Чтение онлайн

— Повинна бути одноцільність, — м'яко зауважив Лозинський. — Така, власне, воля Петрушевича і Петлюри.

— Яка одноцільність? — все бунтував доктор Томашевський. — Ми тут говоримо про національне визволення, а вони про боротьбу з більшовиками.

— Але ж… Усе має робитися на основі рішень цілої делегації, щоб галицька справа мала за собою авторитет цілої України, — мовив Вітовський.

— І слухати не хочу! Я взагалі з перших днів, ще до листопадових подій, був проти, щоб давати республіці пишну назву. Пощо здалося — «Західно-Українська Народна Республіка»? Коли можна було просто — Галичина. Як — Швейцарія, Бельгія, Швеція… І був би спокій, і було б зрозумію. На чорта було плодити так багато У країн!

Грицан оціпеніло слухав усю цю тираду. Він почасти схилявся на бік Томашевського, та нічого не казав, аби не злостити Вітовського чи Лозинського, котрі були протилежної думки.

— ЗУНР і тільки ЗУНР! — Томашевський і далі говорив запально, не даючи нікому й рота розтулити. — А ви — УНР! Невже не можете зрозуміти, що Сидоренку нема ніякого діла до Галичини? І піклується про інтереси Директорії, Петлюри, зрештою, УНР.

Григорій Сидоренко — глава української делегації на Мирній конференції, представник Директорії. Заступником у нього був доктор Василь Панейко — державний секретар закордонних справ ЗУНР, журналіст і громадський діяч, колишній редактор «Діла». Ніби й поєднано мудро, та, бач, не порозумілися. А чого ти дивуєшся? Згадай злуку ЗУНР і УНР, згадай, як сам ти її оцінив.

— А що з того його піклування? — не вгамовувався Томашевський. — Всі домагання делегації про визнання УНР розбиваються об опір Антанти. Їй потрібна тільки дореволюційна Росія, але з федеральним устроєм.

— Однак же реальність…

— Яка реальність?! — майже сердито перебивши, закричав Томашевський. — Дайте собі спокій! Колчак і Денікін — ставленики Антанти, вона чекає, коли вони розіб'ють більшовиків, а не буде чи буде Україна. Пробачте, але ви як діти. Буду я бачити, чи ви знайдете спільну мову з Клемансо. Зрештою, ви, пане Лозинський, побратими з Панейком по перу, обива працювали в «Ділі», тож завтра будете мати змогу з ним поспілкуватися. Я зараз прошу слідувати за мною — я підшукав для вас приватне помешкання. Ах, люди-люди, якби ви бачили, що тут діється…

Настрій в Грицана хвилина по хвилині геть зіпсувався. Власне, щось подібне він інтуїтивно раніш відчував, але щоб так аж чорно все виглядало, не припускав. Потішило хіба те, що в Парижі було повно земляків, були й українці — посланці з Канади та Штатів, — законтактував того ж таки дня. Законтактував і поволі занурювався в атмосферу конференції. І чим глибше, тим сильніше підсвідомо мучила безнадійність. Що від кого можна було чекати? Ну хоча б од Вільсона. Так, він перший з американських президентів покинув Штати. Його знали як спасителя… На нього дивилися як на Бога. Народи задавали собі запитання: що думає Вільсон? Паризька вулиця, по якій їхав президент з дружиною, була осінена великим прапором: «Слава Вільсону справедливому!» Італійці вивішували портрети Вільсона у кожній вітрині. А поляки в Парижі віталися один з одним паролем «Вільсон». Він займав особняк Мюрата в парку Монсо і, подібно Мюрату, вірив, що є фізичним втіленням загальної волі народів… Повідали, що на його письмовому столі стоїть сталева шкатулка. Приходячи ввечері із засідань, Вільсон ретельно збирав матеріали, які поступили йому за день, відповіді й резолюції, і замикав шкатулку. Коли вона переповнювалася, виносив папери у скриню… Він був охоплений манією величі, він любив виступати з промовами, в яких вимагав справедливості. Але європейські політики дуже швидко його розкусили, журналісти взяли на кінчик пера: Америка вимагає від Європи жертви в ім’я тої справедливості, якій сама ніколи не слідувала і слідувати не буде; чотирнадцять пунктів Вільсона — прекрасний засіб для виймання смітинки з чужого ока; Вільсон дивиться на Паризьку конференцію як на інтелектуальну насолоду. Нарешті, всі розуміли, що ідеї Вільсона взяті на прокат із Апокаліпсиса — цієї священної книги християнської традиції… І що конференція стала бурхливим зіткненням збанкрутілих демагогів…

То чи міг Грицан вірити, що Антанта надасть Галичині самостійності? Ї все ж живий про живе думає. Грицан шукав фактів для заперечення своїх сумнівів, а йому вперто казали: у Вільсона односторонній, обмежений розум. Вільсон надто млявий, надто спокійний, йому важко мати справу з швидким, як стріла, польотом романського інтелекту Клемансо чи вибухом інтуїції Ллойд-Джорджа, — тугодум, йому треба повторювати одні й ті ж слова по кілька разів, він не встигає за ходом дискусії. А крім усього, нікого не визнає, ні з ким не радиться, одинокий і замкнутий, він буває скритним сам з собою, а його реакція на критику — як у дівчини-школярки. І, зрештою, Вільсон нічого не вирішує…

— Навіть Болівія представлена на конференції,— печально казав Вітовському Ярослав.

— Це — для замилювання очей.

— А ось Ленін хитро зробив: уклав з німцями договір про мир, щоб потому його похоронити.

— Бо це розумний та хитрий чоловік. А ми повинні прийняти будь-які умови миру. Ми повинні на все піти, аби врятувати Галичину від інвазії.

Грицан відчув, що нема смислу заперечувати Вітовському. Не поможе! І він мучився, хапався за соломинку, а Мирна конференція нікого не хотіла слухати… Правда, Найвища рада утворила-таки міжсоюзну комісію для заключения перемир’я між Польщею і Галичиною. Очолював її бурський генерал Бота, член англійської делегації. Комісія мала вислухати обидві сторони. Перше засідання відбулося напередодні їхнього приїзду.

— Запросив нас Бота, — оповідав земляк. — Бота говорив по-англійськи, його перекладали на французьку, а з французької вже на українську… Отож запитав так:

«Чи хочуть українці перемир'я з поляками?»

«Так, бажають. Одначе перед дискусією було б корисним заслухати представника УНР».

«Ніяка заява не може бути вислухана, заки виразно не скажете, що хочете перемир'я».

«Я вже сказав і повторюю: хочемо! Залишається лише полагодити питання, бо вже був випадок, коли ми завісили зброю, а поляки скористалися і пішли в наступ».

«Яких основ бажаєте для перемир'я?»

«Чекаємо з дня на день свіжої делегації,— чекали делегації Лозинського. — Вона привезе свіжі матеріали».

«Що ж, почекаємо».

Грицан слухав земляка з неймовірним нервовим напруженням, аж розболілася ліва половина голови — тупий біль віддавався у чолі. З розболілою головою і ліг пізно спати, — всі полягали пізно. А прокинулися рано. І знов поринули в роздуми та розмови. Аж допоки не появився сам Григорій Сидоренко. Жвавий, якийсь аж натхненний.

— Вам пофортунило, панове, — поручкавшись з кожним, весело сказав. — Вас уже нині викликають на комісію Боти.

— Уже нині? — перепитав Лозинський.

— Авжеж! Чого б я інакше приходив.

— Прекрасно! — зронив скупий на радість Вітовський.

— Так що ходімо.

Британська делегація розташувалася в готелі «Мажестик». Учора земляк розповідав Грицанові, що він збудований з кращого каменю для багатих бразіліанок, котрі перед війною приїздили до Парижа за нарядами, — тепер тут танці і пиятика. Грицан чудувався: хіба можна за танцями та пиятикою вирішувати долю народів? Земляк лиш поблажливо чмихав, якось аж зверхньо: наївний ти чоловік… і звідки ти взявся? Ярослав це відчув особливо гостро зараз, коли вони всі ввійшли в просторий хол.

Комісія Боти небагаточисельна. Тож Боту з його генеральськими регаліями Грицан виділив з першого погляду: велика голова, спокійні пронизливі очі, повні вогню та блиску. Ось який він, покоритель бурів! Вичекавши, поки галичани всядуться, Бота глибоким, трохи хрипливим, але владним голосом сказав до Сидоренка:

— Прошу представити мені всю делегацію.

— Будь ласка, — Сидоренко підвівся. — Отже, глава делегації Західної області УНР доктор Михайло Лозинський, член делегації, радник, товариш державного секретаря закордонних справ полковник Дмитро Вітовський і секретар делегації Ярослав Грицан, — перераховував і на кожного тицяв пальцем.

— Поясніть характер делегації.

— То є спеціальна делегація Державного секретаріату Західної області УНР для польсько-українського перемир’я.

І я, як глава делегації УНР, прийшов її представити.

— Ага, ага…

Грицан насторожується. Що ж можна чекати від цього бурського генерала? Добра? Щирості? Чи буде так, як у Ходорові та Львові з Бертелемі? А Бота все роздумує. Грицан чує, як щось дрижить під серцем, як забулькало в животі.

Бота. Які ставите умови перемир’я?