Чтение онлайн

Протягом тих трьох місяців, принаймні, нічого такого не сталося. Тепер, у 1902 році, через тринадцять років по тому, він і далі перебував у релігійній непевності. Пропасниця його відпустила, він лише втратив чимало ваги й хоч іноді марив унаслідок слабкості, проте повернувся до своїх обов’язків консула в Бомі. Він зробив візит губернаторові та іншим представникам влади. Знову почав грати в шахи та в бридж. Сезон дощів був у повному розпалі й мав тривати багато місяців.

У кінці березня 1889 року, коли закінчився його контракт із превелебним Вільямом Голменом Бентлі й після п’ятьох років відсутності, він уперше повернувся до Англії.

— Прийти сюди було одним із найтяжчих завдань, які мені довелося виконувати у своєму житті, — сказала Аліса замість привітання, простягуючи йому руку. — Я вже думала, мені це ніколи не вдасться. Але нарешті ось я перед тобою.

Аліса Стопфорд Ґрін зберігала вигляд особи холодної, раціональної, чужої будь-якій сентиментальності, але Роджер знав її надто добре, аби зрозуміти, що вона схвильована до нутра кісток. Він помітив легеньке тремтіння в її голосі, що його вона не змогла приховати, і швидке посіпування її ніздрів, яке з’являлося завжди, коли щось її турбувало. Вона вже наближалася до межі в сімдесят років, але зберегла дівочі форми тіла. Зморшки не стерли свіжості з її веснянкуватого обличчя та інтелігентності. Вона була вдягнена зі своєю стриманою елегантністю: у світлий костюм, легку блузку й черевики на високих підборах.

— Яку радість ти мені принесла, моя люба Алісо, яку радість, — сказав Роджер Кейсмент, узявши її за обидві руки. — Я вже не вірив, що мені пощастить знову з тобою зустрітися.

— Я принесла тобі кілька книжок, солодке печиво та дещо з одягу, але все у мене забрали охоронці на вході, — сказала вона, скрививши гримасу безпорадності. — Співчуваю тобі. Ти почуваєш себе гаразд?

— Так, так, — сказав Роджер, не змігши приховати тривоги в голосі. — Ти так багато робиш для мене останнім часом. Ще немає новин?

— Засідання Кабінету міністрів відбудеться в четвер, — сказала вона. — Мені відомо з надійних джерел, що твою справу поставлено першою в порядку денному. Ми робимо все можливе й навіть неможливе, Роджере. Під проханням близько півсотні підписів, їх поставили всі важливі люди. Вчені, митці, письменники, політики. Джон Дівой запевняє нас, що в будь-яку хвилину може надійти телеграма від Президента Сполучених Штатів Америки до англійського уряду. Усі наші друзі мобілізувалися, щоб знешкодити, я хочу сказати, щоб нейтралізувати ганебну кампанію в пресі. Тобі про неї відомо чи ні?

— Дуже туманно, — сказав Кейсмент із невдоволеним жестом. — Новини із зовнішнього світу сюди не доходять, і тюремники мають наказ не пропускати до мене жодного слова. Один шериф іноді це робить, але тільки для того, щоб допекти мені. Ти віриш у те, що сьогодні для мене існує якась можливість, Алісо?

— Звичайно, вірю, — твердо відповіла вона, але Кейсментові здалося, що це жаліслива брехня. — Усі мої друзі запевняють мене, що кабінет одностайно висловиться на твою користь. Якщо є бодай один міністр, який не хоче смертної кари, ти врятований. І схоже, твій колишній начальник у Форін-Офісі, сер Едвард Ґрей, налаштований проти. Не втрачай надії, Роджере.

Цього разу шериф Пентонвілської в’язниці не був присутній у кімнаті побачень. Лише молодий і стриманий охоронець стояв до них спиною і дивився в коридор крізь ґрати на дверях, удаючи, ніби йому зовсім нецікаво, про що там розмовляють Роджер та жінка-історик. «Якби всі тюремники в Пентонвілській в’язниці виявляли таку стриманість, то життя тут стало б набагато терпимішим», — подумав Роджер. Він згадав що досі не запитав Алісу про події в Дубліні.

— Я знаю, що коли відбулося повстання на Святий тиждень, Скотленд-Ярд обшукав твій дім на Ґросвінор-роуд, — сказав він. — Бідолашна Аліса. Тобі довелося пережити дуже прикрі хвилини.

— Не такі вже й прикрі, Роджере. Вони забрали багато паперів. Особисті листи, рукописи. Сподіваюся, вони мені їх повернуть, не думаю, що вони їм згодяться, — сказала вона, зітхнувши. — Супроти того, що вистраждала Ірландія, мої проблеми — дрібниця.

Знову будуть тяжкі репресії? Роджер намагався не думати про розстріли, про мертвих, які полягли після того трагічного тижня. Але Аліса, певно, прочитала в його очах цікавість, яку йому хотілося задовольнити.

— Розстріли, схоже, припинилися, — сказала вона, скинувши поглядом на спину охоронця. — Близько трьох із половиною тисяч, згідно з нашими підрахунками, вкинули до в’язниць. Більшість утримують тут, а решту розподілили по всіх тюрмах Англії. Ми нарахували поміж в’язнями близько вісімдесяти жінок. Деякі асоціації нам допомагають. Багато англійських адвокатів погодилися брати участь у їхніх процесах безкоштовно.

Запитання тіснилися в голові Роджера. Скількох друзів нарахували вони серед убитих, серед поранених, серед заарештованих. Але він стримав свою цікавість. Навіщо розпитувати про події, які назад не повернеш, і вони лише погіршать його й так гіркий настрій.

— Знаєш, що я тобі скажу, Алісо? Одна з причин, які спонукають мене бажати, щоб мені пом’якшили покарання, полягає в тому, що коли вони цього не зроблять, то я помру, так і не вивчивши ірландську мову. Якщо ж міру покарання мені змінять, то я обіцяю тобі вивчити її до самої глибини, й у цій самій кімнаті для побачень ми з тобою іноді розмовлятимемо ґельською мовою.

Вона кивнула головою й усміхнулася напівусмішкою.

— Ґельська мова надзвичайно складна, — сказала вона, взявши його за лікоть. — Тобі знадобиться багато часу й терпіння, щоб вивчити її. Ти жив надзвичайно бурхливим життям, мій любий. Але не переживай, бо мало хто з ірландців зробив для Ірландії стільки, скільки зробив ти.

— Дякую тобі, люба Алісо. Я так багато завдячую тобі. Твоїй дружбі, твоїй гостинності, твоєму розумові, твоїй культурі. Тим березневим вечіркам на Ґросвінор-роуд, у товаристві надзвичайних людей, у такій приємній атмосфері. То найкращі спогади з мого життя. Тепер я можу сказати тобі про це й подякувати тобі, моя дорога подруго. Ти навчила мене любити минуле й культуру Ірландії. Ти була щедрою вчителькою, яка збагатила моє життя великою мірою.

Він сказав усе те, що відчував завжди, й замовк, від сорому. Відколи він познайомився з нею, він був у захваті від Аліси Стопфорд Ірін — історика й письменниці, чиї книжки й дослідження про історичне минуле, легенди й міфи Ірландії та ґельської мови більше, аніж будь-що інше, допомогли Кейсментові розвинути в собі «гордість кельта», якою він хвалився з такою пристрастю, що іноді накликав на себе глузи власних друзів-націоналістів. Він познайомився з Алісою одинадцять чи дванадцять років тому, коли попросив у неї допомоги для Асоціації реформування Конго, яку Роджер заснував із Едмундом Д. Морелем. Ці талановиті друзі розпочали тоді публічну битву проти Леопольда Другого та його макіавеллівського створіння, так званої Незалежної Держави Конго. Ентузіазм, із яким Аліса Стопфорд Ірін підтримала кампанію, що засуджувала жахіття, які творилися в Конго, став вирішальною причиною того, що багато письменників і політиків, її друзів, приєдналися до неї. Аліса перетворилася на вчительку й інтелектуального гіда Роджера, який тепер завжди, коли бував у Лондоні, щотижня навідував салон письменниці. На тих вечірках були присутні професори, журналісти, поети, художники, музиканти й політики, що загалом, як і вона, були критиками імперіалізму та колоніалізму і прихильниками Гоум-Рул або режиму автономії для Ірландії, а деякі навіть радикальними націоналістами, що вимагали повної незалежності для Ейре. В елегантних і наповнених книжками салонах будинку на Ґросвінор-роуд, де Аліса зберігала бібліотеку свого покійного чоловіка Джона Річарда Ґріна, Роджер познайомився з В. Б. Їтсом, сером Артуром Конан-Дойлом, Бернардом Шоу, Дж. К. Честертоном, Джоном Ґолсуорсі, Роджером Канінґемом і багатьма іншими модними письменниками.

— Я хочу запитати тебе про те, що вчора хотів запитати Джі, але не наважився, — сказав Роджер. — Чи підписався Конрад під проханням про скасування для мене смертної кари? Ані мій адвокат, ані Джі не згадали його ім’я.

Аліса заперечливо похитала головою.

— Я сама написала йому листа, просячи його підпису, — додала вона з гидливим виразом. — Його аргументи були неясними. Мовляв, він завжди уникав утручатися в політику. Можливо, будучи неповноцінним британським громадянином, він не почуває себе досить упевнено. З другого боку, як поляк він ненавидить Німеччину не менше, ніж Росію, бо саме ці держави розділили його країну на багато століть. Одне слово, я не знаю. Усі твої друзі глибоко засмучені його вчинком. Можна бути великим письменником і великим боягузом, коли йдеться про політику. Ти це знаєш краще, аніж будь-хто, Роджере.