Чтение онлайн

— Краса не живе без оплесків, а істина їх цурається.

— Оплески цілих століть і тисячоліть — то не теперішні оплески, то не зневажливе плескання дешевеньких і збуджених юрмищ… Творіння митця, стаючи й уже ставши безсмертним, помагає пізнати істину. — Цю палку свою відповідь Луцій завершив так: — Істина єднається із красою в безсмерті, і стосується це й тебе, любий Верґілію.

Земне було те безсмертя, про яке казав щойно Луцій, — земне, а тому й не позачасове, у найкращому разі — довічне, та й це ще навряд! Бо вічні лише неосяжні Сатурнові землі завдяки вічному своєму поверненню в божественному забутті, тоді як тут ішлося про славу. Хіба це для безсмертного — не найжорстокіша мука: неспроможність померти?! Хіба це — не покара? Хто прирівнює істину до краси вічносущої, той відкидає живе безчасся, цілющість і ласку голосу! Доля жахлива чекала б тоді на Гомера, й Есхіла, й Софокла, і Еврипіда — на могутніх отих старців, та й на самого Лукреція, що так рано спочив непробудним сном, — всі вони мусили б жити жахливим життям, довічно вмираючи смертю земною, — вмираючи доти, доки з людської пам’яті зітреться останній рядок їхніх творінь, доки жодні людські вуста вже не декламуватимуть їхніх поезій, доки на жодному к'oні вже не йтимуть їхні трагедії; тисячократною смертю судилося б їм помирати, і вічно, знову і знову їх викликали б із підземного царства, викликали б до цього сміховинно-примарного проміжного царства земного безсмертя. Якщо все це і справді так — а ймовірно, що так воно й є, — то чи не варто було б і їм, найбезсмертнішим серед безсмертних, чи не варто було б їм усі свої творива знищити, знищити першими, попереду всіх — задля земель щасливіших, щоб жити на них? О Евридіка, о Плотія! Авжеж, так і було воно. І він промовив:

— Стріла Аполлонова ранить смертельно, але не приносить смерти.

— Атож, — кинув Плотій. — Якби я щомісяця не пускав собі кров, то давно вже пішов би у сиру землю до своїх предків.

Луцій на знак згоди кивнув головою:

— Стріла Аполлона навіки у серці… А в того, хто живе зі стрілою безсмертя у серці, нема іншої ради, як власну гідність урівноважити витримкою, якщо він бажає узяти собі за взірець Епікура великого. — Він і сам являв щонайяскравіший приклад такої витримки, коли, перекинувши ногу на ногу, впершись ліктем у коліно й випроставши перед собою руку з розгорненою долонею, виголошував цю свою думку. — Бо чим же заміниш красу й урівноваженість такої шляхетної, такої чистої форми, коли життя людини не простирається далі, ніж вона бачить, ніж вона чує і осягає рештою своїх чуттів? Бачити й чути красу — то був найвищий хист, що ним Аполлон міг наділити людину, і митець, якого обрав він і який дістав цей божественний дар, — цей митець має нести свій тягар…

— Невже ж і тобі так нелегко нести його, Луцію? — поцікавився Плотій.

— Я кажу не про себе. Я кажу взагалі про митців і насамперед — про нашого друга Верґілія… Адже він, я гадаю, погодиться не лише з тим, що це вочевидь випливає з Епікурових принципів, а й з тим, що ці принципи нас дуже близько підводять до Платонових поглядів на прекрасне і, як на мене, навіть ідуть іще далі, й на підставі Платонових поглядів їх, певна річ, ніяк не спростуєш…

— Я з цим погоджуюсь; мабуть, так воно й є.

Може, Луцій і має рацію; але тепер йому це байдуже.

І все ж таки, все ж таки… Нехай життя людини й не простирається далі, ніж вона бачить і чує, нехай с'eрця відлуння вчувається лише там, де серце б’ється, й нехай урівноваженість людині рокована, отже, як найостанніша грань її гідности й значення, грань, що визначає їй долю як форма і тільки форма, одначе усе, що твориться лише заради краси, краси чистої, заслуговує на найстрашніше прокляття й на місце у порожній ніщоті, бо навіть у холодній урівноваженості воно — лише дурман сп’яніння і збочення з правдивого шляху, лише уявлення, яке не воліє пізнання, цієї єдиної обителі богів. Ох, очі, очі, що, крім злотосяйної краси буття, вже нічого не бачать, бо визирають з-за ґрат гнітючої сліпоти! О краси сповнений і красою розкрашений світ! У ньому зведено Рим, тут безліч палаців і парків, картина міста, велична картина, вона підступає все ближче і ближче, вона зникає в самій собі й усе ж поряд лишається і собою заповнює лазурову блакить. Авґустів палац і Меценатів палац, а неподалік — його власний будинок на Есквілині, прикрашені колонадами вулиці, прикрашені статуями майдани і парки, йому бачився цирк і амфітеатри, де несамовито гриміли орг'aни, бачилось, як гладіатори задля краси із хрипінням дух випускали, як на людей звірину нацьковували, як юрба, тріумфуючи від насолоди, шаленіє довкола хреста, до якого прицьвяховано непокірного раба, що то реве, то скімлить від болю (дурманне сп’яніння від крови, дурманне сп’яніння від смерти, але й — знов і знов — від краси), і йому бачилось, як хрестів усе більшає, більшає, їх уже — ліс, а круг них смолоскипи, а круг них все вогні та вогні, поліна потріскують, над юрмищем ревище, і над усім цим здіймаються омахи, море вогненних омахів, що накриває все місто Рим, щоб, пішовши на спад, після себе не лишити нічого, крім чорних руїн, потрісканих решток колон, скинутих статуй і землі, бур’янами зарослої. Йому все це бачилось, і він знав, що так воно й буде, бо справдешній закон реальности неминуче помщається й має помститись за себе людині, надто коли його, вищого за будь-який вияв краси, переплутують з виявом цим і саме тим і кривдять, неповагою викликаючи в нього зневагу. Над законом краси, над законом митця, що жадає лише суголосся, височіє закон реальности, височіє — о божественна мудрість Платона! — Ерос у плині буття, серця закон височіє, і біда тому світові, що забув про цю останню реальність. Чому знати про це має лиш він? Чому решта людей ще сліпіші, ніж він? Чому навіть друзі цього не бачать, не розуміють? Чому він надто немічний, чому надто кволий і надто німий, щоб це розтлумачити їм? Чи він просто нездатний на це через власну свою сліпоту? Йому бачилась кров, він відчув її присмак у роті, і стогін хрипкий народився у грудях, прохрипів крізь горлянку, і довелося відкинути голову на подушки.

Безсмертна лиш істина, смерть безсмертна ув істині. Досить заплющити очі, й відчуєш, як сліпота прозріває, як покоряється доля.

Бо хоч закон осягають завжди лиш у формі, накресленій долею, вічно незмінній, хоч і форма, а з нею і доля не полишають холодних, несхитних острогів прадавніх сатурнових царин, все одно прометеївська згага жадає вогню, що палає у спільних глибинах верхнього й нижнього світу; і, розриваючи пута чистої форми, пута одвічного коловороту повернень, змагаючи долю, змагаючи форму, шлях свій торує ця згага до найглибших глибин, де пращур тронує, в десниці якого — закону реальна істина.

І тому: ген-ген на жаскому краю реальности, над усією жаскою пітьмою й над усіма безоднями, у жаскій рівновазі завис, поріднившись зі смертю, сміх, ця непевна межа поміж жагою життя і самознищенням, сміх, поцейбічний, мов земний вулканічний гуркіт, і потойбічний, мов усмішка моря на заході сонця, — сміх, що накриває й руйнує світ… Але ні, не чути було вже ніякого сміху, не видно було вже ніякої усмішки. Стурбований Плотій озвався:

— Лікар давно мав би бути вже тут… Зараз самі ми його пошукаємо, як до Авґуста підемо.

І обидва вони підвелися.

Але він хотів, він мав їх затримати: їхню сліпу сліпоту потрібно було розвіяти. Якась нездоланна сила спонукала його переконати їх, щоб вони не відкидались від нього, якась нездоланна сила спонукало його про це їм сказати, сказати про те, чого вони не розуміли і зрозуміти, на жаль, не хотіли. І, хоч він ледве чи це розумів уже й сам, слова таки знайшлися:

— Реальність — це кохання.

Слова пролунали — і враз перестали вже бути незрозумілими. Адже боги, аби тамувати страждання самотньої пристрасти, послали людині кохання, і той, хто його сподобився, — той бачить реальність; він — не просто вже гість у розлогах своєї свідомости, куди його прийнято. І знову почувсь його голос:

— Реальність — це кохання.

— Атож, — Луцій потвердив, схоже, ні вражений, ані навіть здивований. — Певна річ, саме цього ти нас і вчив, і коли я дивлюся тепер на Тібулла, чи на Проперція, чи на того ж таки юного, але вже доволі вульгарного Назона Овідія, то хочеться навіть сказати: ти нас і недоростків тих учив цього надто-таки наполегливо, вони ж бо гадають, либонь, що, йдучи твоїм шляхом, тебе, недосяжного, ще й, чого доброго, перевершити зможуть; у них взагалі вже немає тепер інших тем, крім кохання, і я, щиро кажучи, цим ситий донесхочу, хоч проти самого кохання загалом я нічого й не маю… А куди це, до речі, подівся отой юний грек, про якого ти згадував?

Отже, все було марно. Усе знову звелося до того самого, до літературщини, звелося лише до поверхні реального буття, так наче йому, хто лежав оце, тут хотіли довести, що й сам він ні на що краще не заслуговує, ба більше, що навколо нього була така собі літературна порожнява, яка не становила навіть крайню поверхню якоїсь поверхні, котра межує із чим-небудь — чи то з глибінню небесною, чи то з глибінню земною, а межує хіба що з порожнім нутром краси. Бо він, хто пройшов цей неправедний шлях повернення, хто впивавсь і запалювавсь тільки красою, хто в своєму безумстві за зовнішнім лиском і лоском намагався забути про власне безсилля, хто в серці людському не вмів сам розгледіти щось вічне й незмінне і змушений був закликати на поміч і зорі, й прадавні часи, й увесь сонм богів, — він не кохав зроду-віку, а те, що коханням вважав, була просто душевна нуда, туга за втраченим краєм, де колись — о, як давно це було, як давно воно втратилось, відійшло в забуття із дитинством, відійшло в потойбічність, — де колись і для нього було кохання; лише краєві цьому присвячував він свої вірші, з його уст не злетіла жодна пісня про Плотію, і навіть тоді, коли з ласки Азинія його власністю став Алексіс і він, зачарований вродою хлопчика, забрав собі в голову, нібито саме його і оспівує, — навіть тоді він спромігся не на пісню кохання, а на подячну еклогу, до Полліона Азинія звернену, еклогу, в якій, власне, і мови не вартій, трохи йшлося і про кохання в жаданім краю. Ні, це помилка — гадати, що він, хто повік не кохав і кому не поталанило скласти жодного справді любовного вірша, справив бодай який-небудь вплив на тих юних співців кохання, а їхнім духовним родоначальником не назвеш його і поготів; не від нього вели вони свій родовід, чесніші вони і щиріші від нього.

— Ох Луцію, любий, у них — свій родоначальник, кращий, ніж я, і звати його Катулл, а мене вони навіть ніколи і не наслідували, та й не мали у цьому потреби.

— Від них тобі не відмахнутися, хоч опіки своєї ти їх і позбавив; в еклозі ти й сам так і пишеш: «Вже… мені… не співати пісень. Вам без мене вже пастися, кізки…» Ні, Верґілію, ти був і лишається їхнім духовним родоначальником — щоправда, таким, могуття якого їм не досягти ніколи.

— Ні, Луцію, я дуже немічний і був такий, мабуть, завжди; щодо цього мене, либонь, можна й справді назвати родоначальником їхнім, бо цю немічність вони в мене все ж таки перейняли… Спільне у нас лиш одне — те, що ми недовговічні…

— Як я знаю, Катулл і Тібулл померли у свої тридцять, а тобі вже всі п’ятдесят, — завважив Плотій.

Ох, нехай би там скільки поет у своєму безсиллі душею кривив, себе переконуючи, нібито край дитинства його, за яким він, можливо, і тужить, — то саме безбережжя одвічних розлогів і нібито звідти він чує глибини землі і неба, та насправді його рідний край — це площина чиста-чистісінька, і він зовсім нічого не чує, а вже смерть — і поготів.

— А скажи мені, Плотію, чи давно смерть забрала Тібулла? Відтоді минуло лишень кілька тижнів… А тепер і недужий Проперцій лежить, як і я, вже на смертному одрі… Богам наша неміч уже вочевидь не до шмиги, і тепер вони заповзялися вигубити нас до ноги…