Чтение онлайн

Грицан захекано пробрався у вагон, — і хоча Місьо його підвіз, та було таке враження, мовби він біг дуже довго, дуже тяжко, аж знесилився і тепер нарешті, геть знесилений, досяг фінішу після марафонського того бігу.

— Де ти пропав? — тривожно допитувався Поточняк. — Тебе шукали, шукали… Що сталося?

— Побачиш… — загадково, якось аж погрозливо, відказав Ярослав, стискаючи люто зуби. — Ти зараз усе побачиш!

Як тільки поїзд рушив, Грицан відразу почав домагатися аудієнції в генерала Картон де Віярта, але той зіслався на недугу, — Ярослава прийняв італійський майор Стабілє. Що ж, Стабілє — то Стабілє!.. Безпорадний завше схиляє голову. Грицан лиш мовчки кивнув Поточнякові, аби слідував за ним.

Показуючи Стабілє те, що дав йому Антон Вайда, Грицан пристрасно доводив по-німецьки:

— Прошу — докази вчорашнього вогню! Це ж поляки стріляли! Не вірите — прошу зняти експертизу.

— Фальсифікація! — відмахнувся Стабілє.

— Як? — Грицан потряс фотографією вбитого стрільця — чорнобривця. — Смерть — фальсифікація?

— Ви могли все це підробити. Сам ваш митрополит Шептицький осуджує Галицьку Армію за обстріл такого чудового міста, як Львів. — І квапно промуркотів: — Ви руйнуєте його, ви чимось уподібнюєтесь більшовикам…

— Що за нісенітниця? — обурився Поточняк. — Вам же мій товариш показує осколок вчорашнього обстрілу поляків!

— І його можна підробити.

— Ну, це… це… — Грицана затрусило. — Даруйте, я піклуюся про ваше здоров’я… Вам треба відпочити…

Стабілє якось невизначено мотнув головою, поклонившись, і вернувся в купе до своїх. У вагоні панувада дика тиша. Грицан важко опустився на лавку й заплющив очі: як легко цілком нормальну людину довести до божевілля… Для цього дуже мало треба: достатньо бути мерзотником найвищої категорії, останньою скотиною.

— Може, Петлюра має рацію, — порушив оту дику тишу Поточняк. — Може, спершу спинимо більшовиків, а тоді вже заберемо Львів? Як ти міркуєш?

— При чім тут більшовики? — розізлився Ярослав.

— Кажуть, Винниченко поїхав до Женеви на якийсь інтернаціональний конгрес, — на диво Ярославові Поточняк говорив спокійно і розсудливо. — Може, в якийсь спосіб він та доб’ється, аби нам допомогли… Він же впливовий.

— Перепрошую, мені не хочеться розмовляти… — не розплющуючи очей, пробурмотів Ярослав.

Була іще одна безсонна готельна ніч. Нарешті місія Антанти вручила делегації проект перемир’я. Демаркаційна лінія: Кам’янка-Струмилова — Львів — Дрогобич… Тобто Галичину лишали без голови і грудей. А якщо взяти до уваги, що заборонено поділ земель великої польської власності, то… Ех! Львів і нафта — польські… Правда, було обумовлено, що поляки зобов’язані продавати її українцям…

— Так має бути до того часу, поки Мирна конференція остаточно не вирішить долю Галичини, — безапеляційно сказав Бертелемі.

— Але ж, пане генерале… — доведений до відчаю, спробував боронитися Грицан.

— Якщо ви не приймете нашої пропозиції,— суворо застеріг Бертелемі,— будете відповідати перед Антантою, будете, зрештою, мати війну з поляками, які матимуть поміч відважної і добре організованої армії Галлера. Ми у Франції переконалися про відвагу сеї армії. З другого боку йдуть більшовики, які мають Київ. Коли ж приймете наші умови, то ми зробимо все можливе, щоб була визнана ваша суверенність.

— Ми мусимо погодити з урядом, — сказав Грицан. — Тим паче ви трохи інакше говорили в Ходорові…

— Між чехами і поляками укладене перемир’я, — додав Бертелемі.— Між німцями і поляками буде укладене. Врахуйте!

— На наш погляд… — Грицан на хвилю затявся, а далі вже не годен був стриматися. — На наш погляд, місія Антанти наказує українцям виконувати польські бажання!..

— Ми даємо вам п’ять днів на роздуми, — категорично заявив Бертелемі.— Все, наша розмова закінчена!

Коли пониклий Грицан з делегацією виходив, його делікатно зупинив американський професор Ллойд:

— Чи правда, що Калуш багатий? Кажуть, там багато солі. Там є калійна промисловість?

— Довідку вам може видати Державний секретаріат, — ввічливо відповів Грицан. — Я не уповноважений цього робити.

— Але я бачу, ви тут серед своїх маєте найбільш світлий розум. Я вельми шаную людей зі світлим розумом.

— Я б не сказав цього, — крізь зуби, але ввічливо відказав Грицан. — У мене ніякий не світлий розум… Це вам здалося.

— Ну, я маю добре око.

— І ваше добре око не запримітило, що розум місії Антанти куди світліший, аніж мій? Дивно…

— На жаль, ми не в однакових умовах, — скрушно похитав головою професор Ллойд.

— Але людська гідність може проявлятися в будь-яких умовах. Ви згодні?

— М-можливо…

— Маю честь кланятися.

Стримуючи гнів та огиду, Ярослав наздогнав свою делегацію, а при виході на вулицю зіткнувся з Адамом. І знов сяяла на лиці Стемпковського глумлива, зухвала посмішка.

— Вітай же Оксану!

— Гаразд, я передам твоє вітання, — спокійно відповів Ярослав. — І тебе запам’ятаю…

— Перекажи: Адам Стемпковський її дуже часто згадує, особливо подаровані нею ночі.

— Я все передам.

— Ти завсігди був порядним.

Адам пустився був іти, та раптом зупинився і, дивлячись Ярославові в очі, з посмішкою запитав:

— Що ж вирішила місія Антанти?

— Гадаю, тебе повідомлять. На все добре, пане Стемпковський. Я буду тебе пам’ятати. Я дуже довго буду тебе пам’ятати, Стемпковський! До самої смерті.

— Що йому треба? — обурився Поточняк.

— Це мій університетський товариш.

У готелі глава делегації зібрав усіх на нараду. Їх було п’ятеро — п’ятеро приречених, п’ятеро безпомічних.

— Що будемо робити?

— Треба боротися, — сказав один.

— Треба ж поступатися, — сказав другий.

— А може, поступитися, аби зберегти республіку? — сказав третій. — Як казав Кутузов, з втратою Москви ми ще не втратили Росії.

— З ким порадитися? — спитав четвертий.

— З мертвими…

— Справді, що робити?

— Перебити всіх!

— Це не вихід, — підсумував глава делегації.— Я міркую, що треба вертатися до Станіслава і без уряду нічого не вирішувати, а то потому нам голови постинають.