Чтение онлайн

Граф фон Берншторф, чоловік атлетичного складу, з моноклем в оці й грудьми, що були покриті нагородами, вислухав його з великою увагою. Капітан фон Папен робив записи. Посол так чи інак мусив проконсультуватися з Берліном, але сказав своїм співрозмовникам, що їхня пропозиція здається йому цілком розумною. І справді, через кілька днів, під час другої зустрічі, він повідомив їм, що німецький уряд схильний провести переговори на цю тему в Берліні з Кейсментом як представником ірландців-націоналістів. Він передав ім листа, в якому просив, щоб берлінські власті забезпечити Роджеру всі зручності під час його перебування в Німеччині.

Він почав готуватися до своєї подорожі негайно. Він помітив, що Дівой, Мак-Карриті та Кітінґ були здивовані, коли він сказав їм, що забере до Німеччини свого помічника Ейвінда Адлера Кристенсена. Мовляв, оскільки, з міркувань безпеки, він поїде з Нью-Йорка кораблем спочатку до Кристианії, то допомога норвежця як перекладача у своїй власній країні буде йому дуже корисною, як і в Берліні, бо Ейвінд розмовляв також німецькою мовою. Він не просив добавити йому грошей на помічника. Тієї суми, яку «Клан на Ґаел» видав йому на подорож і влаштування — трьох тисяч доларів, — вистачить на двох.

Якщо його нью-йоркські товариші й побачили щось дивне в його впертому бажанні взяти із собою в Берлін цього молодого вікінґа, який німував під час усіх їхніх зустрічей, то вони нічого йому не сказали. Вони погодилися з ним без коментарів. А Роджер не уявляв собі, як би він міг здійснити свою подорож без Ейвінда. Цей молодик приніс у його життя струмінь юності, ілюзій і — він, либонь, почервонів би, якби сам собі в цьому признався — кохання. Таке ніколи не відбувалося з ним раніше. Він мав випадкові вуличні зустрічі з хлопцями, чиї імена, якщо вони їх мали, бо вони мали здебільшого лише прізвиська, він забував майже відразу, або з тими привидами, яких його уява, його бажання і його самотність вигадували на сторінках його щоденників. Але з цим «прекрасним вікінґом», як називав він його у хвилини інтимності, він переживав у ті тижні та місяці відчуття, що далеко поза межами втіхи він нарешті має близькі взаємини, які можуть тривати, можуть визволити його із самотності, на яку його прирекло його сексуальне покликання. Він не розмовляв про це з Ейвіндом. Він не був таким уже наївним і часто казав собі, що найімовірніше норвежець залишався з ним із міркувань чистої вигоди, і навіть у цьому сумніватися не доводилось, бо, перебуваючи біля Роджера, він їв двічі на день, жив під дахом, спав у пристойному ліжку, мав добрий одяг і впевненість у завтрашньому дні, чим, як він сам признався, він не тішився дуже давно. Але Роджер забував про всі ці міркування у своєму щоденному спілкуванні з хлопцем. Він був із ним уважним і лагідним, здавалося, він і жив тільки для того, щоб піклуватися про нього, виконувати всі його бажання. Він знову й знову звертався до нього, але навіть у найінтимніші хвилини дотримувався певної дистанції, щоб не зловжити його довірою, не скотитися до чогось вульгарного.

Вони купили квитки другого класу на пароплав «Оскар II», що йшов курсом із Нью-Йорка до Кристианії й відпливав у середині жовтня. Роджер, який мав документи на ім’я Джеймса Ленді, змінив свій зовнішній вигляд, низько обстригши волосся й зробивши білішим своє засмагле обличчя за допомогою крему. Пароплав був перехоплений Британським військово-морським флотом у відкритому морі й відведений до порту Сторнвей, на Гебридах, де англійці ретельно його обшукали. Але справжню особу Кейсмента з’ясувати їм не вдалося. Двоє прибули в здоров’ї та в безпеці до Кристианії вночі 28 жовтня. Роджер ніколи не почував себе краще. Якби хтось його про це запитав, він би відповів, що, попри всі проблеми, він чоловік щасливий.

А втім, у ці самі години й навіть хвилини, коли йому здавалося, що він нарешті зловив свій чарівний вогонь, своє щастя, розпочинався найгіркіший етап у його житті, той крах — так він думатиме потім, — який спаскудить усе те добре й шляхетне, що було в його минулому. У той самий день, коли вони прибули в столицю Норвегії, Ейвінд повідомив йому, що кілька годин тому його викрали якісь незнайомці й затягли до британського посольства, де розпитували про його таємничого супутника. Він, наївний, повірив йому. І подумав, що само провидіння допомагає йому вивести на чисту воду вбивчі наміри Британської канцелярії. Насправді, як з’ясувалося потім, Ейвінд сам пішов до Британського консулату й запропонував продати його. Ця подія лише заморочила голову Роджерові й примусила його згаяти тижні та місяці на марні дії та приготування, які в кінцевому підсумку не принесли ніякої користі справі Ірландії і, безперечно, були предметом жартів у Форін-Офісі та в британській розвідці, де на нього дивилися як на патетичного початківця в галузі конспіративної діяльності.

Коли почалося його розчарування Німеччиною, якою, либонь, лише через своє вороже ставлення до Англії, він почав захоплюватися і називати її прикладом ефективності, дисципліни, культури й модерну? Не в перші тижні його перебування в Берліні. Під час своєї подорожі з Кристианії до німецької столиці в супроводі Ріхарда Маєра, який забезпечуватиме йому зв’язок із міністерством закордонних справ кайзера, він ще був переповнений ілюзіями, переконаний у тому, що Німеччина виграє війну і її перемога буде вирішальною для здобуття Ірландією незалежності. Його перші враження від цього холодного міста, политого дощем і затягнутого туманом, яким він побачив Берлін у ту осінь, були добрими. Як заступник державного секретаря в міністерстві закордонних справ Артур Ціммерман, так і граф Ґеорґ фон Ведель, завідувач англійського відділу Канцелярії, прийняли його вельми люб’язно і виявили великий ентузіазм до його планів створення Бригади з ірландських полонених. Обидва вважали за потрібне, щоб німецький уряд виголосив декларацію на користь здобуття Ірландією незалежності. І справді, 20 листопада 1914 року Рейх проголосив таку декларацію, хоч, може, й не в таких точних термінах, на які сподівався Роджер, але достатньо ясно, щоб виправдати позицію тих, хто, як Роджер, закликав ірландських націоналістів до спілки з Німеччиною. А проте, на той час, попри ентузіазм, із яким він зустрів ту німецьку декларацію — зрештою, вона була його безперечним успіхом, — і попри те, що нарешті державний секретар у Міністерстві закордонних справ повідомив, що високе військове командування дозволяє йому нарешті зібрати всіх ірландських військовополонених в одному таборі, де він зможе навідати їх, Роджер почав передчувати, що реальність не сприятиме його планам, а навпаки, приведе їх до цілковитого краху.

Першою ознакою того, що події стали розвиватися в небажаному для нього напрямку, було довідатися з єдиного листа від Аліси Стопфорд Ґрін, якого він одержав за півтора року, — цей лист, щоб дістатися до нього, спочатку перетнув Атлантичний океан і зробив зупинку в Нью-Йорку, де його переклали в іншого конверта, змінивши його адресата та місце призначення, — що британській пресі відомо про те, що він перебуває в Берліні. Це спричинилося до інтенсивної полеміки між націоналістами, які схвалювали, й тими, що не схвалювали його рішення прийняти сторону Німеччини у війні. Аліса його не схвалювала, про це вона написала різко й категорично. Вона додала, що багато прихильників незалежності солідарні з нею. Щонайбільше, писала Аліса, вона могла б прийняти нейтральне ставлення ірландців до європейської війни. Але закликати їх перейти на сторону Німеччини — ні. Десятки тисяч ірландців воюють за Велику Британію. Що відчують наші співвітчизники, довідавшись, що найвідоміші представники ірландського націоналізму закликають до спілки з ворогом, який засипає їх снарядами й душить газом у траншеях Бельгії?

Лист від Аліси став для нього ніби променем сонця. Те, що особа, якою він найбільше захоплювався і до якої, як йому здавалося, він був політично ближчий, аніж до будь-якої іншої, осудила те, що він робить, і сказала йому про це прямо й категорично, приголомшило його. Звичайно, з Лондона, з його далекої перпективи події можуть здаватися зовсім іншими. Але хоч він і намагався знайти для себе багато виправдань, у нього виникали тривожні сумніви: його політична вчителька, його подруга і наставниця уперше висловила йому своє несхвалення, вважаючи, що замість допомагати він завдає шкоди ірландській справі. Відтоді одне запитання безперервно лунало в його свідомості, немов зловісний вісник лиха: «А якщо Аліса має слушність, а я помиляюся?»

Того ж таки місяця листопада німецькі власті послали його на передову лінію фронту, до Шарлевіля, щоб він міг поговорити з військовими командирами про створення Ірландської бригади. Роджер казав собі, що якщо він матиме успіх і створить військову силу, яка воюватиме поруч із німецькими збройними силами за незалежність Ірландії, то, можливо, сумніви багатьох його товаришів, таких як Аліса, розвіються. Вони зрозуміють, що в політиці сентименталізм тільки заважає, що ворог Ірландії — Англія і що вороги її ворогів — це друзі Ірландії. Подорож, хоч і була короткою, але справила на нього добре враження. Високі німецькі воєначальники, що воювали в Бельгії, були переконані у своїй перемозі. Усі вони аплодували ідеї створення Ірландської бригади. З війни він не вельми багато чого побачив: війська на дорогах, шпиталі в селах, шеренги полонених, що охоронялися озброєними солдатами, далекі вибухи снарядів. Коли він повернувся до Берліна, його чекала добра новина. У відповідь на його прохання Ватикан вирішив послати двох священиків туди, де він мав намір зібрати ірландських військовополонених: августинця, фрая О’Кормана й домініканця фрая Томаса Кротті. Корман буде присутній там протягом двох місяців, а Кротті весь час, поки в ньому буде потреба.

А що якби Роджер Кейсмент не познайомився з отцем Томасом Кротті? Мабуть, він не пережив би тієї жахливої зими 1914/15 року, в яку вся Німеччина, а надто Берлін, була заметена сніговими бурями, які зробили непрохідними дороги й вулиці, з її шаленими вітрами, що виривали з корінням дерева й кущі, розламували навіси над дверима та вікнами й розбивали шибки, з морозами в п’ятнадцять і двадцять градусів нижче нуля, які набагато важче було терпіти, з огляду на війну, коли не було ані світла, ані центрального опалення. Фізичні болі знову люто накинулися на Роджера: болі у стегні, під грудьми примушували його зігнутися у кріслі в три погибелі й не дозволяли підвестися на ноги. Він не раз думав, що тут, у Німеччині, він залишиться паралізованим назавжди. Його знову став мучити геморой. Митися у ванні стало для нього справжньою мукою. Він відчував, що його тіло ослаблене й стомлене, так ніби він постарів на двадцять років.

Протягом усього цього періоду рятував його лише отець Томас Кротті. «Святі існують, це не міф», — твердив він собі. Кого він мав на увазі, як не отця Кротті? Той ніколи не нарікав, він пристосовувався до найгірших обставин з усмішкою на обличчі, ознакою його доброго гумору та оптимізму, його внутрішньої переконаності в тому, що в житті завжди є багато чудових речей, заради яких варто жити.

Це був чоловік радше низенький, аніж високий, з рідким сивим волоссям і круглим червоним обличчям, на якому його ясні очі, здавалося, променіли й бризкали іскрами. Він походив із дуже вбогої селянської родини, з провінції Ґелвей, й іноді, коли настрій у нього був кращий, ніж зазвичай, співав ґельською мовою колискові пісні, які чув від матері, коли був немовлям. Довідавшись, що Роджер прожив двадцять років в Африці й близько року в Амазонії, він розповів йому, що від часів семінарії він мріяв поїхати з місією в якісь далекі краї, але домініканський орден визначив для нього іншу долю. У таборі він заприятелював з усіма полоненими, бо до всіх ставився з однаковою повагою, незалежно від їхніх ідей та переконань. Позаяк від першої хвилини він зрозумів, що тільки невеличка меншість дозволить Роджерові переконати себе своїми ідеями, він поводився строго неупереджено, ніколи не висловлюючись ані на користь, ані проти Ірландської бригади. «Усі, хто перебуває тут, страждають і є дітьми Бога, а отже й нашими братами, чи не так?» — казав він Роджерові. У своїх тривалих розмовах з отцем Кротті Роджер майже не торкався політики. Вони багато говорили про Ірландію, це так, про її минуле, її героїв, її святих, її мучеників, але на устах отця Кротті найчастіше з’являлися ті ірландці, які були стражденними й нікому не відомими трударями, які гнули спину від світанку до світанку, щоб заробити собі шматок черствого хліба, й ті, яким доводилося виїздити до Америки, Південної Африки та Австралії, щоб не померти з голоду.