Чтение онлайн

— А ви не вмирайте, дідусю,— м’яким оксамитним голосом озвався юнак.— Я ще заспіваю.

І завів пісню, яку я любив найбільше в світі, пісню, яка допомагала мені верстати нелегку дорогу мого життя за останні півтора року. Це була «Орлятко», пісня мого покоління, гімн комсомольців тридцятих років. Мої однолітки, дівчата й хлопці, були до безтями закохані в цю пісню і в усьому старалися бути схожими на героїчне Орлятко, мріяли про подвиги в його ім’я. Я слухав цю неповторну пісню, а в грудях щось тенькало й топилося, до горла підкочувався гарячий клубок. Ні до того, ні потім мені не доводилося бачити, щоб пісня отаке робила з людьми. Випростувалися зігнуті спини, розправлялися похилі плечі, очі світилися животворним вогнем, суворішали худі, зчорнілі обличчя. Здавалося, кинь у цю мить бойовий клич, і всі ці люди в єдиному пориві ринуть на вишки, на колючий дріт, під кулеметний вогонь і зметуть усе на своєму шляху. Дві тисячі сердець билися як одне серце, дві тисячі душ жили одними почуттями, з напруженою увагою прислухаючись до кожного слова пісні. Перед чарівником широко відкривалися душі, відкривалися серця. А він дарував нам світ казки.

Пригадую, до війни, майже щодня слухаючи по радіо свої улюблені пісні, якось не брав їх так близько до серця, більше сприймав мелодію і не вдумувався у слова. Зовсім по-іншому сприймалися ці пісні тут. Вони входили в нас як частка Батьківщини, частка рідної землі. Вони краяли серця, бентежили душі, кликали і надихали. Через те слова «Орлятка» довели мене до сліз.

А чи дізнається колись моя мати, проста сільська вчителька, про те, як розстрілювали її сина, як калічили, знущалися? Невже мені судилося залишитися в списках тих, що «пропали безвісти»?..

А чародій продовжував співати. Його пісня підіймала людей, оберігала їх від моральної загибелі, яка була рівнозначна фізичній смерті. Вона лунала як гімн мужності і відданості Батьківщині. Від неї віяло волею, молодецьким завзяттям, подвигом. У цю мить усе довкола стало якимсь іншим — і цей плац, на якому конали дві тисячі приречених людей, і смуга смерті, і три ряди огорожі з колючого дроту, і труба крематорію, що вивергала жирну пухнасту сажу, яка чорними сніжинками смерті осідала на землю, і сморід горілого людського м’яса. Мабуть, подумав я, усе це і є плата за прозріння, важка плата. Ех, не вміли ми до війни цінувати нашого радянського життя... А ще я подумав, що треба було на своїй землі боротися з фашистом, боротися до загину, а не чекати, поки він зв’яже тобі руки й ноги і вивезе на муки у свої пекельні освенціми. Мій батько, сільський вчитель, бувало, казав: «Краще в рідній землі кістьми лягти, як на чужині слави зажити...» Які це були золоті слова!

Юнак уже закінчував співати «Орлятко», коли хтось із в’язнів вигукнув: «Лягай!» Я спершу не зрозумів, у чому річ, та, перевівши слідом за іншими погляд на вишку, з жахом побачив, що вартовий, який стояв на вишці, цілиться у співака з кулемета. А юнак спокійно дивився на есесівця і співав далі. Тільки лице в нього стало біле-біле.

Ми всі обімліли, бо хто знав, що в есесівця на думці. Він міг просто пожартувати, а міг дати чергу. Нараз старий, сивий, як лунь, німець-політв'язень проворно встав і заступив собою юнака.

— Пане есесман! — звернувся він до есесівця.— Цей гефтлінг співає з дозволу блокфюрера Ауфмейєра.

Есесівець на мить завагався, а потім одвів цівку кулемета вбік і сказав:

— Гут, хай співає!

Німець повернувся на своє місце, супроводжуваний вдячними, захопленими поглядами двох тисяч в’язнів.

Співак перевів погляд на свого рятівника і звернувся до нього по-німецьки:

— Спасибі, друже, за мужній вчинок! Скажіть, яку німецьку пісню ви хотіли б послухати?

Зворушений такою увагою, німець назвав старовинну народну пісню про мальовничу Люнеборзьку долину. Виявляється, юнак знав цю пісню і заспівав її з якимось особливим почуттям, як би вкладаючи в неї всю свою душу. Німець розчулено слухав, а з його очей котилися сльози.

Після цього юнак проспівав українську пісню «Чорнії брови, карії очі...», потім білоруську, польську, чеську і під кінець французьку, чим остаточно полонив різноязике зборище невільників. Росіяни, українці, поляки, чехи, німці-антифашисти навперебій сердечно дякували йому за пісні.

Ось до співака почав пробиратися якийсь в’язень. Придивившись, я впізнав у ньому полтавця, котрий дав мені шматочок хліба в перший день роботи в штрафній команді.

— Спасибі, друже, за пісні, за те, що ти подарував нам неповторні хвилини людяності, мужності і краси,— сказав він юнакові, а далі обняв його і розцілував.

Хлопець засоромився, потім озирнувся довкола, очевидно, шукаючи вільного місця, щоб сісти відпочити. Зрозумівши, чого вій хоче, в’язні потіснилися, і юнак сів поруч зі мною.

Біля нього сів і чоловік із суворим, наче із каменю витесаним обличчям. Вони розбалакалися. Говорив полтавець, а юнак неуважно слухав його і чомусь не зводив очей із моїх покалічених рук. Нарешті він спитав:

— Що в тебе з руками?

— Покалічили на допитах,— відповів я.

— Гестапо?

— Воно!

— А давно ти в таборах?

— Півтора року...

Тут у розмову втрутився співбесідник юнака.

— Йому треба допомогти. Хлопець охляв, занепав духом, може загинути.

— Щось придумаємо. Найперше — треба знайти лікаря і ліки. Він же заживо гниє,— юнак показав на мої пальці і далі спитав: — Як тебе звати?

— Володимиром.

— А мене Георгієм, Жорою,— лагідна посмішка освітила його вродливе засмагле обличчя.— Давай будемо дружити. Згода?

Ми подали один одному руки.

— Приймайте й мене до своєї компанії. А звати мене...— Жорин співбесідник на мить задумався.— Звіть мене... дядьком Іваном.— Він змовницьки підморгнув і усміхнувся. З цього я зрозумів, що полтавець приховує своє справжнє ім’я. Мабуть, для цього були серйозні причини. Я вже знав, що жоден підпільник у таборі не назве свого справжнього прізвища.

Мій новий знайомий Георгій справив на мене виняткове враження. Аж не вірилося, що в цьому пеклі можуть бути такі люди. Високий, стрункий, статурний, з відкритим вродливим обличчям і живими карими очима, він притягував до себе людей, наче магніт. Усе в ньому було гармонійне, гарне. Та найголовніше те, що він з першої хвилини викликав до себе безмежне довір’я. Не минуло й півгодини, а цей юнак став мені близьким і дорогим.

— Я дуже радий познайомитися і з вами,— сказав я, звертаючись до дяді Вані.— Якби не ви, я ще позавчора міг би загинути.

— Не люблю розмов про загибель. Нам треба думати про життя, боротися за нього,— просто і переконано сказав наш новий знайомий дядя Ваня.

До нас підійшов штубовий і, подаючи Жорі пайку хліба, сказав:

— Візьми од блокового. Йому дуже сподобався твій спів. Захочеш їсти — заходь до мене, миска баланди і шматок хліба для тебе завжди знайдуться.

Жора чемно подякував за хліб, а коли штубовий пішов, сказав нам:

— Це такий же негідник, як і блоковий, але од хліба відмовлятися не будемо.

Табірні проміненти усіх рангів іноді любили корчити з себе добряків. Та що казати про дрібноту, коли сам комендант табору, катюга з катюг Рудольф Гесс іноді бавився у «справедливість», «доброту», «гуманність». У зв’язку з цим пригадую такий випадок. У блоці № 15 Освенціму-ІІ (Біркенау) постійно утримували від однієї до двох тисяч дітей різних національностей. І тут періодично проводилися селекції, в результаті яких виснажених дітей, непридатних до тяжкої фізичної праці, підправляли в крематорій. Одного разу після чергової селекції кілька десятків дітей посадили в грузовик і повезли в крематорій. Один дванадцятирічний хлопчик якось вистрибнув з машини й побіг назад у свій блок. При цьому бідолашний відчайдушно кричав: «Я не хочу в крематорій! Я хочу працювати!» У хлопчика був незвичайної сили голос.