Сон кельта
Шрифт:
Одним із перших концесіонерів у Незалежній Державі Конго був північноамериканець Генрі Шелтон Сенфорд. Він був агентом і лобістом Леопольда Другого перед урядом Сполучених Штатів і головним виконавцем його стратегії, завдяки якій великі держави віддали йому Конго. У червні 1886 року було утворено Дослідницьку експедицію Сенфорда (ДЕС) для торгівлі слоновою кісткою, жувальною гумкою, каучуком, пальмовою олією і міддю на всій території Верхнього Конго. Іноземці, які працювали в Міжнародній асоціації Конго, такі як Роджер Кейсмент, були перекинуті в ДЕС, а на їхні посади призначені бельгійці. Роджер перейшов служити в Дослідницьку експедицію Сенфорда за платню в сто п’ятдесят фунтів стерлінгів на рік.
Він почав працювати у вересні 1886 року, як агент, якому було доручено опікуватися складами та транспортом у Матаді — мовою кіконґо це слово означає «камінь». Коли Роджер там прилаштувався, ця станція, побудована на караванному шляху, була лише галявиною, прорубаною мачете в джунглях на берегах великої річки. Саме туди допливла чотири століття тому каравела Дієґо Као, й португальський мореплавець вирубав на скелі своє ім’я, яке досі можна було прочитати. Компанія німецьких архітекторів та інженерів почала будувати там перші будинки з дерева, доставленого з Європи — привозити дерево в Африку! — а також причали і склади, коли раптом одного ранку — Роджерові добре запам’яталися ті події — цю роботу урвав гуркіт, схожий на гуркіт землетрусу, й на галявину вибігло стадо слонів, які майже стерли з лиця землі ще недобудоване селище. Протягом шістьох, вісьмох, п’ятнадцятьох, вісімнадцятьох років Роджер Кейсмент спостерігав, як це маленьке селище, яке він почав будувати власними руками, щоб воно послужило складом товарів для Дослідницької експедиції Сенфорда (ДЕС), розширювало свої кордони, підіймаючись на пологі навколишні пагорби, як дерев’яні кубічні двоповерхові будинки поселенців обростали широкими терасами, дахами конічної форми, садками, вікнами, захищеними металевою сіткою, утворюючи вулиці, майдани та заповнюючись дедалі більшою кількістю людей. Крім невеличкої католицької церкви, в Кінканді існувала тепер, у 1902 році, набагато більша, церква Святої Діви Посередниці, а також баптистська місія, аптека, шпиталь із двома лікарями й кількома черницями, що працювали медичними сестрами, пошта, прегарна залізнична станція, комісаріат, суд, кілька митниць, які мали власні склади, велика пристань і крамниці, в яких продавали одяг, харчові продукти, консерви, капелюхи, черевики й інструменти для обробітку землі. Навколо міста поселенців виросло барвисте передмістя баконґо, хатин з очерету й глини. Тут, у Матаді, часто казав собі Роджер, набагато більшою мірою, ніж у столиці, Бомі, була присутня Європа цивілізації, сучасності та християнської релігії. Матаді вже мало невеличке кладовище на пагорбі Тундува, неподалік від місії. З цієї височини було добре видно обидва береги та звивисту смугу річки. Там ховали європейців. У місто та в порт допускалися лише тубільці, що працювали слугами або носіями й мали спеціальні перепустки. Будь-якого іншого аборигена, що наважувався перетнути ці кордони, навічно виганяли з Матаді, примусивши його заплатити штраф й оперезавши кількома ударами канчука. Ще в 1902 році головний губернатор міг похвалитися, що ані в Бомі, ані в Матаді не зареєстровано жодного грабунку, вбивства або зґвалтування.
З тих двох років, протягом яких він працював у Дослідницькій експедиції Сенфорда, Роджер Кейсмент назавжди запам’ятає два епізоди: перевезення «Флориди» протягом кількох місяців із Банани, крихітного порту біля впадіння річки Конго в Атлантичний океан, і випадок із лейтенантом Франкі, якого Роджер, порушивши один раз досконалу врівноваженість свого духу, з якої так часто жартував його друг Герберт Ворд, мало не вкинув у водоверті річки Конго й від якого лише чудом не одержав кулю в лоб.
«Флорида» була важливим кораблем, який ДЕС перетягла до Боми, щоб використовувати його як торговельне судно на ділянках Середнього й Верхнього Конго, тобто по той бік Кришталевих гір. Водоспади Лівінґстона, тобто низка водоспадів, які відокремлювали міста Бома й Матаді від Леопольдвіля, закінчувалися водовертями, що їх називали Казаном Диявола. Починаючи звідти, в напрямку на схід, річка була судноплавною на тисячі кілометрів. Але в напрямку на захід вона втрачала тисячу футів висоти, спускаючись до моря, що на багатьох ділянках робило її несудноплавною. Щоб доставити «Флориду» по землі до Стенлі-Пула, корабель розібрали на сотні деталей, які, класифіковані й розкладені по ящиках, здійснили подорож на плечах тубільних носіїв на 478 кілометрів по караванному шляху. Роджерові Кейсменту було доручено перенесення найбільшої і найважчої частини корабля: його корпусу. Він усе зробив. Простежив за будівництвом величезного воза, на який був повантажений корпус і сам таки найняв сотню носіїв та мачетеро, що тягли через вершини й ущелини Кришталевих гір величезний вантаж, прорубуючи собі дорогу мачете. Він також наглядав за вирівнюванням схилів та будівництвом захисних насипів, розбивав табори, де можна було підлікувати хворих і покалічених, придушував бійки між представниками різних етнічних груп, організовував чергування й охорону, розподілення їжі та полювання й риболовлю, коли харчів не вистачало. То були три місяці ризику й занепокоєнь, але також ентузіазму й усвідомлення того, що ти твориш прогрес і успішно воюєш проти вороже налаштованої природи. І Роджер повторював собі багато разів у майбутні роки, що він тоді домігся таких успіхів, жодного разу не застосувавши канчук і не дозволяючи зловживати ним тим десятникам, яких називали «занзібарцями», бо вони прийшли сюди із Занзібара, столиці работоргівлі, й мали звичай поводитися з тією жорстокістю, яка притаманна тим, хто торгує рабами.
Коли «Флориду» доставили у велику річкову лагуну Стенлі-Пула, знову зібрали її й спустили на воду, Роджер відбув кілька подорожей на цьому кораблі по Середньому й Верхньому Конго, наглядаючи за вантаженням і перевезенням товарів Дослідницької експедиції Сенфорда до тих місць, які через багато років він знову відвідає протягом своєї подорожі до пекла в 1903 році: Болобо, Луколели, регіону Іребу й, нарешті, станції на екваторі, яку назвали Кокільатвіль.
Пригода з лейтенантом Франкі, який, на відміну від Роджера, не відчував ніякої відрази до канчука й охоче ним користувався, сталася під час повернення з подорожі до лінії екватора, десь за півсотні кілометрів угору по річці від Боми, в маленькому селі, що не мало назви. Лейтенант Франкі, який командував вісімкою солдатів Поліційної сили — усі вони були тубільцями, — здійснював каральну експедицію, намагаючись розв’язати вічну проблему чорноробів. Завжди бракувало людей, які погоджувалися б переносити товари експедиціям, що здійснювали подорожі від Боми-Матаді до Леопольдвіля-Стенлі-Пула та у зворотному напрямку. Позаяк племена чинили опір, не бажаючи надавати своїх людей для цієї виснажливої праці, то вряди-годи Поліційна сила, а іноді й приватні концесіонери організовували вторгнення в непокірні села, в яких вони не тільки хапали і зв’язували у вервечки чоловіків, спроможних працювати, а й спалювали по кілька хат, конфісковували шкури, слонову кістку і тварин, давали доброї хлости вождям, щоб у майбутньому вони ліпше виконували укладені домовленості.
Коли Роджер Кейсмент і його невеличка компанія з п’ятьох носіїв та одного «занзібарця» увійшли до села, три або чотири хати вже були перетворені на попіл, а місцеві жителі повтікали. Винятком був лише хлопчик; майже дитина, чиї руки й ноги були прив’язані до забитих у землю кілків, а по його спині гуляв канчук — так лейтенант Франкі виливав на нього своє невдоволення. Як правило, людей шмагали не офіцери, а солдати. Але лейтенант, безперечно, був розлютований тим, що всі чоловіки повтікали, й хотів помститися. Червоний від гніву, мокрий від поту, він гучно сопів за кожним ударом. Франкі не звернув ніякої уваги на появу Роджера з його групою. Обмежився лише тим, що нахилив голову у відповідь на його привітання і не урвав шмагання. Хлопець, мабуть, знепритомнів уже кілька хвилин тому. Його спина й ноги перетворилися на криваву масу, й Роджерові запам’яталася одна дрібниця: повз голе тіло повзла колона мурашів.
— Ви не маєте права цього робити, лейтенанте Франкі, — сказав він йому французькою мовою. — Годі, кінчайте!
Офіцер дрібного рангу опустив канчук і подивився на силует високого чоловіка, бородатого, неозброєного, який тримав у руках палицю, що нею намацував твердий ґрунт і розгортав листя під час ходи. Біля його ніг метушився невеличкий собака. Від подиву кругле обличчя лейтенанта втратило червоний колір і вкрилося блідістю, потім знову густо почервоніло.
— Хто вам це сказав? — заревів він.
Роджер побачив, як він випустив із рук канчука й засунув руку за пояс, звідки визирала рукоять револьвера. За одну секунду він зрозумів, що розлючений офіцер може вистрелити. Роджер відреагував дуже швидко. Перш ніж той устиг вихопити зброю, він схопив його за шию, а другою рукою вибив у нього револьвер, якого той уже стискав у пальцях. Лейтенант Франкі намагався вирватися з пальців, які здавили йому шию. Очі в нього вибалушилися, наче Е жаби.
Восьмеро солдатів Поліційної сили, які споглядали шмагання, покурюючи, не зворухнулися, але Роджер мав усі підстави думати, що, невдоволені побаченим, вони тримали руки на рушницях і лише чекали наказу начальника, щоб їх задіяти.
— Мене звати Роджер Кейсмент, я працюю на ДЕС, і ви дуже добре знаєте мене, лейтенанте Франкі, бо кілька разів ми грали з вами в покер у Матаді, — сказав Роджер, нахилившись, щоб підібрати револьвер, і повертаючи його лейтенантові спокійним жестом. — Те, як ви шмагали цього хлопця, є злочином, незалежно від його провини. Як офіцер Поліційної сили, ви це знаєте краще за мене, бо, поза всяким сумнівом, вам відомі закони Незалежної Держави Конго. Якщо цей хлопець помре від вашого шмагання, ваша совість звинуватить вас у вбивстві.
— Коли я вирушив до Конго, то про всяк випадок залишив свою совість у своїй країні, — сказав офіцер. Тепер у нього на обличчі був насмішкуватий вираз і, схоже, він запитував себе, хто перед ним такий: клоун чи божевільний. Його істерія розвіялася. — Вам пощастило, що ви діяли так швидко, бо інакше я пустив би вам кулю в лоб. Мене лише підвищили б на службі за те, що я вбив англійця. Хай там як, а я вам раджу не втручатися, як ви втрутилися тепер, у дії моїх колег із Поліційної сили. У них поганий характер, і з ними ви можете вклепатися в набагато серйознішу проблему, аніж зі мною.
Гнів йому минув, і тепер він здавався засмученим. Помурмотів, що хтось, либонь, попередив місцевих жителів про його прибуття. Тепер йому доведеться повернутися в Матаді з порожніми руками. Він не сказав нічого, коли Кейсмент наказав своїм підлеглим розв’язати хлопця, покласти його в гамак і, почепивши гамак між двома жердинами, вирушив у напрямку Боми. Коли через два дні вони прийшли туди, то, попри свої рани та втрачену кров, хлопець не помер. Роджер залишив його на санітарному посту. Він звернувся в суд із позовом на лейтенанта Франкі за зловживання владою. Протягом двох наступних тижнів його двічі викликали, щоб він сформулював своє звинувачення, й під час тривалих і дурних допитів судді він зрозумів, що його позов здадуть в архів, а лейтенанта Франкі не буде навіть попереджено.
Коли нарешті суддя відхилив його позов за браком доказів і в зв’язку з тим, що жертва відмовилася підтвердити його звинувачення, Роджер Кейсмент покинув службу в Дослідницькій експедиції Сенфорда і знову став працювати під командою Генрі Мортона Стенлі — тепер кіконґо регіону нагородили його прізвиськом Була Матаді (Руйнівник Каменів) — на залізниці, яку той почав будувати паралельно до караванного шляху, від Боми й Матаді до Леопольдвіля-Стенлі-Пула. Хлопець, якого відшмагали, залишився працювати з Роджером і став відтоді його служником, помічником і товаришем у мандрах по Африці.