Чтение онлайн

Усе починалося з простого й зрозумілого. На кожне село накидалися точно визначені зобов’язання: щотижня або кожні два тижні постачати харчові продукти — маніоку, домашню птицю, м’ясо антилоп, диких кабанів, кіз або качок — для годування гарнізону Поліційної сили й тих робітників, які прокладали дороги, ставили телеграфні стовпи й будували пристані та склади. Крім того, кожне село мусило поставити певну кількість каучуку в кошиках, сплетених із ліан самими тубільцями. Покарання за невиконання цих зобов’язань були різними. За постачання меншої кількості, ніж вимагалося, харчових продуктів або каучуку карали канчуками — ніколи не менше двадцятьох ударів, а іноді й п’ятдесят або сто. Багато покараних стікали кров’ю й помирали. Тубільці, які втікали — таких було мало, — приносили в жертву свою родину, бо в цьому випадку їхніх дружин забирали в maisons dotages — дома заручників, — які Поліційна сила мала в кожному зі своїх гарнізонів. Там дружин чоловіків, що втекли, шмагали, піддавали тортурам голоду й спраги, а іноді й такому витонченому знущанню, як примушення їсти власні екскременти або екскременти охоронців.

Навіть розпорядження колоніальної влади — чи то приватними компаніями, чи то чиновниками, які працювали на короля, — не шанувалися. У всіх місцевостях система порушувалася й погіршувалася тими ж таки солдатами та офіцерами, яким було доручено приводити її в дію, бо в кожному селі військові та агенти уряду збільшували квоти з тим, щоб залишати собі частину харчів і кошиків із каучуком, із яких вони мали певний прибуток, продаючи їх.

У всіх селах, у яких побував Роджер, нарікання вождів були однаковими: якщо всі чоловіки збиратимуть каучук, то як вони зможуть виходити на полювання й вирощувати маніоку та добувати інші харчі для годування представників влади, начальників, охоронців і будівельних робітників? Крім того, каучукових дерев ставало все менше, що примушувало збирачів ходити все далі й далі в незнайомі й непривітні місцевості, де на багатьох нападали леопарди, леви й отруйні змії. Було неможливо виконувати всі накинуті на них вимоги, хоч би яких зусиль вони докладали.

1 вересня 1903 року Роджерові Кейсменту виповнилося тридцять дев’ять років. Вони пливли по річці Лопорі. Учора вони залишили позаду село Ici Ісуло, розташоване на пагорбах, які дерлися на гору Бонґанданґа. Той день його народження назавжди закарбувався в його пам’яті, так наче Бог, а може, диявол, хотіли, аби саме цей день показав йому, що людська жорстокість не має меж, що завжди можна винайти нові способи катувати ближнього.

День видався захмарений, насувалася гроза, але дощ так і не пішов, і протягом усього ранку атмосфера була насичена електрикою. Роджер наготувався поснідати, коли натрапив на несподіваний причал, де «Генрі Рідові» допоміг пришвартуватися чернець-траппіст, що належав до місії, яку цей орден тримав у місцевості під назвою Кокільатвіль: отець Юто. Він був високий і худий, як персонаж із картини Ель Греко, з довгою сивою бородою і очима, в яких застиг вираз чи то гніву, чи то жаху, чи переляку, чи всіх трьох почуттів разом.

— Я знаю, що ви робите на цих землях, пане консул, — сказав він, подаючи Роджерові Кейсменту руку, схожу на руку скелета. Він розмовляв французькою мовою, спотикаючись у ній від владної потреби висловити щось украй йому необхідне. — Я прошу вас пройти зі мною до села Валья. Я лише півтори години, як вийшов звідти. Ви повинні побачити це на власні очі.

Він говорив так, ніби його тіпала болотяна пропасниця.

— Гаразд, отче, — погодився Кейсмент. — Але спочатку сідайте, з’їжте чого-небудь, а потім ми вип’ємо з вами кави.

За сніданком падре Юто розповів консулові, що траппісти Кокільатвільської місії попросили, щоб орден дозволив їм порушити строгий режим замкнутості, що його вони дотримувалися в інших місцях, бо вони хотіли допомогти тубільцям, які «дуже потребували їхньої допомоги на цих землях, де Вельзевул, схоже, одержував перемогу над Господом».

У ченця тремтів не тільки голос, а й очі, руки та дух. Він безперервно кліпав очима. На ньому була груба туніка, покрита плямами й волога, а обліплені грязюкою й подряпані ноги були взуті в сандалі, сплетені зі смужок шкіри. Падре Юто прожив близько десятьох років у Конго. Він підіймався на вершину гори Бонґанданґа й зовсім близько бачив леопарда, який замість стрибнути на нього зійшов зі стежки, на якій вони зустрілися, виляючи хвостом. Він навчився розмовляти тубільними мовами і здобув довіру аборигенів, а надто жителів села Валья, цих мучеників.

Вони вирушили в дорогу вузькою стежкою поміж високими й густолистими деревами, яку іноді перетинали вузькі струмочки. У гіллі щебетали невидимі птахи, й іноді зграя папуг зі свистом пролітала над їхніми головами. Роджер звернув увагу на те, що чернець ішов через ліс легко й невимушено, не спотикаючись, так ніби мав великий досвід у цих переходах крізь високу траву й густі чагарі. Падре Юто розповідав йому про те, що відбувалося у Вальї. Як її населення, що дуже зменшилося, не змогло ані віддати останню квоту харчів, каучуку та дерева, ані надати стільки робочих рук, скільки вимагала влада, й тоді до села увійшли тридцять солдатів Поліційної сили під командуванням лейтенанта Танвіля, з гарнізону Кокільатвіля. Побачивши, як вони наближаються, усі жителі села втекли в ліс. Але тлумачі знайшли їх і переконали в тому, що вони можуть повернутися. Мовляв, нічого з ними не станеться, лейтенант Танвіль лише розповість їм про нові розпорядження й укладе нову угоду із селом. Вождь наказав їм повернутися. Щойно вони з’явилися, як солдати накинулися на них. Чоловіків і жінок прив’язали до дерев і відшмагали. Одна вагітна жінка, яка відійшла помочитися, дістала кулю від солдата, який подумав, що вона втікає. Інших десятьох жінок відвели в maison d’otages Кокільатвіля як заручниць. Лейтенант Танвіль надав тиждень часу чоловікам Вальї, щоб вони виконали накладену на них квоту, пригрозивши, що інакше всі десятеро жінок будуть розстріляні, а село спалене.

Коли через кілька днів після цієї події падре Юто прийшов до Вальї, він побачив жахливу картину. Щоб виконати накладені на них квоти, родини села продали своїх дітей, хлопчиків і дівчаток, а двоє з чоловіків своїх дружин мандрівним торговцям, які купували рабів нишком від влади. Чернець вважав, що проданих у рабство дітей і жінок було щонайменше вісім, але, можливо, й більше. Тубільці були охоплені жахом. Вони віддали виторгувані гроші за каучук та харчі, щоб покрити свій борг, але не були певні, що тих грошей вистачить.

— Ви можете повірити, що таке може діятися на цьому світі, пане консул?

— Так, отче, можу. Тепер я вірю в усе погане та жахливе, що мені розповідають. Якщо я чогось і навчився в Конго, то це того, що немає лютішого й кривавішого звіра, аніж людина.

«Я не побачив, щоб хтось плакав у Вальї», — думатиме згодом Роджер Кейсмент. Також він не почув, аби хтось нарікав. Здавалося, село населене автоматами або привидами, які блукали між тридцятьма хатинами, що були зроблені з дерев’яних паличок і мали гостроверхі дахи з листя пальми, то в один бік, то в протилежний, нічого перед собою не бачачи, не знаючи, куди їм іти, забувши, хто вони такі, де перебувають, так ніби якесь прокляття впало на село, перетворивши його жителів на привидів. Але плечі й сідниці в тих привидів були вкриті свіжими рубцями, деякі з них досі кровоточили.

З допомогою отця Юто, який вільно розмовляв мовою племені, Роджер виконав свою роботу. Він опитав кожного селянина й кожну селянку, слухаючи, як вони повторюють те саме, що він уже чув і ще почує багато разів. Тут, у Вальї, він також здивувався, що ніхто з цих бідолашних створінь не поскаржився на головне: за яким правом прийшли сюди чужинці, що захопили їхню землю, визискують їх і знущаються з них? Вони думали тільки про найближче, найбезпосередніше — про квоти. Вони були надмірними, не існувало такої людської сили, яка могла б зібрати стільки каучуку, здати стільки харчів і надати стільки робочих рук. Вони не скаржилися також на те, що їх шмагають і беруть у заручники. Вони просили тільки, щоб їм трохи знизили квоти, щоб вони мали змогу виконувати їх і домогтися, щоби влада була задоволена жителями села Валья.

У ту ніч Роджер заночував у селі. Наступного ранку він забрав свої зошити, заповнені примітками та свідченнями, й попрощався з отцем Юто. Він вирішив змінити свій наперед установлений маршрут. Роджер повернувся на озеро Мантумба, сів на «Генрі Ріда» і вирушив до Кокільатвіля. То було велике селище з покрученими не мощеними вулицями й будинками, розкиданими між пальмовими гаями та невеличкими ділянками обробленої землі. Щойно зійшовши з корабля, він пішов до гарнізону Поліційної сили, досить примітивні будівлі якого були обгороджені частоколом із жовтих стовпів.

Лейтенант Танвіль був у відрядженні, куди покликали його службові обов’язки. Але Роджера прийняв капітан Марсель Жюньє, командир гарнізону й офіцер, відповідальний за всі пости та місця перебування Поліційної сили в регіоні. Це був високий, стрункий і мускулистий чоловік із засмаглою на сонці шкірою й уже сивим, недбало підстриженим волоссям. На шиї в нього висів образок Святої Діви, а нижче ліктя виднілося татуювання якогось звіряти. Він повів його до простого сільського кабінету, де на стінах було закріплено кілька прапорців і висіла фотографія Леопольда Другого в парадному однострої. Він запропонував йому філіжанку кави. Запросив сісти навпроти свого маленького робочого столу, де лежали зошити, лінійки, мапи й олівці, в дуже легенькому малому кріслі, яке загрожувало розвалитися від кожного руху Роджера Кейсмента. У дитинстві капітан жив в Англії, де його батько володів торговельним закладом, і добре розмовляв англійською мовою. Він був кадровим офіцером, який добровільно зголосився поїхати в Конго п’ять років тому, «щоб послужити батьківщині, пане консул». Він промовив ці слова з ядучою іронією.