євреями, яких спершу пограбували, а потім спалили в крематоріях. Камінський був «професором крематорійних справ». Саме це чомусь і замовчали автори загалом правдивої і цінної книги «Фабрика смерті» Ота Краус та Еріх Кулка, колишні політв’язні Освенціму. Очевидно, вони керувалися при цьому тим, що, оскільки Камінський врешті-решт прийшов у ряди руху Опору і загинув, уже будучи активним учасником підпілля, він змив із себе ганебне тавро ката.
Я дивлюся на ці речі інакше. Ні виправдання, ні тим більше прощення Камінському бути не може. Його руки по лікті в крові тисяч і тисяч невинних жертв, його власне життя — ніщо в порівнянні з життям сотень тисяч загиблих. Не може бути виправдання людині, на совісті якої такі страшні злочини, хоч би в ім’я яких високих ідей вона робила їх. Ріки пролитої крові, море виплаканих сліз не можна прощати ні великим, ні малим катам...
Поза всяким сумнівом, рішення Камінського пристати до руху Опору було продиктоване шкурними міркуваннями. Радянська Армія навально просувалася на захід. У таборі молилися на неї, вважаючи, що за місяць-два вона визволить Освенцім. А відтак наближався час розплати і для Камінського. От він і вирішив подбати про алібі. Та немає жодного сумніву в тому, що, якби Камінському вдалося пережити Освенцім, його все одно визнали б військовим злочинцем і посадили б на лаву підсудних разом із своїми хазяями есесівцями. Цього зажадав би кожен в’язень Освенціму, про це волав би попіл задушених у газових камерах і спалених у крематоріях.
Необмежене довір’я есесівців до Камінського дозволило йому відвідувати інші табори і допомогло встановити зв’язок із членами таємної підпільної організації. Треба сказати, що в тих умовах організація не мала права нехтувати допомогою будь-кого, а тим більше допомогою зондеркомандівців, які могли зробити багато. За дорученням керівного центру Камінський сховав на території крематорію №1 кілька десятків ручних гранат, що їх роздобули радянські військовополонені і жінки, котрі працювали на складі боєприпасів та на круппівському військовому заводі «Уніон».
Одного вечора в кінці серпня 1944 року начальник усіх крематоріїв Молл вишикував зондеркомандівців і оголосив їм, що капо Камінський як головний організатор таємної підпільної групи руху Опору розстріляний і що есесівцям, мовляв, усе відомо. Молл погрожував розстрілом кожному, хто наважиться стати на шлях Камінського.
Насправді ж адміністрація Освенціму нічого не знала про організацію, бо схоплений був тільки Камінський. Його виказав один польський єврей, який працював у зондеркоманді. Підпільникам стало відомо: есесівці здогадуються, що зондеркоманда щось замишляє. Найбільше есесівці боялися старих в’язнів, які надто багато знали і готові були на все. Обурені «невдячністю» Камінського, гітлерівці вночі вдерлися до барака крематорію №1, схопили кап оі били його доти, доки все тіло не стало чорним, а потім відправили в крематорій № IV, де розстріляли над величезною ямою, призначеною для спалювання трупів [49] .
49
Як уже говорилося, починаючи з 1942 року крематорії не встигали переробляти усю «сировину», що надходила. Через це були викопані велетенські ями, в яких спалювали не без участі того ж Камінського, трупи.
На місце Камінського прислали нового капо, німця, професійного бандита, привезеного з люблінського табору смерті Майданеку. В зондеркоманді тоді налічувалося близько тисячі чоловік.
Радянська Армія наближалася до Кракова. Гіммлер і Ейхман поспішали «переробити сировину», що нестримним потоком і далі надходила в Освенцім. Тільки з Угорщини ешелони привезли 450 тисяч євреїв. Словом, у катів роботи вистачало. Тисяча зондеркомандівців не встигали «переробляти сировину», і катівську команду довелося поповнювати. Кінець кінцем, вона стала надто велика і небезпечна для самих есесівців. Адже мова йшла про велику групу в’язнів, які були свідками й учасниками вбивства мільйонів людей. Зондеркомандівцям втрачати було нічого, тим більше, що есесівці не раз відверто заявляли: для них, зондеркомандівців, мовляв, одна дорога на волю — через газову камеру. А що буде саме так, сумніватися не доводилось, про те свідчила і практика попередніх років: досі склад зондеркоманди обновлювався кілька разів. Старих зондеркомандівців знищували, а нових набирали. Та оскільки в 1943 і 1944 роках освенцімська фабрика смерті ледве встигала перемелювати нові й нові ешелони невільників, міняти склад зондеркоманди було недоцільно, бо це позначилося б на «продуктивності праці»: новаків треба вчити, а тут дорога кожна година. Не слід забувати й того, що праця в зондеркоманді була дуже важка у всіх відношеннях і не така проста, як декому може здатися. Вона вимагала, крім фізичної сили і певних навиків, ще й суто фізіологічної пристосованості. Саме тому за останні два роки склад зондеркоманди не змінювався, вона тільки поповнювалась.
Крім того, з метою збереження таємниці, в’язнів, що вже працювали в зондеркоманді, не можна було використовувати на інших роботах. З другого боку, те, що в’язні довго засиджувалися з зондеркоманді, не могло не викликати тривоги в есесівців. Люди вивчали одна одного, згуртовувалися і через це ставали небезпечними.
Влітку 1944 року несподівано надійшов наказ ліквідувати дезинфекційну станцію в Освенцімі-І, Вікна її замурували, а для чого — ніхто не знав. Тим часом із зондеркоманди Біркенау відібрали триста в’язнів, привезли в згадане приміщення дезинфекційної станції й отруїли газом, після чого трупи одвезли назад у Біркенау. Всю операцію вже обслуговували не зондеркомандівці, а есесівці. В такий спосіб вони трохи ослабили зондеркоманду, якої почали побоюватися.
Невдовзі начальника всіх крематоріїв, есесівця Молла, перевели в табір Блехгамер, а потім у Равенсбрюк. На його місце призначили Буша. Попервах той ніяк не міг звикнути до своєї катівської служби: докори сумління він заливав горілкою і безпробудно пиячив. Щоправда, згодом Буш не менш ревно, ніж його попередник, виконував вказівки Гіммлера, однак колишнього порядку і залізної дисципліни в зондеркоманді вже не було. Підпільники, які пильно стежили за переміщенням есесівців, не поминули нагоди скористатися з цього.
Катівська робота, жорстоке поводження з боку есесівців і усвідомлення своєї неминучої загибелі, — усе це спонукало зондеркомандівців учинити збройний виступ. Про це вони сповістили керівництво руху Опору центрального Освенціму. Годі вирішили підняти загальне повстання. Відповідно розробили план виступу. Першого удару мали завдати зондеркомандівці. Їм відводилася роль детонатора. Саме розташування крематоріїв Біркенау, їхня віддаленість від есесівського містечка, чисельність і рішучість тамтешніх в’язнів, їхня бойова готовність і згуртованість — усе враховувалося при розробці плану повстання. Отже, зондеркомандівці, які були співучасниками страхітливого злочину, добровільно взяли на себе несподівану місію визволення тих, хто ще залишився живий.
На перший погляд може здатися, що в цьому є якась кричуща суперечність: кати повстають, щоб визволити себе і свої жертви. Та річ у тому, що негідники, які добровільно завербувалися в зондеркоманду, заробляли собі хліб ціною страхітливих злочинів і мріяли вижити на кістках мільйонів, як і Камінський, згодом побачили, що за вчинені злочини доведеться розплачуватись. Це й спонукало їх пристати до руху Опору. Їм уже втрачати було нічого, вони добре знали, що за будь-яких обставин їх чекає смерть. Цілком зрозуміло, що керівництво руху Опору не могло відмовитись від будь-якої допомоги, навіть допомоги зондеркомандівців.
Їх озброїли гранатами, вибухівкою, ножицями для перерізування колючого дроту і наказали ждати сигналу. Самостійно виступити дозволялося лише в разі безпосередньої загрози знищення. Та непередбачені обставини прискорили розвиток подій.
Вранці 7 жовтня 1944 року підпільникам, які працювали в центральній шрайштубі (головній канцелярії), а також в есесівських казармах, стало відомо, що прийшов наказ найближчими днями ліквідувати зондеркоманду. Цю звістку одразу ж передали в зондеркоманду. Її приніс в’язень Л. Вербель. Негайно зібрався штаб групи. Неждано в приміщення, де засідав штаб, ввійшов капо. Він дещо почув і збагнув, що тут пахне смаленим. Цей тупоголовий бандюга, який звик, що йому беззастережно корилися, накинувся на в’язнів з криком та погрозами. Його схопили і живцем кинули в палаючу піч. Після цього відкопали сховану зброю, роззброїли і знищили есесівців, котрі були на території крематорію, підпалили крематорій і зайняли оборону в лісочку за крематорієм.
Про початок повстання негайно сповістили зондеркоманди інших крематоріїв. В’язні зондеркоманди другого крематорію також піднялися на збройну боротьбу. В’язень Л. Г. Панець із Любліна обеззброїв есесівця і кинув його в піч крематорію. Частина повсталих відкрили стрілянину по сторожових вишках, а всі інші, перерізавши колючий дріт, подалися в напрямі Буди.
Озброєних до зубів есесівців підняли по тривозі й кинули на машинах та мотоциклах до місця подій. Есесівці оточили крематорій, зосередивши головні сили проти ліска, де окопалася основна група повсталих. Крематорій палав [50] . Уздовж огорожі з колючого дроту есесівці вели шалений кулеметний вогонь. Лише одній групі повсталих удалося вбити з десяток есесівців і вирватися з вогненного кільця. Вони втекли в напрямі Вісли, залишивши на полі бою кілька десятків убитих і поранених. Кати наздогнали їх у районі Райско, за 10—12 кілометрів од Біркенау. Втікачі забарикадувалися в сараї лісника. Підпаливши сарай, есесівці перестріляли всіх.
50
Цей крематорій до кінця існування табору так і не був відбудований.