Чтение онлайн

Але долі судилося вчинити інакше.

Десь здалеку почулося завивання сирен і за якусь хвилину на подвір'я Васильківської лікарні влетів беркутівський джип, а за ним звичайний ментовський УАЗік.

«Швидше давайте ложі, бо у нас поранений!» — з такими словами один з беркутівців забіг до лікарні, тоді як інші були біля УАЗика.

Коли ж ноші було подано, то із заднього сидіння автівки у непритомному стані вони вивантажили і поклали на них… кого б ви думали? Вже добре знайомого вам Саньку Гордієнка!

«Що там у нього?» — запитали майже разом головлікар та черговий хірург, коли непритомного Саньку завезли у прийомне відділення.

«Вогнепальні поранення від АКМ у шию, здається, ногу і спину, але крові небагато…»

«Наскрізні? — головлікар нахилився намагаючись побачити характер поранень… — фу, як від нього рибою тхне! Де ви його знайшли, у болоті?»

«У шию і праву ногу наскрізна, а під лопатку… хрін його знає…»

«Теж наскрізна… оно вихідний отвір… — вказав головлікар (затятий мисливець) на маленьку цятку із зовнішнього боку чорної заляпаної риб'ячим слизом адідасівської олімпійки, — Марино Олексіївно, — звернувся до медсестри, — зателефонуйте у Київ у військовий шпиталь і скажіть усі вихідні дані на двох пацієнтів, хай готують операційні. Василині накажіть дати оцьому (лікар вказав на Сашка Гордієнка) все те саме, що і попередньому пацієнту, тільки вже в машині. Нехай готує розчини… Іване Петровичу, — звернувся до хірурга, — ми з вами їдемо, давайте збирайтеся… Вантажимо обох у машину і в Київ у військовий шпиталь і чим швидше, тим краще…

«Так машина ж одна! — спробував зауважити хірург, який завжди жалівся на нестачу матеріальної бази лікарні.

«Нічого, якось помістимось!»

Коли ж хвилин за сім, карета швидкої допомоги у супроводі «Беркуту» чкурнула на Київ, у дворі лишилися стояти двоє звичайних ментів, які приїхали на УАЗіку.

Закуривши, до них повільно підійшов лікарняний сторож і прокашлявшись, обережно так запитав: «Хлопці, а що сталося?»

«Та хєрня якась! — знизав плечима один з ментів, — оце ж, прости господи, близько третьої ночі оголосили «Перехват» і дали наводку на сірий чи зелений УАЗ 01… скільки там?» — запитав у товариша.

«666 Ка Ве…» — відповів той, затягуючись цигарчаним димом.

«Отож… а десь години близько пів п'ятої, коли тільки почало розвиднюватись, з-за повороту на Липовий Скиток, той що у Данилівці, вирулює те авто, яке «Беркутівці» зупиняють. А там двоє «хе-хе» рибалок, напівп'яних, а в машині повно риби, мисливська рушниця, набої, снасті браконьєрські… Опа! Ідіть сюди… Поклали мордами на землю, наручники вдягли, поки те та се, мовляв, ви, хлопці, «попали», бо на вас є наводка, що ви людині у сраку пляшку від пива засунули тай розбили її там, а ще тисячу баксів у нього увели і кинули здихати в полі… А де третій питають? А тут і третій з машини вискакує… у рибі, бач, заховався, і як шмальне у «беркутівців» з обрізу, добре, що просто шротом дрібним, а не картеччю чи кулею, та й то мимо, так, що ніхто не постраждав, та й утікати… Ну то з АКМу дали чергу і по ньому, хотіли по ногах, а воно ж угору задирає, як стріляєш, тому вийшло, як вийшло. Завалили, карочє… Бачать, а то Санька Гордієнко, якому справу про отого мєнта з Калинівки шили, якого хтось цієї зими по голові кийком угрів. Карочє, добігався… Тепер йому як мінімум років сім-вісім світить…»

«Ага, якщо виживе…»

«Та виживе, виживе… — роздягнувши «стріляного», обдивившись рани і вштрикнувши йому в руку катетер, хірург Іван Петрович був певен, що той виживе, — звичайний больовий шок, і легка контузія. Крововтрата невелика, кулі пройшли навиліт, шийна артерія не зачеплена, ото хіба що легеня, «прошита» у нижній долі, так то не смертельно, ще б трохи нижче і зачепило б печінку, ото б була проблема, а так, тиск трохи впав, чорт його знає, може і є внутрішня кровотеча, але невелика, так що я думаю виживе… Хоча…»

Карета швидкої у супроводі машини Васильківського «Беркуту» із увімкненими сигнальними ліхтариками, але без сирени неслася в бік Києва. За вісім хвилин, проскочивши відстань від Глевахи до міської смуги, машини увірвалися в столицю і помчали порожніми на цей час вулицями найпрекраснішого у всьому світі міста, що занурене у найміцніший передранішній сон, у буйній своїй червневій красі розкинулось по обидва береги вкритого туманом Дніпра.

Саме о цій порі доспівували свою третю за ранок пісню горласті півні по всій Україні. Але найголосніше виводив своє «ку-ка-рі-ку» видатний забіяка із Плисецького вогняно-червоний Жора.

Сонце вже показало з-за обрію густо-рожевий, полум'яний диск і піднімалося з того боку нашого пишного краю, де несла свої води швидкоплинна Десна. Від його ще зовсім лагідних, теплих променів розбігалася, тікала навсібіч різна сатанинська наволоч.

Втікали у свої хащі та малогабаритні квартири звичайні лісові та київські відьми, дикі вурдалаки та лисаки плигали в свої болота та каналізаційні люки, забивалися у підвали перевертні, дрібні та середні демони різних мастей втікали далі із ніччю на захід і, лише один, здоровезний лисий і рогатий чорт настирливо переслідував карету швидкої допомоги, в якій знаходилася заповідана йому душа малоросійського письменника Леся Білого.

Якщо встигне ухопити її до шостої ранку, як на великий лаврський дзвіниці ще не задзвонять дзвони, а сонце не освітить разом куполи усіх київських церков, то буде душа його навіки! А як забариться сам чорт, то світлий празник Святої Трійці, яка воз'єднається нині на небесах, відніме у нього те право! Бо не дозволяє Господь на Великі, двунадесяті свята забирати чортам душі людські у пекло.

Тому і летів чорт за машиною, підглядаючи за усім, що відбувалося в її салоні, де на пересувних ложах з обох боків лежали два поранені чоловіки, один з яких був непритомний, а інший (душа його і належала чорту) із вдячністю дивився на дії лікарів — хірурга та його помічниці, що у будь-який спосіб підтримували у них обох життя. Головлікар поруч з водієм сидів на передньому сидінні.

Чкурнувши проспектом 40-річчя Жовтня, машини вилетіли на Московську площу і бульваром Дружби народів помчали у бік іншого бульвару імені видатної української поетеси Лесі Українки, де і знаходився військовий шпиталь, у якому чергова бригада хірургів-лікарів вже готувала операційні для двох поранених.

Годинник на міській ратуші показував за десять хвилин шосту.

«Треба діяти! — подумав чорт і щосили смикнув за руку лікаря хірурга, який побачивши, що у непритомного пацієнта зовсім незначно опустився тиск, вирішив зробити йому, про всяк випадок ін'єкцію адреналіну.

Після препарату введеного у катетер, молодий чоловік майже миттю розплющив очі і зробив великий вдих. Після чого голосно проказав:

«Ух, йоб твою мать!»

У машині всі дружньо заржали: «Буде жити!»

Не сміявся тільки один Лесик, який упіймав на собі, спершу вкрай здивований, а чимдалі, то лютіший і лютіший погляд Сашка Гордієнка.

«А ця сука що тут робить!? — зашипів той крізь зуби, побачивши вже знайому з цієї ночі лису голову, яку ні з ким не можна було переплутати. — Це ж він, падла, сам собі пляшку у сраку і засунув, а на нас з пацанами звернув… Це через те нас менти у Данилівці взяли і мене підстрелили… Йобаний брехливий підара-а-а-а-ас — з тими словами він підхопився на лікті і, як був, із вставленим у руку катетером, накинувся на Лесика, намагаючись ухопити його руками за горло.

У боротьбу вступилися медсестра та хірург Іван Петрович. Але медсестра майже миттю відлетіла у протилежний бік кабіни, відкинута «кінським» ударом правої ноги «пораненого», що отак раптово очуняв, і, вдарившись об металеві двері на якийсь час осіла на підлогу, втративши свідомість. Боротьбу продовжував один хірург і то недовго. Тримаючи Леся за горло руками, Сашко Гордієнко, так вдало поцілив йому прямо лобом у скроню, а потім у ніс, що той залився юшкою і теж відрубився.

У залізних лещатах Гордієнківської хватки, Лесик бився недовго. Задубілі від важкої селянської праці, сильні руки, хоч і пораненого, але напрочуд живучого молодого двадцятичотирьохрічного плисаки, міцно тримали його за горло. І тієї хвилини, поки у кабіні швидкої панував тотальний хаос і паніка, вистачило, щоби його харчання і конвульсії припинилися, а задерта голова покірно впала на тонку лікарняну подушку.