Чтение онлайн

Я кулею вилетів із туалетної і за мить уже лежав на аппельплаці серед інших в’язнів. Мною тіпала пропасниця.

Після вечірнього аппеля я знову побував у туалетній кімнаті і серед інших трупів побачив висохле тіло бідолашного єврея. До сліз стало жалко миски баланди, яка так даремно пропала...

Перед вечірнім аппелем Пауль наказав нам шикуватися «на медогляд». «Медогляд» зводився до того, що Янкельшмок, Вацек і ще три холуї лід керівництвом самого Пауля переганяли п’ятірки в’язнів з одного боку майданчика на другий. При цьому вони пильно заглядали в рота кожному з нас. В результаті «медогляду» було виявлено шість «золотих гефтлінгів», тобто в’язнів, які вмудрилися зберегти золоті зуби або коронки. Через перевантаженість конвейєра система обстеження в’язнів десь давала перебої, і в окремих із них під час огляду і санобробки контролери не помічали корінних золотих зубів або золотих мостів, з якими деякі в’язні потрапляли в карантинний блок. Недогляд есесівського контролю виправляли Пауль і його підручні. Виявлене золото ставало здобиччю старости блока.

Після «медогляду» шістьох в’язнів повели на «співбесідування» в туалетну кімнату. Невдовзі п’ять із них повернулися із закривавленими ротами, а шостий залишився там: видно, не хотів, неборака, розлучатися із золотими зубами, от і попрощався з життям...

Аж не вірилося, що пішов тільки четвертий день, як я в Освенцімі, а скільки горя і страждань довелося зазнати за ці дні! Іншому не випадає стільки й за все життя. У моєму кволому, вимученому тілі згасали останні сили. Я з жахом чекав кінця. А помирати так не хотілося... Обвів поглядом в’язнів, що покотом лежали на бруківці перед блоком. Вони були висхлі або опухлі від голоду, з погаслими, мертвими очима, більше схожі на привидів, ніж на людей. Лежали мовчки, навіть не ворушилися, стараючись надовше зберегти рештки сил.

Дивлячись на цих страдників, я подумав, що всіх їх неминуче чекає спалення в крематорії. Але ж я знав, що кожен із них на щось надіється, жде якогось чуда. Бо чому ж інакше вони не кидаються на своїх мучителів, чому не лізуть на колючий дріт, не повстають, чому не борються, поки ще є хоч трохи сили, поки свідомість ще не скаламучена голодом? Мені, малому, здавалося тоді: оскільки в усіх однакова доля, значить, і думка повинна бути одна. Я не міг зрозуміти людей, які вочевидь помирають, а ще чогось ждуть, на щось сподіваються.

Мій погляд зупинився на вишці. Там нудився вартовий. Він знічев’я наспівував поганим голосом пісеньку «Ес гейц аллес форібер, ес гейц аллес форбай, нах дем айн децембер комт іммер відер айн май», що означало: «Все минає, все минає, і після кожного грудня неминуче настає травень...» Так, травень прийде, цвістимуть квіти... тільки для кого? Для негідників, убивць, нелюдів, а попіл із нас розвіють по землі. «Ні, цьому не бути!» — протестувала кожна клітина мого тіла.

Майданчик, на якому ми лежали, з двох боків був затиснутий між мурованими стінами двоповерхових блоків— нашого і сусіднього, четвертого. З третього боку відкривалася панорама табору з крематорієм. Четвертим боком майданчик підходив до потужної дротяної огорожі в кілька рядів, над якою височіла вишка вартового. Його кулемет був націлений прямо на нас.

Есесівець перестав співати. Спершись ліктями на кулемет і раз по раз позіхаючи, він деякий час дивився на в’язнів, явно нудьгуючи. Та ось він нагнувся і почав у чомусь длубатись. Невдовзі з вишки пролунало: «Ахтунг Ахтунг!»— і слідом за цим на майданчик, де ми лежали, полетіли дрібно поламані шматки хліба. Половина їх упала в так звану запретку, тобто заборонену зону, її ще називали смугою смерті. Вона проходила по всьому периметру дротяної огорожі на відстані чотирьох метрів від огорожі і з боку території табору позначалася білою лінією. Так на стадіонах розмежовують одну від одної гареві доріжки. На самій лінії стояли дерев’яні таблички з намальованими на них черепами, під якими були схрещені дві кістки. Якщо хтось переступав лінію смерті, по ньому без попередження стріляли.

Кидаючи шматки хліба, есесівець розрахував так, щоб частина їх упала на смугу смерті. Кілька десятків голодних в’язнів стрімголов кинулися за хлібом, причому багато хто не помітив, як порушив заборонену зону. З вишки негайно вдарив кулемет. Просвистіли трасуючі кулі. Їх було видно навіть удень — вони нагадували вогняні пунктири, що пронизували гаряче повітря. Залунали крики поранених і задоволений регіт есесівця.

З блока вибіг заспаний Вацек і з ним кілька холуїв. Вацек презирливо глянув на поранених, що відповзали од смуги смерті, і сказав: «Наїлися? Так вам, падлюкам, і треба...» Після цього він повернувся до есесівця, скинув мютцен і попросив дозволу забрати трупи, що лежали на смузі смерті. Есесівець великодушно дозволив. Убитих і поранених брали за ноги й тягли в туалетну. А ми ще нижче похнюпили голови. Мабуть, цієї миті не в одну душу заповзав відчай.

Зненацька сталося чудо, якого ніхто не сподівався. Воно примусило нас забути про всі жахи Освенціму, про голод і страждання, примусило кожного згадати, що він людина.

Було за полудень. Сонце пекло немилосердно. На гарячому піску перед блоком лежали купи напівмертвих, очманілих від голоду і спеки в’язнів. І раптом із цієї купи напівмертвяків, за кілька кроків од мене підвівся юнак і заспівав сильним, сказати б, якимсь срібним тенором. Це було так несподівано, що більшість із нас не повірила в чудо. Але чудо було. Спокійний і впевнений голос, сповнений чару поезії, виводив таку близьку і рідну кожному російському серцю пісню:

Слова пісні, її розлога мелодія озивалися в наших душах глибоким хвилюванням. Затамувавши подих, в’язні, наче зачакловані, слухали пісню, а вона лилася з уст статурного чорнявого юнака привільно й легко. По щоках багатьох котилися сльози. На обличчях застигли горе і радість, печаль і щастя водночас. А чарівник ятрив душі, краяв серця:

Здавалося, юнак і його пісня зненацька прийшли сюди із забутого мирного життя, з неозорих просторів рідної землі, прийшли, щоб нагадати: і ви люди! Чого ж опустили руки? Чого у відчаї похнюпили голови?

Обличчя юнака випромінювало таку чарівну посмішку, на яку не можна було дивитися, не усміхнувшись і собі. Видно, у пісню він вкладав усю свою душу, безмежну, ніжну любов до Батьківщини. І від того був щасливий.

Ми переживали хвилини, які може дати людині тільки справжнє мистецтво. Пісня викликала в серцях в’язнів і нездоланну любов до рідної землі, і водночас невимовну тугу за нею. Це був воістину світлий промінь у нашому чорному житті за колючим дротом.

У скорім часі слава про незвичайного співака прогримить на весь Освенцімський табір і сам він стане живою легендою, його пісні почують десятки тисяч освенцімських в’язнів — росіяни, українці, білоруси, грузини, казахи, вірмени, поляки, чехи, німці, А мені судилося пройти з ним пліч-о-пліч освенцімське пекло, Маутхаузен, Лінц- і дожити до перемоги...

Буває ж таке, що природа раптом розщедриться і дасть одній людині гарну вроду, чарівний голос, добре серце, незвичайну мужність і гострий, допитливий розум. Усе це було в юнака, який співав пісню. Закінчивши співати, він винувато усміхнувся до заплаканих, змучених людей, які вражено дивилися на нього.

Біля мене лежав дуже виснажений, хворий старик. Він уже пряв па тонку. Та ба, знайшов у собі сили, неборака, звестися на лікті, а потім і сісти,

— Боже, яка душа в цього хлопця! — сказав він тремтячим голосом.— Яка красива душа! Спасибі тобі, синку, тепер уже й помирати можна.