Чтение онлайн

— Що я міг зробити, як не повірити йому? — замислено сказав отець Мак-Керрол. — Правду кажучи, я пішов до семінарії без особливої переконаності. Бог покликав мене до себе згодом, в останні роки мого навчання. Мене дуже цікавила теологія. Я прагнув навчатися і навчати. Але ми вже знаємо, що людина наміряється, а Бог розпоряджається.

В отця Кейрі життя складалося зовсім інакше. Його батьки, заможні комерсанти з Лімеріка, були католиками більше на словах, ніж на ділі, тому середовище, в якому він виріс, не було релігійним. Попри це він відчув покликання уже в юності й навіть міг назвати подію, яка справила на нього вирішальний вплив. Євхаристичний конгрес, що відбувся, коли йому було тринадцять чи чотирнадцять років, на якому виступив отець-місіонер, падре Алойсус, і розповів про роботу, що її здійснювали в сельвах Мексики та Гватемали ченці та черниці, з якими він провів двадцять років життя.

— Він був такий добрий оратор, що приголомшив мене, — сказав отець Кейрі. — З його вини я став тим, ким я є тепер. Більше ніколи я не бачив його й нічого про нього не чув. Але мені назавжди запам’яталися його голос, його палкий ентузіазм, його риторика, його довга борода. І його ім’я: отець Алойсус.

Коли знову відчинилися двері камери і йому принесли звичайну скромну вечерю — бульйон, салат і хліб, — Роджер зрозумів, що вони проговорили кілька годин. Вечір згасав, і починалася ніч, хоч кілька сонячних променів ще проникали крізь ґрати високого вікна. Він відмовився від вечері й залишився сам-один із пляшкою води.

І тоді йому пригадалося, як в одну зі своїх перших експедицій до Африки, в перший рік свого перебування на Чорному континенті, він переночував кілька ночей у невеличкому селі, в якому жило плем’я, чию назву він забув (можливо, банґві?). З допомогою перекладача він поговорив із кількома тамтешніми жителями. Так він довідався, що старі люди громади, коли відчували, що скоро помруть, зав’язували свої вбогі речі в невеличкий вузол і непомітно, ні з ким не прощаючись, намагаючись нікому не потрапляти на очі, ішли в джунглі. Знаходили спокійне місце, невеличкий пляж на березі озера або річки, затінок під розлогим деревом, майданчик на скелястому пагорбі. Там лягали й чекали смерті, не турбуючи нікого. Мудрий і гарний спосіб розлучитися з цим світом.

Отці Кейрі й Мак-Керрол хотіли залишитися з ним на ніч, але Роджер на це не погодився. Він запевнив їх, що почувається добре, спокійніше, аніж протягом трьох останніх місяців. Він хотів залишитися сам-один і відпочити. Це була правда. Ченці, побачивши, який тихомирний спокій його опанував, погодилися піти.

Коли вони вийшли з камери, Роджер довго дивився на одяг, принесений шерифом. З якоїсь дивної причини він був переконаний, що той принесе йому одяг, у якому його взяли в полон того сумного світанку 21 квітня біля круглої фортеці кельтів, що називається форт Мак-Кенна, вимуруваної з напівоблупленого каміння, покритої сухим листям, папороттю та вологою й оточеної деревами, в яких співали пташки. Відтоді минуло лише три місяці, але вони здавалися йому століттями. Що сталося з одягом, у якому він тоді був? Певно, здадуть до архіву, як і його справу? Одяг, який випрасував йому містер Стейсі і в якому він помре через кілька годин, купив йому адвокат Ґейвен Дафі, щоб він міг з’явитися в презентабельному вигляді перед Трибуналом, який його судив. Щоб не пом’яти його, він постелив його під маленьким матрацом ліжка. І ліг, думаючи, що його чекає тривала ніч безсоння.

На свій превеликий подив, через кілька хвилин він заснув. І, певно, проспав багато годин, бо коли розплющив очі, стрепенувшись від несподіванки, то хоч у камері було поночі, він помітив через заґратований квадрат вікна, що вже почало розвиднятися. Він пригадав, що йому снилася мати. У неї було засмучене обличчя, й він, малий хлопчик, утішав її, кажучи: «Не сумуй, скоро ми знову побачимося». Він почувався спокійним, без страху, бажаючи, щоб усе закінчилося якомога скоріше.

Незабаром по тому або, мабуть, незабаром, бо він не знав, скільки часу минуло, двері відчинилися і з порожньої пройми шериф — обличчя в нього було стомлене, а очі червоні, так ніби він їх жодного разу не склепив — сказав:

— Якщо хочете помитися, то це треба зробити тепер.

Роджер ствердно кивнув головою. Коли вони йшли до ванної по широкому коридору з почорнілими кам’яними стінами, містер Стейсі запитав у нього, чи зміг він бодай трохи відпочити. Коли Роджер сказав йому, що проспав кілька годин, шериф промурмотів: «Я радий за вас». Містер Стейсі розповів йому, що перед брамою в’язниці протягом усієї ночі ходили з розп’яттями, транспарантами проти смертної кари та з молитвами багато людей, серед них було й кілька священиків і пасторів. Роджер почував себе дуже дивно, так ніби це був уже не він, ніби його замінив хтось інший. Він довгий час стояв під струменями холодної води. Ретельно намилився, а потім витер тіло обома долонями. Коли повернувся до камери, то там уже знову були отець Кейрі й отець Мак-Керрол. Вони сказали йому, що кількість людей, які зібралися перед брамою Пентонвілської в’язниці, молячись та вимахуючи транспарантами, значно зросла з минулого вечора. Багато з них були парафіянами, яких привів сюди отець Едвард Мурно, з церкви Святої Трійці, яку відвідували ірландські родини кварталу. Але був там також гурт людей, які вітали страту «зрадника». Щодо Роджера, то ці новини залишили його байдужим. Ченці чекали за дверима камери, поки він одягнеться. Він був приголомшений тим, наскільки він схуд. Одяг і черевики теліпалися на ньому.

Супроводжуваний двома священиками, а також шерифом і озброєним охоронцем, він пішов до каплиці Пентонвілської в’язниці. Він її раніше не бачив. Вона здавалася маленькою й темною, але було щось затишне й мирне в цьому обгородженому місці під овальним дахом. Отець Кейрі відслужив месу, а отець Мак-Керрол йому прислуговував. Роджер спостерігав церемонію, зворушений, але не знав, чи з огляду на обставини, чи тому, що готувався причаститися уперше й востаннє у своєму житті. «Це буде моїм першим причастям і моїм соборуванням», — подумав він. Причастившись, він хотів щось сказати отцям Кейрі та Мак-Керролу, але не знайшов слів і промовчав, намагаючись молитися.

Коли повернувся до камери, то побачив біля ліжка залишений йому сніданок, але їсти не став. Запитав, котра година, й цього разу йому сказали: восьма година сорок хвилин ранку. «Мені залишилося жити двадцять хвилин», — подумав він. Майже відразу до камери увійшли губернатор в’язниці разом із шерифом і кілька людей у цивільному одязі, один із них був, безперечно, лікарем, який констатує його смерть, якийсь чиновник Корони і кат зі своїм юним помічником. Містер Елліс, чоловік низький і кремезний, був також одягнений у чорне, як і інші, але мав засукані рукави піджака, щоб було зручніше працювати. Він приніс мотузку, яку обмотав навколо руки біля ліктя. Своїм інтелігентним, але хрипким голосом він попросив Роджера, щоб той склав руки за спиною, бо він має зв'язати їх. Коли він їх скручував, то поставив запитання, яке здалося абсурдним: «Я не зробив вам боляче?» Роджер заперечливо похитав головою.

Отець Кейрі й отець Мак-Керрол стали голосно читати літанії. Вони читали їх, поки проводжали його, кожен зі свого боку, досить довгим шляхом через різні сектори в’язниці, яких він не знав: по сходах, по коридорах, потім вивели в невеличке патіо, де нікого не було. Роджер майже не помічав ті місця, які залишалися позаду. Він молився й відповідав на літанії й був задоволений, що його кроки тверді й що в нього не вихопилося жодне ридання й не скотилася жодна сльоза. Іноді він заплющував очі й просив Бога помилувати його, але обличчя, яке він бачив у своїй уяві, було обличчям Анни Джефсон.

Нарешті вони вийшли на відкрите місце, залите сонячним світлом. Там чекав їх рій озброєних охоронців. Вони оточували дерев’яну споруду квадратної форми з вісьмома чи десятьма сходинками. Губернатор зачитав кілька фраз, — то був, безперечно, вирок, — на які Роджер не звернув уваги. Потім запитав у нього, чи хоче він щось сказати. Він заперечливо похитав головою, але крізь зуби промурмотів: «Ірландія». Він обернувся до священиків, і обидва його обняли. Падре Кейрі поблагословив його.

Тоді до нього наблизився містер Елліс і попросив його нахилитися, щоб він міг зав’язати йому очі, бо Роджер був надто високий для нього. Він нахилився, й, поки кат накладав йому на очі пов’язку, яка занурила його в темряву, йому здалося, що пальці містера Елліса тепер були не такими твердими, не такими впевненими в собі, як тоді, коли він зв’язував цому руки. Кат узяв його за лікоть і повів угору по сходинках, до платформи, повільно, щоб він не спіткнувся.

Він чув якісь рухи, молитви священиків, а потім голос містера Елліса, який пошепки попросив, щоб він опустив голову й трохи нахилився, please, sir. Він виконав його прохання й відчув, що той накинув йому на шию зашморг. І тоді востаннє почув шепіт містера Елліса: «Якщо ви стримаєте дихання, це відбудеться швидше, сер». Він зробив так, як той йому порадив.