Чтение онлайн

Що вже мати убиваються з батьком, брат старший із невісткою його просять: «Та заспокойся ж ти, Саньку, забудь її!» А він знай стоїть на своєму: «Уб'ю, каже, суку, та й у тюрму піду! Усім буде краще!»

Словом, був хлопець і нема хлопця. От до чого баби доводять!

Так отож, тієї ночі проти Зелених свят (бо ані в Бога ані в чорта не вірили), поставили Коля і Вадік на Забірських ставах браконьєрські сітки, бо крупні короп і карась вже віднерестилися і гуляли так, аж гай шумів. Думали цієї ж ночі центнери два риби підняти, та й з самого ранку її у Київ відвезти, бо з перекупниками вже домовились по десять гривень за кіло віддати.

Спорядилися добре. Із сторожем домовилися, щоби він за двісті гривень їм човна у кущах залишив і тривогу не піднімав, але коли вже близько дванадцятої ночі сітки були закинуті, то побачили, що до ставу на своєму джипі «Ніссан» хазяїн приїхав і прямо у сторожку попер, а потім і у гостьовому будиночку світло запалилося.

Ну що тут поробиш? Поїхали додому, узяли рушницю, щоб якщо що пальнути для «острасткі», перехилили по чарчині, і отак годині близько другої ночі через поля на старому УАЗі з будкою поверталися.

Аж гульк, бачать друзі, на дорозі гола людина лежить, ледве встигли загальмувати. Отак прямо над ним і зупинилися, так що номерний знак, йому ледь у писок не в'їхав. Вийшли подивитися, що до чого. І справді, лежить людина, чоловік середнього віку, лисий, жопа вся у крові, а поруч із ним на узбіччі стоїть червоний БМВ «трієчка» із увімкненими фарами й заведеним двигуном. Просто пиздець якійсь!

Аж тут піднімає людина голову та й каже… «Хлопці, відвезіть мене до Києва у лікарню. Тисячу баксів плачу! Отам в БМВ у бардачку лежать!» Пішли подивилися, і точно! Штука баксів! Чого ж не відвезти? Хрін вже з нею з тою рибою і сітками! Така вдача!

Заглушили БМВ, загасили фари, забрали ключі поставили на сигналізацію, завантажили того чувака до себе у машину, а йому, либонь, щось у сраку запхали. Криком кричить… Боляче! Боляче! Ну нічого ж не поробиш, поклали його на підлогу, та й питаються: «Що з тобою, чоловіче, сталося?» А він каже, що то йому бандити у сраку пляшку від пива засунули та і розбили там… Перезирнулися тоді Коля з Вадіком, мовляв, хто ж то таке міг зробити? Та й поїхали собі.

А дорогою ж продовжують питати: через що така халепа сталася? А отой чувак їм і відповідає; що буцім він чіплявся до однієї малої неповнолітньої дівки, так ото її брати йому так і помстилися, пляшку у сраку запхавши, та й розбивши її там. А як же ж звали ту дівку? Гордієнчиха, каже. Наталка. Опа!

Отак як були, посеред полів, зупинилися, розвернули машину і гайда знову у село! Гнали так, що за три хвилини вже були під садибою братів Гордієнків, яку вони разом побудували так, щоб у Саньки був окремий вхід, а у Серьоги окремий. Бо у Серьоги вже троє дітей, дружина те та се, а малий Санька парубкує, так щоб не заважав гуляючи.

А Санька, незважаючи на ту пізню пору, і не спав. Дрімав собі, одним оком в телевізор втупившись, де фільм про Голодомор показували «Жовтий князь».

Як побачив фари, та почув гальма, то враз очуняв, а як застукали у двері, то пішов і відкрив. Бачить друзі — Колька Малуха та Вадік Довганюк стоять перелякані та починають якусь пургу нести, що так і отак, знайшли якогось чувака посеред дороги, який каже, що ти йому у сраку пляшку від пива засунув за те, що він до твоєї сестри малолітньої приставав! Що за хуйня!?

Пішли розбиратися. А й справді — лежить у машині лисий, голий хлоп, із жопи кров ллється, так, що вже калюжа така пристойна натекла, трусить його усього, а воно падло й каже, що він пожартував, і усю ту історію із сестрою і братами вигадав, бо не знав, що оті люди в машині Сашка Гордієнка друзями виявляться, а пляшку ту він сам собі у жопу запхав, бо якийсь там масаж робив. Короче, пурга така, що йоб його мать! Гуморист, бля, Євгеній Пєтросян!

Хлопці і питають: «То що робити, Саня? Ми ж думали, що то ти йому пляшку у сраку запхав, бо характер твій крутий знаємо, а як він до міста добереться і розкаже мєнтам, то тебе пов'яжуть. А на хріна воно тобі треба? То краще його у ліс вивезти та й закопати. А коли то не ти зробив, то що тепер з ним робити?

Короче, пішли до Сані в хату, бухнули самогонки, запили «Живчиком» і порішили чувака просто в поле вивезти та й кинути. Хай сам собі вибирається. А Санька, прихопивши свій обріз, погодився з друзями на «рибалку» у Забірря поїхати, бо не втрачати ж рибу і снасті? Про ту штуку баксів, що у лисого в машині взяли, Саньку не казали. Менше знає — краще спить!

Як задумали, так і зробили. Лисого мудака викинули прямо в полі з ключами від машини, метрів за п'ятсот від дороги, майже у тому місці де й знайшли. Все канючив: «В Київ! В Київ до лікарні!» Ага, зараз! Розігналися! Ти людину ледь не під статтю підвів, а ми його — рятуй! Хуюшки!

Як витягали з машини, то рота йому ганчіркою старою заткнули, щоб не волав на усе село. Так він, здається і не волав вже, бо знепритомнів. А як вже сідали до УАЗу, то отією осокою, що її Колькина мама до Трійці нарізала та й в машині забула, кровіщу з салону повимітали, а віник отой закривавлений Санька тому підору, що на нього наговорював у сраку вставив! Ну чистий «пєтух» получився! А що не так? Бо «пєтух» він і в Афрікє «пєтух»!

Отака історія! Така, бля, вічна молодість! Хочте вірте, хочте ні!

Але, якщо вже зайшла мова про півнів, то тут треба сказати, що найкращий півень у селі був у Ірки Дорошенчихи, у якої позаторік теля з двома головами народилось. Пам'ятаєте? Якраз на «гробки» то було, після Великодня, коли у Пашки автослюсаря, собаки малу покусали, так він їх усіх узяв та й постріляв. І такий же ж був красень той півень, що Жорою звався, — перший парубок на селі. Сам рудий, з білою грудкою, хвіст чорний із сизими переливами, гребінь червоний, масний, півока закриває, а як підніметься, то що зірка рубінова на кремлівській башті засяє! А забіяка такий, що тільки із хворостиною повз нього проходити і можна. Як бува, кинеться на людину зненацька, так ледь очі не виклює, так підлітати вмів! Зарізати б його, падлюку, за оту задиркуватість, бо скільки дітей вже налякав, але шкода. Курок топче, що той Казанова, і несуться ж після нього гарно. А співає як! Влітку перший раз рівно о третій, коли ще темінь на дворі така, хоч око вийми. Справедливо люди мудрі кажуть, що ніч найтемніша перед світанком. Другий раз рівно через годину. Ну і третій раз, як сонечко от-от з-за обрію вже встане. А за ним і інші півні голосити починають, тільки Жора все одно найкращий!

Як співали перші півні, Лесь не чув. Відкрив очі він лише тоді, коли відчув на своїх сідницях якийсь холодний і вологий дотик, а потім щось шерхате і тепле лизнуло його в сраку. Лизнуло раз, потім другий, а потім і зовсім запустило йому язика у проміжність. «Чупакабра!» — майнуло в голові і він застогнав.

«Пестощі» вмить припинилися і щось біле (так він бачив боковим зором) відстрибнуло вбік.

То був його тезка. Місцевий приблудний пес на прізвисько Білий, який прямував з «собачого весілля», бо у німецької вівчарки Найди, що жила за високим парканом на восьмому мікрорайоні почалася «течка», і він майже цілу добу провів у зграї місцевих приблуд, що збіглися на отой незрівнянний запах. Втомившись від нескінченних сварок і безглуздих залицянь, Білий вирішив зганяти додому трохи підживитися у тих «городських», які його зазвичай підгодовували. Дорогою, перед самим ранком, він знайшов у полі людину від якої струмував знайомий запах. Це, здається був отой дядько, що жив біля озера й інколи пригощав його залишками борщу, шкірочками від сиру, а інколи і печивом.

«Цікаво, — подумалося собаці, — а що він тут робить?»

Відповідь на це питання, цікаво було б знайти і тілу, що мугикаючи і стогнучи потяглося рукою до рота і витягло з нього довгу брудну ганчірку, заляпану машинним маслом і важко застогнало. Потім тіло трохи підняло голову і, озирнувшись назад, побачило увіткнутий в сраку осоковий віник. Від того видовища тіло дрібно затряслося і Білий почув те, що називалося людським плачем. Тіло плакало. Плакало довго, гризучи землю під собою.