Чтение онлайн

— Наш любий тишко Проперцій, на своє і на наше щастя, поки що живий і здоровий, а ти — й поготів… І ще й через двадцять років він у свої п’ятдесят, а ти — в сімдесят, ви, попри всі нескінченні свої болячки, позмагаєтесь легко з будь-ким із тих юнаків, хай це буде Овідій чи там хтось інший…

— І так само, як нині без «Еклог» і «Георгік» про них ми нічого й не чули б, — утрутився Луцій, який любив у літературі розставляти усіх на свої місця, — так само, як тим юнаком ти вказав уже шлях до ідилії, шлях до буколіки, до Теокріта, так самісінько й далі ти вестимеш усіх їх новими шляхами…

— Теокріт не взірець мені, скоріше Катулл, хоч і про це сперечатися можна…

Ледве стримавшись від літературних пророцтв і оцінок, Луцій промовив:

— Катулл, як не є, — твій земляк, о Верґілію, а спільна колиска нерідко породжує і спільні помисли, спільні уподобання…

— Катулл, не Катулл, Теокріт чи не Теокріт і нащадки усі разом з ними!.. — пробурмотів Плотій. — Ти — Верґілій, ти — це ти, й через усі двадцять років, якщо я доживу, ти будеш миліший, багато миліший мені, ніж усі вони гамузом; як на мене, ти не маєш із ними нічого спільного.

Різку межу провів оце Плотій, самого його переоцінюючи й недооцінюючи молодь, і йому тішило серце, що Плотій зарахував його до зрілих, до сповнених сили, до тих, хто не приречений на передчасну смерть. І все ж довелось-таки пояснити Плотію, чому ці оцінки хибні:

— Несправедливий ти, Плотію, до молодих; на свій лад вони чесні, можливо, навіть багато чесніші, ніж хоч коли був я.

Знов утрутився Луцій:

— Говорити про чесність у мистецтві — це завше кривити душею. Про митця можна твердити ось що: чесний він лиш тоді, коли невідступно тримається віковічних законів мистецтва, успадкованих від попередників, і воднораз можна з певністю твердити, що саме у цьому він і нечесний, бо за такою традицією ховає свою самобутність. Хіба ми нечесні, коли переймаємо гомерівську форму? Хіба молодь нечесна, коли бере приклад з поета, що зветься Верґілій? Чи, може, вона аж-аж-аж яка чесна, коли напоказ виставляє свій несмак?

— Питання про чесність або нечесність, Луцію, — це, власне, вже не питання мистецтва; це питання стосується самої суті людського життя, і тут мистецтво вже не має великого значення, хоч завжди й виступає виразником людської душі.

— Про що ви розводитесь? — не витримав Плотій. — Усе це — риторика, балаканина, а мені, як ви знаєте, до неї немає ніякого діла.

— Верґілій тут стверджує, нібито молодь чесніша за нього. Хіба ж таке стерпиш?!

— А мені байдуже, — стояв на своєму Плотій, відвертий і щирий у сліпій своїй дружбі. — Для мене Верґілій задосить чесний.

— Дякую, Плотію…

— Просто люблю я тебе, Верґілію… Та якраз через це ти й зроби все ж таки Луцію послугу: погодься, що ти — чесніший, ніж ті юнаки.

— А це вже було б геть нечесно… Як на мене, ця молодь у любовній поезії домоглася такої первісної щирости, до якої мені ще далеко… Луцій не хоче збагнути, що основу реальности завше становить кохання і що за любовною лірикою, яка йому так не до шмиги, стоїть ця велика, первісна реальність… Реальність — це чесність…

На обличчі у Луція відбилась образа; він поводив заперечливо пальцем.

— Для мистецтва, Верґілію, такої простенької чесности мало, на жаль; лиш високе кохання, таке, яким змалював його ти і якого взірцем усякчас слугуватиме пристрасть Енея й Дідони, — таке лиш кохання має право на існування в мистецтві, а не дрібні походеньки любовні, якими ті юні добродії так радо смакують у своїх віршиках.

Почувши це, Плотій єхидно всміхнувся:

— Мені до них байдуже, а читати їх досить приємно.

— Любиш ти, Луцію, перегинати палицю, ми про це знаємо, але знаємо також, що поетичний талан Катулла у тебе, як і в будь-кого з нас, не викликає сумніву… Чи, може, я маю тобі окремо доводити, що навіть Овідій — справжній поет?

— Справжній поет? — У Луція прокинулась ображена гідність. — А що таке справжній поет? Це — не тільки хист, його має багато хто, хист нічого не вартий, а кохання, либонь, варте ще менше, здебільша воно виливається у воркотіння, геть нічого не варте, навіть якщо ті добродії вміють так славно наводити у своїх віршиках глянець… Я, певна річ, не скажу це ніколи на людях, бо всі ми — хто краще, хто гірше — пописуємо, всі ми письмацтво; але тут, у своєму вузенькому колі, ніщо не завадить нам говорити про все без прикрас… Одне слово, несила мені у непристойному самооголенні вгледіти єдину ту чесність, яка і становить справдешнє мистецтво й справдешню поезію…

А що, коли Луцій таки має рацію? Та ні, він рації мати не може, він каже цілком зрозумілі речі, такі зрозумілі, які може казати лише фахівець, та саме тому це й не виходить за фахову сферу, що не сприймає поривань і шукань, а саме вони того й домагаються, щоб цю сферу розширити. Цього домагався й Катулл, він перший пішов новим шляхом, і це треба визнати, справедливости ради.

— Справдешнє мистецтво руйнує всі межі, руйнує їх і проникає у нові, донині незвідані сфери душі, споглядання і вияву, воно проникає до споконвічного, до безпосереднього, до реального…

— Чудово. І ти справді знаходиш усе це в отій нібито страх якій чесній любовній поезії?.. Та у кожнім рядку «Енеїди» можна знайти тої істини, тої реальности більше, ніж будь-де! — стояв на своєму Луцій.

— Сперечатись з тобою я навіть не хочу, Луцію; ти ось нахвалюєш мою поезію, але в певному сенсі воднораз і свою захищаєш… Особисто мені власну поразку визнати легше, аніж тобі — свою, тож можеш віднести на мій лиш рахунок і на рахунок моєї поеми, коли я скажу, що нове мистецтво вже не годне котитися далі колією, яку прокладали ми, що над ним вже тяжіє вимога шукати чогось первіснішого, безпосереднішого — вимога, що вказує шлях до першооснов реальности… Далебі, так воно й є: хто ладен зважити на цю вимогу, той має вертатися до першооснов — до першооснов реальности, і починати він має знову з кохання…

Тепер на бік Луція перекинувсь і Плотій:

— Почитати ті віршики часом я й сам полюбляю, що правда, то правда, але щодо первісного, про яке ти говориш, то в ньому ті хлопці ще дуже слабенькі; бо кохати по-справжньому годен чоловік лише справжній. А що метушиться, що бігає коло та навколо — то просто ніщо.

— Слабенькі? А що потребує для росту більшої сили — соковита трава на луговому масному ґрунті чи хирна стеблинка, яка пробивається крізь каміння? Слабенька вона лиш на вигляд, але також щосили тягнеться вгору, вона — теж трава… Рим — це камінь, міста наші — камінь, але просто диво, що в них, як-не-як, проростає і щось таки первісне — хай і слабеньке, звичайно, на вигляд, проте, як-не-як, таки первісне, як-не-як — реальне, як-не-як — поезія…

Плотій не стримався і засміявсь:

— Як я знаю, досі ще жодній травинці не поталанило самій вибрати місце, де проростати, навіть якби їй скортіло, щоб потім її десь на гарненькім лужку спасла корова; ні, травинка навіки приречена рости на своєму камінні, тоді як тим хлопцям ніщо не стоїть на заваді шукати первісного там, де воно проростає і де його пестить-леліє людина. Далебі, тих хлопців ніхто не принукує жити серед міського каміння, ніщо, крім уподобань їхніх і пристрастей, і любіше їм, звісно, вештатись Римом і з ким попало у Римі кохатись, а тоді свої віршики про поцілуночки римувати. Хай би спершу навчились подоїти корову, чи коня запрягти, чи узяти у руку серпа.