Чтение онлайн

Сісти не було де, й Роджер та Ґертруда стояли дуже близько одне від одного, обернувшись спиною до шерифа та охоронця. Четверо людей перетворювали маленьку кімнату для побачень у клаустрофобний закапелок.

— Ґейвен Дафі розповів мені, що тебе викинули з коледжу Королеви Анни, — сказав Роджер тоном вибачення. — Це моя провина. Я прошу в тебе тисячу пробачень, люба Джі. Завдавати тобі шкоди — останнє, чого мені хотілося б.

— Вони мене не викинули, вони попросили, щоб я погодилася на скасування мого контракту. І сплатили мені відшкодування в сумі сорока фунтів. Мені байдуже. Тепер я матиму більше часу, щоб допомагати Алісі Стопфорд Ґрін у її зусиллях, спрямованих на те, щоб урятувати тобі життя. Зараз це найважливіше наше завдання.

Вона взяла свого кузена за руку й ніжно стиснула її. Джі протягом багатьох років учителювала у школі шпиталю Королеви Анни в Кейвершемі, де дослужилася до заступниці директора. Їй завжди подобалася її робота, про яку вона розповідала веселі анекдоти у своїх листах до Роджера. А тепер через свою спорідненість із чумним вона стала безробітною. Чи матиме вона на що жити і хто зможе допомогти їй?

— Ніхто не повірив у ті підлі вигадки, які опублікували проти тебе, — сказала Ґертруда, стишивши голос, щоб ті двоє чоловіків, які стояли поруч, не змогли почути її. — Усі пристойні люди обурені, що уряд удається до наклепів, аби принизити значення маніфесту на твій захист, під яким підписалося стільки поважних осіб, Роджере.

Вона урвала мову, ніби збиралася заплакати. Роджер знову обняв її.

— Я так любив тебе, Джі, моя кохана Джі, — прошепотів він їй на вухо. — А тепер я люблю тебе більше, аніж раніш. Я завжди дякуватиму тобі за вірність, яку ти мені зберігала і в щасті, й у нещасті. Тому твоя опінія одна з тих небагатьох, які мають для мене вагу. Ти ж віриш, що все, мною зроблене, я зробив для Ірландії, правда ж, віриш? Для тієї шляхетної і високої мети, якою для нас є Ірландія. Хіба не так, Джі?

Вона почала тихо схлипувати, притуливши обличчя до його грудей.

— Ви маєте десять хвилин, і вже минули п’ять, — нагадав їм шериф, не обертаючись, щоб подивитися на них. — Вам залишається ще п’ять.

— Тепер, коли я маю стільки часу на роздуми, — сказав Роджер на вухо своїй кузині, — я багато думаю про роки, прожиті в Ліверпулі, коли ми були такі молоді й життя нам усміхалося, Джі.

— Усі думали, що ми закохані одне в одного й незабаром одружимося, — прошепотіла Джі. — Я теж згадую про ті часи з глибоким смутком, Роджере.

— Ми були більше, аніж закохані одне в одного. Ми були братом і сестрою, були спільниками. Двома сторонами однієї, монети. Такими нероздільними. Ти була для мене багато чим. Матір’ю, яку я втратив у дев’ять років. Друзями, яких я ніколи не мав. З тобою я завжди почував себе краще, ніж зі своїми рідними братами. Ти дарувала мені довіру, впевненість у житті, радість. Згодом під час тих років, які я перебував у Африці, твої листи становили для мене єдиний міст, що поєднував мене зі світом. Ти не знаєш, яким щастям було для мене одержувати твої листи й як я їх читав і перечитував, моя люба Джі.

Він замовк. Не хотів, аби кузина відчула, що він сам ледве стримується від плачу. З молодих років він терпіти не міг — через своє пуританське виховання, безперечно, — прилюдні вияви сентиментальності, але в ці останні місяці він піддавався певним слабкостям, які так раніше зневажав, коли помічав їх у інших. Джі не сказала нічого. Вона обіймала Роджера, відчувала збуджене дихання, від якого роздималися його груди.

— Ти була єдиною людиною, якій я читав свої вірші. Ти їх пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, вони були дуже погані, — сказала Гертруда. — Але я так любила тебе, що завжди хвалила їх. Деякі навіть вивчила напам’ять.

— Я дуже добре усвідомлював, що вони тобі не подобаються, Джі. Богу дякувати, я ніколи так їх і не опублікував. А я мало не зробив цього, ти ж знаєш.

Вони подивились одне на одного й не змогли втриматися від сміху.

— Ми робимо все, все можливе, щоб допомогти тобі, Роджере, — сказала Джі, знову посерйознівши. Навіть голос її постарів; щойно він був твердим і дзвінким, а тепер невпевненим і тремтячим. — Бо ми тебе любимо, й нас багато. Аліса, звичайно, серед усіх найперша. Вона готова перекинути небо й землю. Вона пише листи, відвідує політиків, представників влади, дипломатів. Пояснює, просить. Буває в усіх портах. Вона докладає всіх зусиль, щоб побачитися з тобою. Але це дуже важко. Побачення дозволені лише родичам. Але Аліса особа дуже відома, вона має вплив. Вона здобуде дозвіл і прийде до тебе, побачиш. Ти знаєш, що під час повстання в Дубліні Скотленд-Ярд усе перелопатив у її домі. Вони забрали багато паперів. Вона любить тебе й захоплюється тобою, Роджере.

«Я знаю», — подумав Роджер. Він також любив Алісу Стопфорд Ґрін і захоплювався нею. Історик ірландського походження з англіканської родини, як і Кейсмент, чий дім був одним із найвідвідуваніших інтелектуальних салонів у Лондоні, центром вечірок та зустрічей усіх націоналістів та автономістів Ірландії, вона була для нього більше, аніж подругою та порадницею в політичних питаннях. Вона просвітила його й допомогла відкрити та полюбити минуле Ірландії, її тривалу історію та культуру, що процвітала, перш ніж була поглинута могутнім сусідом. Вона рекомендувала йому книжки, втягувала його в палкі диспути, заохочувала продовжувати вивчення ірландської мови, яку він, на жаль, так ніколи й не опанував. «Я помру, так і не заговоривши ґельською мовою», — думав він. І згодом, коли він став радикальним націоналістом, саме Аліса першою стала називати його в Лондоні прізвиськом, яким нагородив його Герберт Ворд і яке так подобалося Роджерові, — Кельт.

— Десять хвилин, — проголосив шериф. — Час прощатися.

Він відчув, що кузина, обіймаючи його, тягнеться йому до вуха і що це їй не вдається, бо він набагато за неї вищий. Вона запитала, стишивши голос до такої міри, що він став майже нечутним:

— Усі ті жахливі речі, які розповідають про тебе газети, є обмовою і гидкою брехнею, чи не так, Роджере?

Це запитання було для нього таким несподіваним, що він затримався на кілька секунд, перш ніж відповісти:

— Я не знаю, що пишуть про мене газети, люба Джі. Вони сюди не доходять. Але, — провадив він, ретельно добираючи слова, — звичайно ж, вони пишуть брехню. Та я хочу, щоб ти завжди пам’ятала про одну річ, Джі. І щоб мені вірила. Я помилявся в житті багато разів, звичайно. Але я не маю чого соромитися. І ти, і всі мої друзі можуть не соромитися мене. Ти мені віриш, Джі?

— Звичайно, я тобі вірю, — і його кузина заплакала, затуляючи собі рот обома долонями.

Повернувшись у свою камеру, Роджер відчув, що очі йому наповнилися слізьми. Він зробив велике зусилля, щоб шериф не помітив їх. Було дивно, що в нього виникло бажання заплакати. Наскільки він пам’ятав, він жодного разу не плакав протягом цих місяців, після свого арешту. Ні під час допитів у Скотленд-Ярді, ні під час слухання своєї справи в суді, ні коли йому зачитали вирок, який засуджував його до страти через повішення. Чому ж тепер він мало не заплакав. Через Ґертруду. Через Джі. Побачивши, як вона страждає, які переживає сумніви, щонайменше означало, що для неї його особа та його життя є дорогоцінними. Отже, він не такий самотній, яким себе почуває.

Подорож британського консула Роджера Кейсмента вгору по річці Конго, яка почалася 5 червня 1903 року і яка змінить його життя, мала би початися на рік раніше. Він запропонував цю експедицію Форін-Офісу зараз же, як 1903 року після своєї служби у Старому Калабарі (Нігерія), Лоренсо Маркесі (Мозамбік) та Сан-Пауло-де-Луанда (Ангола) був офіційно призначений консулом Великої Британії в Бомі, — можна сказати, в селі, — стверджуючи, що найкращий спосіб надіслати доповідь про становище тубільців у Незалежній Державі Конго — це піднятися від цієї далекої столиці до джунглів і племен Середнього та Верхнього Конго. Там здійснювалися дослідження, про які він інформував своє міністерство негайно, як прибув у цю місцевість. У кінцевому підсумку, зваживши міркування державної ваги, які не давали консулові спокою, хоч він їх і розумів, — Велика Британія була союзницею Бельгії і не хотіла, щоб ця країна кинулася в обійми Німеччини, — Форін-Офіс дав йому дозвіл вирушити в подорож по селах, станціях, місіях, промислових пунктах, таборах і факторіях, де добували каучук, чорне золото, якого тоді жадібно потребували в усьому світі для виробництва коліс та буферів для вантажівок і автомобілів та ще для тисячі промислових і домашніх потреб. Йому доручалося провести розслідування на тих територіях, розташованих у Конго, країні, що належала Його Величності Леопольдові Другому, королю Бельгії, на яких чинилися звірства проти тубільного населення згідно з повідомленнями «Товариства захисту аборигенів» з осідком у Лондоні та кількох баптистських церков і католицьких місій у Європі та в Сполучених Штатах Америки.

Він підготував подорож з притаманною йому ретельністю й ентузіазмом, приховуючи свої зусилля від бельгійських чиновників та поселенців і комерсантів Боми. Тепер він зможе аргументовано довести своїм начальникам, дослідивши події та їхні причини, що тут робиться, й імперія, вірна своїм традиціям справедливості та fair play\ не зможе не взяти на себе лідерство в міжнародній кампанії, покликаній покінчити з цією ганьбою. Але тоді, в середині 1902 року, він пережив третю атаку малярії, ще тяжчу, аніж дві попередніх, що напали на нього після того, як у своєму пориві до ідеалізму та під натиском пригодницьких мрій він вирішив у 1884 році покинути Європу й поїхати до Африки, щоб працюючи там, за допомогою комерції, проповіді християнства та утвердження суспільних і політичних інституцій Заходу визволити африканців од відсталості, хвороб і невігластва.