Чтение онлайн

Прибувши до Нью-Йорка 18 липня, Роджер оселився в «Белмонт-Готелі», скромному готелі, де зазвичай жили ірландці. У той самий день, коли він прогулювався однією з вулиць Манхеттена, відбулася його зустріч із норвежцем Ейвіндом Адлером Кристенсеном. Чи була та зустріч випадковою? Так йому здавалося тоді. Ані на мить йому не спало на думку, що вона могла бути спланована британською службою безпеки та шпіонажу, яка вже протягом кількох місяців стежила за кожним його кроком. Він був переконаний у тому, що заходи, до яких він удався, щоб виїхати з Глазго таємно, були достатніми. Він також не мав найменшої підозри в ті дні, яку катастрофу спричинить у його житті цей двадцятичотирирічний молодик, фізичний стан якого анітрохи не нагадував стан напівмертвого від голоду бродяги, яким він назвався. Попри його зношений одяг, він здався Роджерові найгарнішим і найпривабливішим чоловіком, якого він зустрічав у своєму житті. Поки він спостерігав, як той наминає сандвіч і п’є трунок, якими він його почастував, він почувався збентеженим, засоромленим, бо серце в нього калатало, а кров закипіла, як уже давно не закипала. Він, завжди такий обережний у своїй поведінці, такий суворий у дотриманні добрих манер, того полудня й того вечора кілька разів був готовий переступити через вимоги формальності й поступитися спокусі, яка штовхала його погладити ці мускулисті руки, покриті золотавим пушком, або обняти Ейвінда за його тонкий стан.

Довідавшись, що молодик не має де спати, він запросив його до свого готелю. Він винайняв для нього кімнатку на тому самому поверсі, де жив сам. Попри втому, яка накопичилася в ньому протягом тривалої подорожі, у ту ніч Роджер не склепив очей. Він тішився й страждав, уявляючи собі атлетичне тіло свого прекрасного друга, змореного сном, руде розкошлане волосся й витончене обличчя з ясними синіми очима, оперте на його лікоть, яке спало з розтуленими губами, показуючи свої досконалі білосніжні зуби.

Знайомство з Ейвіндом Адлером Кристенсеном схвилювало Роджера до такої міри, що наступного дня, під час своєї першої зустрічі з Джоном Дівоєм, із яким він мав обговорити дуже важливі справи, те обличчя й та постать знову й знову поверталися в його пам’ять, примушуючи його забути про маленький кабінет, де вони розмовляли, пригнічені спекою.

На Роджера справив велике враження старий і досвідчений революціонер, чиє життя здавалося авантюрним романом. Він здавався молодим і дужим у свої сімдесят два роки й демонстрував енергію, що заражала людей у своїх жестах, рухах і манері говорити. Роблячи нотатки у своєму записнику олівцем, кінчик якого він знову й знову змочував слиною, тицяючи його в рот, він вислухав звіт Роджера про потреби «Добровольців», не уриваючи його. Коли Роджер замовк, він поставив йому безліч запитань, вимагаючи уточнень. Роджер був неабияк здивований, що Джон Дівой так добре поінформований про все, що відбувалося в Ірландії, включно з тими подіями, які утримувалися у глибокій таємниці.

Він не був приязним чоловіком. Його озлобили роки, відбуті у в’язниці, життя та боротьба в умовах підпілля, але він уселяв довіру, не випадало сумніватися в тому, що це чоловік відвертий, чесний і наділений гранітними переконаннями. З тієї розмови та з тих, які відбувалися між ними протягом усього його перебування в Сполучених Штатах, Роджер зрозумів, що між його поглядами на те, що відбувалося в Ірландії, й поглядами Дівоя не було навіть міліметрової відстані. Джон також вважав, що вже пізно для автономії, що тепер єдиною метою для ірландських патріотів має стати державна незалежність їхньої країни. І збройні виступи будуть незамінним додатком до переговорів. Англійський уряд погодиться на переговори тільки тоді, коли внаслідок воєнних дій опиниться в такій складній ситуації, що надати незалежність Ірландії буде для Лондона меншим лихом. Коли вибухне ця неминуча війна, то спілка з Німеччиною буде життєво важлива для націоналістів: технічна та політична підтримка німців надасть багато більшої ефективності їхнім зусиллям. Джон Дівой повідомив йому, що в ірландській спільноті Сполучених Штатів немає одностайності в цьому питанні. Погляди Джона Редмонда також мають прихильників тут, хоч керівництво «Клану на Ґаел» підтримує Дівоя та Кейсмента.

Протягом наступних днів Джон Дівой познайомив його з більшістю керівників нью-йоркської організації, а також із Джоном Квінном та Вільямом Берке Кокрейном, двома впливовими північноамериканськими адвокатами, які допомагали ірландській справі. Обидва вони мали зв’язки у високих колах уряду та парламенту Сполучених Штатів.

Роджер помітив, що він справив добре враження на ірландські громади, й, за наполяганням Джона Дівоя, став промовляти на мітингах і зборах, щоб зібрати кошти. Його знали з його кампаній на користь аборигенів Африки та Амазонії, і його раціональні та емоційні промови доходили до широкої публіки. Після мітингів, на яких він виступав у Нью-Йорку, Філадельфії та інших містах східного узбережжя Сполучених Штатів, надходження збільшилися. Керівники «Клану на Ґаел» жартували, що завдяки його зусиллям вони стануть капіталістами. «Стародавній орден гіберніанців» запросив його виступити як головний оратор на найчисленнішому з тих мітингів, на яких Роджер виступав у Сполучених Штатах.

У Філадельфії він познайомився з ще одним із головних керівників націоналістів, що проживали у вигнанні, Джозефом Мак-Карриті, який тісно співпрацював із Джоном Дівоєм у «Клані на Ґаел». Вони саме перебували в його домі, коли надійшла звістка про успішне таємне розвантаження тисячі п’ятисот рушниць і десяти тисяч набоїв для «Добровольців» у місцевості Гаут. Ця новина спричинила вибух веселощів і була відсвяткована тостом. Але трохи згодом стало відомо, що під час того вивантаження виникла серйозна сутичка в Бейчелорс-Вок між ірландцями й британськими солдатами з полку Королівських шотландських прикордонників, у якій загинуло троє людей і близько сорока були поранені. Отже, війна почалася?

Майже в усіх своїх поїздках по Сполучених Штатах на збори організації «Клан на Ґаел» та на свої публічні виступи Роджер з’являвся в супроводі Ейвінда Адлера Кристенсена. Він рекомендував його як свого помічника й особу, гідну довіри. Він купив йому більш презентабельний одяг і просвітив його щодо ірландської проблематики, про яку, як сказав йому норвежець, він не знає анічогісінько. Він був неосвічений, але не дурний, і тримався вельми стримано й тактовно на зустрічах між Роджером, Джоном Дівоєм та іншими членами організації. Якщо присутність молодого норвежця й розбуджувала в цих людей недовіру, то вони тримали її при собі, бо не поставили Роджерові жодного недоречного запитання про його компаньйона.

Коли в серпні 1914 року вибухнув світовий конфлікт — 4 серпня Велика Британія оголосила війну Німеччині, — Кейсмент, Дівой, Джозеф Мак-Карриті та Джон Кітінґ, найвужче коло керівників «Клану на Ґаел», вирішили, що Роджер має поїхати до Німеччини. Він поїде туди як представник прихильників ірландської незалежності, що прагнуть увійти до стратегічної спілки, в якій уряд кайзера надаватиме політичну та військову допомогу «Добровольцям», а ті відкриють кампанію проти вербування ірландців до британського війська, до якого так закликали як юніоністи Ольстеру, так і послідовники Джона Редмонда. Цей проект був обговорений із невеликою кількістю керівників «Добровольців», такими як Патрик Пірс та Еойн Мак-Нейл, які схвалили його без вагань. Німецьке посольство у Вашингтоні, з яким «Клан на Ґаел» підтримував зв’язок, теж поставилося схвально до цих планів. Військовий німецький аташе, капітан Франц фон Папен, приїхав до Нью-Йорка і двічі зустрічався з Роджером. Він з ентузіазмом поставився до зближення між «Кланом на Ґаел», ІРБ та німецьким урядом. Проконсультувавшись із Берліном, він повідомив, що Роджер Кейсмент буде бажаним гостем у Німеччині.

Роджер чекав війни, як майже весь світ, і щойно загроза стала реальністю, віддався діяльності з тією величезною енергією, на яку був спроможний. Його сприятливе ставлення до Рейху поєдналося з ненавистю до Британії, яка здивувала навіть його товаришів із «Клану на Ґаел», хоч вони також ставили на перемогу Німеччини. Він мав палку дискусію з Джоном Квінном, який запросив його провести кілька днів у його розкішній резиденції, переконуючи його, Що ця війна стала наслідком змови та заздрощів із боку країни у стані занепаду, такої, як Англія, проти країни, чия могутність безперервно зростала, яка перебувала на вершині промислового та економічного розвитку. Мовляв, Німеччина репрезентує майбутнє, бо вона не переобтяжена колоніальним баластом, тоді як Англія, саме втілення імперського минулого, приречена бути стертою з лиця землі.

У серпні, вересні та жовтні 1914 року Роджер, як у свої найкращі роки, працював день і ніч, пишучи статті та листи, беручи участь у дискусіях і виголошуючи промови, в яких із маніакальною наполегливістю звинувачував Англію, що саме вона спричинила європейську катастрофу, й закликав ірландців не піддаватися солодким умовлянням Джона Редмонда й не вербуватися до британського війська. Англійський ліберальний уряд схвалив автономію в парламенті, але відклав її запровадження в дію до кінця війни. Розкол серед «Добровольців» був неминучим. Організація виросла до неймовірних розмірів, і Редмонд та Ірландська парламентська партія були там у безперечній більшості. Близько ста п’ятдесяти тисяч «Добровольців» ішли за ним, тоді як лише одинадцять тисяч залишалися з Еойном Мак-Нейлом і Патриком Пірсом. Ніщо з цих подій не змогло послабити палкого пронімецького ентузіазму Роджера Кейсмента, який на всіх мітингах, що відбувалися в Сполучених Штатах, описував кайзерівську Німеччину як жертву цієї війни і найбільшу захисницю західної цивілізації. «Не любов до Німеччини говорить твоїми устами, а ненависть до Англії», — сказав йому Джон Квінн під час їхньої дискусії.

У вересні 1914 року у Філадельфії вийшла друком невелика книжка Роджера Кейсмента «Ірландія, Німеччина і свобода морів: можливий результат війни 1914 року», у якій він об’єднав свої есеї і статті, сприятливі для Німеччини. Книжку перевидали в Берліні під назвою «Злочин проти Європи».

Його висловлювання на користь Німеччини справили враження на дипломатів Рейху, акредитованих у Сполучених Штатах. Німецький посол у Вашингтоні Йоганн фон Берншторф приїхав до Нью-Йорка, щоб приватно зустрітися з трьома керівниками «Клану на Ґаел» — Джоном Дівоєм, Джозефом Мак-Карриті й Джоном Кітінґом — і Роджером Кейсментом. На тій розмові був також присутній капітан Франц фон Папен. Саме Роджер, за домовленістю з товаришами, виклав перед німецьким дипломатом прохання ірландських націоналістів — вони просили п’ятдесят тисяч рушниць і набої до них. Їх можна буде вивантажити в різних портах Ірландії з допомогою «Добровольців», які влаштують, щоб вивантаження відбулося таємно. Цю зброю буде використано для націоналістичного повстання, яке заблокує великі військові сили англійців, чим можуть скористатися морські та сухопутні сили кайзера, щоб організувати напад на військові гарнізони англійського узбережжя. Щоб забезпечити симпатію до Німеччини з боку громадської думки Ірландії, німецький уряд виступить із заявою, в якій гарантує, що в разі своєї перемоги підтримає прагнення ірландців визволитися з-під колоніального ярма. З другого боку, німецький уряд повинен поставитися з особливою увагою до ірландських солдатів, які потраплять у полон, відокремивши їх від англійців і надавши їм можливість увійти до Ірландської бригади, яка воюватиме «поруч із німецьким військом, але не в його складі» проти спільного ворога. Роджер Кейсмент стане організатором Бригади.