Чтение онлайн

— Це, Плотію, воля моя остання: щоб ти з Луцієм негайно спалив «Енеїду»… Ви не смієте в цьому мені відмовити…

— Ох, Верґілію, любий мій, скільки ще я маю тебе переконувати, що часу на все й у тебе, і в нас ще задосить! Тож можеш спокійно, не кваплячись, ретельно обміркувати свій замір… Не забувай лишень… — І він, хто загалом так любив закликати усіх не метушитися, тепер сам заметушивсь і нетерпляче схопився за клямку на дверях. — Нічого не варт селянин, що марнує зерно на посів і сипле його худобі.

І він, здійнявши отак гармидер, разом із Луцієм — цей був очевидьки так само наляканий і не зважився ні заперечити, ні щось докинути, — вшився з покою; гучно грюкнули двері, і кроки за ними стихли.

Обдарованим і воднораз пограбованим — авжеж, саме таким вони і лишили його, лишили самого; розгніваний і доброзичний приятель заспокоїв його і звільнив від страху, але сам він, крім страху, позбувся і ще чогось більшого — немовби частини самого себе; здавалося, Плотій спровадив його із дорослого світу і знов обернув на дитину, вкинув назад у ту пору незрілости, коли юність виношує плани, коли всі вони, хлопчаки в Медіолані, разом плекали мрії, з полону яких поталанило вирватись далебі тільки Плотію; о, як глибоко він відчував, що його раптом відкинуто у пору незрілости, так далеко назад, що він уже й не здивувався б, якби його приятель щойно узяв був на міцні свої плечі й саму «Енеїду» і вкупі зі страхом його поніс її геть. Чи на місці ще скринька, чи надійно вона ще замкнена? Чи, може, то тільки омана? Та краще не перевіряти. І це заспокійливе рішення продиктувала безпомічність, а втім, звісно, й сором. Сором тим більше, що це своєрідне приниження, применшення його власного «я» відбулось на очах у Лісанія, адже той (і це викликало подив, ба навіть вражало) усе ще сидів у кріслі — достоту так само, як сидів уночі. Невже в тому кріслі стало місця відразу на двох? Адже в ньому сидів щойно й Плотій! Далебі, тоді бажано — і навіть краще! — було б, якби той узагалі не приходив до цього покою. Десь далеко шуміло під сонцем море, а тут, як щось чисте й забуте, відкинувсь у кріслі хлопчик, його, хворого, страждань позбавляючи й сам їх не знаючи; та якщо придивитись пильніше, то було то обличчя простакуватого, але моторного сільського хлопчини; а придивитися ще пильніше — і в тому обличчі вже стільки мрійливости, стільки краси… На колінах у хлопчика й досі лежав манускрипт, із якого вночі той читав йому вголос.

І хлопчик, ніби тільки й чекав на наказ, розгорнув згорток і заходився читати:

Так він писав, так славив Каєту; він пригадав цей уривок.

— Так і було воно… а далі її там, Каєту, ховають… Каєту, оту годувальницю… Еней-бо нарешті вернувся з підземного царства… дорослим вернувся… народженим заново…

Говорити було тепер напрочуд легко, так ніби повітря раптово порідшало.

— Хіба той шлях, що пройшов Еней, — і не твій шлях, Верґілію? Ти також зійшов у морок, щоб у трепетнім сяєві хвиль повернутися морем додому…

— Мене у пітьму занесло, але то не моя була воля; я дійшов до пітьми, до її лона дійшов я, але в неї саму не занурився; та печера була кам’яна, річка в ній не текла, не видно було також озера в безодній глибіні застиглого ока ночі… Я бачив там Плотію, але батька свого не знайшов. Але й Плотія щезла… Ні, не народився я заново, й ніхто мене там не водив; та потім я голос почув, і тепер мені світло-світло…

— …і ти й сам уже став поводирем.

— Гнаний вітрами і долею гнаний, я й собі поводир був ніякий, а щоб людям — то вже й поготів…

— Та хоч би куди тебе гнали вітри й сама доля, ти завжди прокладав нам шляхи.

— Хіба то я шукав шлях уночі серед лементу й крику тих вуличок? Я, а не ти?

— Поводирем був завжди лише ти, і вічно вестимеш нас ти; я був тобі тільки супутником, то тільки здавалось, що я біг попереду; я часто зникав тобі з-перед очей, а тепер повернувся, я знов у тобі, ти покликав мене у позачасовому плині часу, ти, незмінний його поводир…

І він не стримався, щоб не всміхнутись. Вести за собою людей, бути жерцем, полководцем, царем… Колись, у дитинстві, він про це мріяв, а тепер ось ці мрії висловив хлопчик. Чи не вернув його Плотій і справді в дитинство?

А Лісаній провадив:

— Ні полководець, ні цар, ані той-таки вірш не вестимуть уже крізь часи владарювання безсмертного; та владарюватиме вічно і за собою незмінно вестиме чистого помислу воля і чин.

У покої було вже світліше, етернішим стало повітря, благовісніше віяло божественним подихом. І, мовби ставши ріднішими — рідними, як омріяне звершення, — під сонцем засяяли море і берег, недосяжні гаї, і крізь сонячний спів уже голос незмовкний полинув променистої доньки бога Сонця.

— Чи бачиш, Лісанію, ти оте око і пурпурову блакить, що відливає золотом? Це полудень око своє розплющує і в потаємній глибіні погляду являє нам ніч променисту.

— До Аполлона ти вів нас, і він, перевтілений в сонце, був землею з тобою, тепер він з тобою — день.

— Погляд його злотосяйний, срібний лук його грізний, його рішенець — мовби сяєво, і, мовби сяєво, смерть, яку рішенець той несе. У сяєві цім поєднались Аполлона божественні слово й стріла і, поєднані так, повертаються до божественного свого джерела. О, ця ніч, навіть йому неозоро-невидима, першооснова зору, вона спочиває у Божому зорі, й лише перед тим, кого пронизала стріла, кого світло протнуло, — лише перед тим розітнеться запона мороку, і пригаслим, осліплим уже, але іще видющим оком побачить правічний він храм єднання, початок уздріє й кінець, — побачить правічний той храм, колиску свою у темряві ночі і сяєві дня.

— Неподоланне сонце… — почулось, мов тихий поклик, і злетів він із уст того самого раба, що знову постав у покої.

— Неподоланне, одначе покірне своєму батькові, баранячорогому богові дня, громовержцю Юпітеру, що в могутній руці утримує долі богів, доль володар і бранець своєї долі, всевладний Кронід, безсилий, однак, перед Кроносом.

— Та влади прокляття, яку успадковують або завойовують, — раб той провадив, — те прокляття розвіється, коли в плетениці небесних володарів з’явиться той, кого діва породить, — перший, хто не збунтується і не повстане; він поєднається з батьком, і батько із ним поєднається, і будуть обидва єдині із духом — троє навіки в одному.

— Ти сирієць? Чи перс?

— Мене привезли із Азії, як я був ще малий, — стримано й чемно відповів чоловік, і обличчя його, доти відкрите ще сонцю, відразу замкнулося знов у непроникній покорі слуги.

Як це сталось, чому? Так наче все, що тут діялось, розітнулося надвоє й то так раптово, що в покої, здавалося, враз не стало Лісанія, немовби його щось злякало. А дихати знову зробилося важче.

— Хто ти?

— Я, о мій пане, хатній раб у шляхетних покоях Авґуста, хай боги бережуть його.

— Хто навчив тебе віри твоєї?

— Раб шанує богів свого пана.

— А віра твоїх прабатьків?

— Мій батько сконав на хресті смертю раба, а від матері мене відлучили.

Слізьми підступив тупий біль до горла; сльози затьмарили зір, стражданнями стиснули груди; море сліз, із якого знов і знов воскресає людяність. Та обличчя у раба було незворушне; оголене й замкнене зависло воно над безоднею.

Минула хвилина.

— Чим я можу тобі помогти?

— Хай не зволить твоя доброта турбуватися, пане; своїй долі я вдячний і ні в чому не маю потреби.

— Але ж ти прийшов.

— Мені так звеліли.

Може, цей раб — і справді лише знаряддя? Може, йому наказали перед гостем мовчати, щоб той ні про що не довідався? Що він замовчує? Ох, не розгадати поведінку людини, упослідженої, як той безбатченко; душу її огортає холодний плащ, під ним пласт за пластом відкладається жах, і, сповнений жаху, животіє безбатченком раб. А може, оцього послали сюди, щоб він викрав у нього і «Енеїду», і хлопчика? Щоб зробити й Лісанія таким самим, як сам, безбатченком? В еркері крісло стояло порожнє, він мацав рукою, не знаходив того, хто зник, і позбутись не міг відчуття сирітства! І воно вирвалось криком жаху: