Спокута сатани
Шрифт:
Вилаявшись спересердя, я взявся навпомацки шукати сірників, а не знайшовши їх - капелюха й пальта. Я ще був зайнятий безрезультатними й докучливими пошуками, коли до мене долинув дрібний стукіт кінських копит, що раптово спинився внизу, надворі. Оточений непроглядним мороком, я стояв і вслухався. Там, унизу, зчинилося легке сум'яття; я чув знервовану через надлишок чемності інтонацію моєї квартирної хазяйки, змішану з гучними нотами сильного чоловічого голосу, і звук твердих кроків сходами до моєї кімнати.
– Тут сам чорт утрутився!
– проказав я крізь зуби.
– Оце моє примхливе щастя! Сюди йде той самий чоловік, якого я хотів уникнути.
III
Двері відчинились, і з темряви, що огортала мене, я побачив високу постать на порозі. Я добре пам'ятаю те дивне враження, яке справили на мене самі обриси цієї постаті, що її я заледве міг розгледіти. З першого ж погляду така велич у зрості й манерах привернула всю мою увагу, тож я насилу почув слова квартирної хазяйки:
– Сер бажає бачити вас, пане!
Коли хазяйка побачила мою кімнату в пітьмі, мова її враз перетворилась на збентежене бурмотіння.
– Мабуть, лампа погасла!
– промовила вона й додала, звертаючись до гостя: - Либонь, містера Темпеста нема вдома, хоча я бачила його півгодини тому. Якщо ви погодитеся хвилинку тут почекати, я принесу лампу й подивлюся, чи не лишив він на столі записки.
Вона поквапом вийшла, і хоча я знав, що повинен заговорити, якийсь особливий, незбагненно злісний настрій змушував мене мовчати й не виявляти своєї присутності. Тим часом високий незнайомець зробив крок чи два вперед і гучним голосом із відтінком іронії покликав мене на ім'я:
– Джеффрі Темпест, чи ви тут?
Чому я не міг відповісти? Чудна й неприродна впертість відняла мені мову, і я, ховаючись у мороку свого жалюгідного лігва, завзято мовчав. Велична постать присунулася ближче, й мені раптово здалося, що вона ніби вкрила мене своєю тінню. І ще раз він покликав:
– Джеффрі Темпест, чи ви тут?
Через почуття сорому я не міг далі мовчати; рішучим зусиллям я скинув із себе ті дивні чари, що робили мене німим, та, наче боягуз, який чаївся у глухому сховищі, несміливо вийшов уперед і став перед моїм гостем.
– Так, я тут, - сказав я, - і, перебуваючи тут, соромлюся такого прийому. Ви, напевне, князь Ріманський; я щойно прочитав записку, яка сповіщала мене про ваш візит, але сподівався, що, заставши кімнату в темряві, моя квартирна хазяйка вирішить, що мене немає вдома, і проведе вас униз. Ви бачите, я цілком відвертий!
– Справді, - відповів незнайомець, і його густий голос вібрував сріблястими переливами, приховуючи глум.
– Ви такі відверті, що я не можу не зрозуміти вас. Ви з прикрістю поставились до мого сьогоднішнього візиту і бажали, щоб я не прийшов!
Це викриття мого настрою звучало так гостро, що я поспішив заперечити, хоча й усвідомлював, що то була правда. Правда навіть у дрібницях завжди видається прикрою!
– Будь ласка, не вважайте мене нечемою, - сказав я.
– Річ у тім, що я розкрив вашого листа лише кілька хвилин тому й не встиг приготуватися, щоби прийняти вас. Лампа погасла так не до речі, тож я змушений тепер вітати вас, усупереч правилам етикету, в темряві, яка навіть заважає нам потиснути один одному руки.
– Спробуймо?
– спитав мій гість; голос його пом'якшав, і від того слова набули особливої чарівності.
– Моя рука тут; якщо ваша має трохи приязного інстинкту, вони зустрінуться зовсім навмання, без навмисного скеровування.
Я простягнув руку, одразу відчувши теплий і дещо владний потиск. Цієї миті кімната освітлилася: квартирна хазяйка ввійшла, як вона говорила, «зі своєю найкращою лампою» і поставила її на стіл. Здається, вона здивовано вигукнула, побачивши мене; вона, може, навіть щось промовила, - я не чув і не звертав уваги, вражений зовнішністю чоловіка, чия велика й тендітна долоня ще тримала мою. Я сам досить високий на зріст, але він був принаймні на півголови вищий, і коли я подивився просто на нього, збагнув, що мені ніколи не доводилось бачити стільки краси й розуму, поєднаних в одній людській істоті! Прекрасної форми голова свідчила про силу та розум і шляхетно височіла на плечах, гідних Геракла. Обличчя було овальне й по-особливому бліде, що надавало майже вогненного блиску темним очам, надзвичайно привітний погляд яких поєднував веселість і страждання. Найвиразнішою рисою його обличчя були вуста: попри бездоганний вигин, вони були тверді й рішучі та не надто малі. Я помітив, що у спокійному стані його вуста відбивали гіркоту, презирство та навіть жорсткість. Але коли усміх осявав їх, вони виражали - чи то здавалося, що виражали, - щось витонченіше за пристрасть, і в мене блискавично промайнула думка: чим могло бути це містичне, незбагненне щось7. З першого погляду я побачив ці головні риси чарівної зовнішності мого нового знайомого, і коли він випустив мою руку, я вже почувався так, ніби знав його ціле життя! І тепер, віч-на-віч із ним, у світлі лампи, я згадав про обстанову: холодна низька кімната, брак світла, чорна сажа, розсипана на підлозі, моя потерта одіж і жалюгідний вигляд у порівнянні з цим чоловіком, який так велично дивився й мав на собі всі очевидні ознаки багатства. Його довге пальто було підшите й облямоване розкішними соболями; він розстібнув його і жбурнув недбало, позираючи на мене й посміхаючись.
– Я знаю, що прийшов у недоречну мить!
– сказав він.
– Зі мною так завжди! Це моє особливе нещастя! Виховані люди ніколи не вдираються туди, де їх не хочуть бачити, тож боюся, що мої манери залишають бажати кращого. Якщо можете, пробачте мені заради цього, - він вийняв адресованого мені листа, написаного знайомою рукою мого друга Керрінгтона.
– І дозвольте мені сісти, доки ви читатимете мій документ.
Він присунув стільця й сів.
Я споглядав його гарне обличчя й невимушену позу з новим захватом.
– Не треба жодного документа!
– сказав я з цілковитою щирістю.
– Я вже отримав від Керрінгтона листа, в якому він говорить про вас у вельми теплих висловах. Однак… Далебі, княже, ви по винні простити мені мою ніяковість чи здивування… Я сподівався побачити людину доволі літню…
Я спинився, збентежений гострим поглядом його блискучих очей, які пильно дивились на мене.
– У наші часи немає літніх людей, любий пане, - заявив він.
– Навіть бабусі й дідусі бадьоріші в п'ятдесят років, ніж були у п'ятнадцять. Тепер зовсім не говорять про вік у вищому світі: це нечемно, навіть брутально. Те, що є непристойним, не згадується, а бути в літах нині вважається за непристойне, тому про це уникають говорити. Ви кажете, що сподівались побачити старого? Гаразд, ви не розчаровані, я старий. Насправді ви й уявити собі не можете, який я старий!
Я розсміявся на цю нісенітницю.
– Ви молодші за мене, - сказав я, - принаймні, маєте такий вигляд.
– Ах, мій вигляд оманливий!
– заперечив він весело.
– Я, подібно до багатьох славнозвісних модних красунь, старший, ніж видаюся. Але прочитайте-но рекомендаційне послання, що його я приніс. Я доти не буду вдоволений.
Прагнучи люб'язністю пом'якшити свою попередню нечемність, я вмить розкрив листа від приятеля та прочитав таке:
Любий Джеффрі!
Подавець цього листа, князь Німанський, вельми шляхетний і освічений джентльмен, походить з одного з найдавніших родів Європи, а відтак, і світу. Тобі як шанувальникові старожитньої історії цікаво буде довідатись, що його предки були халдейськими принцами, які оселилися в Тірі, звідки потім перемістилися до Етрурії, де й залишались упродовж кількох століть; останній нащадок цієї фамілії – надзвичайно обдарована, навіть геніальна особа, яку я, як мого доброго приятеля, з задоволенням рекомендую тобі. Певні обтяжливі обставини змусили його покинути рідну провінцію та втратити більшу частину своїх маєтків; він – мандрівець, обізнаний із значними обширами землі. Він багато подорожував, багато бачив і має широкий досвід щодо людей та справ. Він – поет і дуже талановитий музикант, і хоча він вправляється в мистецтвах тільки для власного задоволення, я гадаю, що його практичні знання літературних справ стануть тобі в пригоді у твоїй важкій кар'єрі. Маю додати, що в усіх галузях науки він безперечний знавець. Зичу вам обом сердечної приязні й залишаюся, любий Джеффрі,
щиро твій Джон Керрінгтон.
Цього разу він, либонь, уважав за недоречне підписатися «Босслз», і це мене чомусь по-дурному образило. У листі було щось вимушене й формальне, ніби його було написано під диктування й на чиюсь настійну вимогу. Чому я натрапив на цю думку - не знаю. Я крадькома глянув на мого мовчазного співрозмовника; він упіймав мій несподіваний погляд і повернув його з особливою серйозністю. Побоюючись, щоб раптова невиразна недовіра не відбилась у моїх очах, я поспішно сказав:
– Цей лист, княже, посилює мій сором і жаль, що я так негарно зустрів вас. Жодне виправдання не згладить моєї нечемності; але ви не можете собі уявити, як мені прикро, що я змушений вас прийняти в цій жебрацькій хижі; зовсім не так волів би я вітати вас!..